Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Ольга й Катерина, зоставшись в iнститутi, почутили й на собi аристократичний вплив маркiз i iнших дiячiв. А найбiльше Ольга пiдпала пiд той вплив. Дуже гарна своєю вродою, ще й до того нагадуюча дочку iталiйськогої посла в Петербурзi, вона стала коханою вченицею в начальницi, в її сестри i в усiх класних дам. Як суха губка, вона всисала в себе той дух, що був розлитий дiячами в iнститутських стiнах. Класною дамою в тому класi, де вчилась Ольга, була маркiза де Пурверсе. Ольга бiгала за нею слiдком. Де Пурверсе мазала її й пестила перед очима цiлого класу. Ольжинi товаришки знали, хто найлюбiший маркiзi й Турманшi, i обожували Ольгу. Вони чули, як класнi дами хвалили Ольгу за красу, та й собi хвалили її в вiчi, звали її красунею, бiгали за нею слiдком, догоджали їй, щоб запобiгти ласки в маркiзи. Тодi як Ольга сiдала за рояль, її подруги, пустуючи, ставали перед нею навколiшки й складали долонi, звали її янголом, святою й iншими iнститутськими ласкавими словами. Ольга знала, що вона гарна, що перед її красою все схиляється, i думала, що й усi, i все мусить схиляться перед нею.

– Яка велика, яка блискуча роль у свiтi жде нашу Ольгу! – часто казала Турман до дам так, що тi слова долiтали до Ольжиних вух. I Ольга вже звикла думать та марить, що її жде велика, показна роль у свiтi. Той свiт вона постерiгала вже по-iнститутському: той свiт здавався їй великим балом, з музиками, з танцями, з кавалерами в золотих еполетах, з послами турецькими й британськими, котрi здавались їй молодесенькими, надзвичайної краси паничиками, з русявими кучерями, як у янголiв. А скiльки, раз вона, потай од самої Турман, читала про такий свiт в французьких романах! I часто Ольга, заглядаючи в вiкна високого iнституту, нiби бачила в думках в городянських домах, за завiсами вiкон, доконче такий свiт! Про iнший свiт вона й не гадала i не хотiла знати. У маркiз тiльки й розмови було, що про мiнiстрiв, генералiв та про двiр, як звичайно буває в Петербурзi. Ольга чула ту розмову i якось думкою породалась з тiєю сферою, про котру тiльки й торочили маркiзи. Iталiйський посол здавався їй рiдним дядьком, якийсь старий князь вирiс у фантазiї нiби її дiд. Русявий британський посол здавався їй будущим тестем, котрого син, гарний, як сонце, та молодий, багатий, як подобає лордовi, буде її женихом. Сама Турман вже давно заступила в її фантазiї мiсце матерi, а двiрських дам вона мала за своїх тiток.

Ольга чула дуже часто, що iнститут все одно, що унiверситет. I вона звикла ставить себе врiвнi з студентами унiверситету. Вона вважала себе просто за вчену людину i думала, що кругом неї в свiтi буде все нижче од неї розумом i просвiтою, окрiм послiв та двiрських дам.

Ольга й Катерина зросли взапертi мiж стiнами iнституту. Їх рiдко возили по городi на гулянку, та й то в закритих екiпажах, кругом котрих скакали на конях жандарми!

Раз Ольга побачила з вiкна карети сiльських українських прочанок в бiлих намiтках й українських селян в чорних смушевих шапках.

– Що це за люди? Що то в їх на головах? Ой боже! Що то вони несуть на плечах у торбинках? – питали цiкавi дiвчата в маркiзи де Пурверсе.

– Не знаю, не знаю, не знаю, – обзивалась до їх маркiза, задивляючись на гарного панка в високiм капелюсi. I вона справдi не знала, що то за народ, i по-якому вiн говорить, i що то баби несуть в клунках на плечах.

В закритих стiнах iнституту в Ольги почала рано розвиваться фантазiя. Вона почала, iнститутським звичаєм, обожувать: обожувала спершу Турман i свою класну даму, потiм пробувала обожувать вчителiв, але їх старi й жовтi види швидко одбили в неї охоту до обожування. Iнституток нiколи не водили гулять по вулицях i в Царський садок. Мов тi птицi з залiзної клiтки, виглядали вони на вулицю крiзь залiзнi штахети садка. Раз Ольга наглядiла через штахети молодого чорнявого панича з довгими кучерями. Його лице так вразило її, що вона цiлий рiк "обожувала" його! I пiсля того часто її тягло до залiзних граток.

Турман i класнi дами не звертали вваги на Катерину Воздвиженську, хоч вона вчилась навiть краще за Ольгу, лучче грала й мала дужчий голос. Катерина рано постерегла, що вона негарна, ще в перший свiй прихiд до iнституту, тодi, як Турман i де Пурверсе хвалили Ольгу й не вважали на неї. Тодi як iнститутки обожували Ольгу, Катерини нiхто не любив. Тим-то вона зосталась по душi лучча од Ольги. Вона була добрiша, ласкавiша. Фантазiяi не заносила її так далеко, в невiдомий аристократичний свiт; вона навiть не марила про послiв i двiрських дам, бо менше про їх чула.

Прийшов час виходу Ольги й Катерини з iнституту. Турман, де Пурверсе, класна дама, розведена з чоловiком, i всi дiячки голосно жалкували за Ольгою, ходили за нею, пестили, цiлували. Турман шкодувала, що вона повинна вернуться до матерi.

– Наша Ольга зробила б честь навiть при дворi! – часто казала Турман.

– Яка шкода, що вона вернеться до своєї страшної мами! – казала де Пурверсе. – Я боюсь, що ми через рiiа через два навiть не впiзнаємо нашої Ольги!

Степанида й Марта приїхали в iнститут i, подякувавши Турманшi й її сестрi за науку й працю, забрали додому своїх дочок. Ольга плакала, неначе її розлучали навiки з рiдною матiр'ю та з рiдними сестрами. Вона обiйшла а Катериною й зо всiма класними дамами весь iнститут, заглянула в усi закутки, перецiлувала все i всiх i, ридаючи, впала на руки Турман. Сама Турман все кахикала модним кашлем та затуляла рот хусточкою. Навiть Катерина трошки заплакала, покидаючи навiки iнститут. Ольгу вивели до екiпажа попiд руки i в сльозах посадили коло матерi. Турман просила її навiдуваться до iнституту й навiть писати до неї.

Степанида й Марта привезли своїх дочок додому. Батьки стрiли їх на порозi й поблагословили. Ольга ввiйшла в залу, де вже окрасою зали був куплений для неї гарний форiеп'ян. Вона обiйшла всi батькiвськi горницi з очима, червоними од слiз. Батькiвськi покої, просторнi й гарнi самi по собi, довго ще здавались їй, пiсля дуже високих i свiтлих iнститутських покоїв, дуже низькими й тiсними. Ольга приїхала додому зрання в будень.

Дашкович зараз поїхав на лекцiю, а Степанида пiшла до малих дiтей, а потiм господарювала в пекарнi. Ольга зосталась сама в залi. Вона довго сидiла й думала. Заплаканi очi трохи обсохли. Вона спробувала грать, але музика не йшла на її збентежену душу. Ольга пiшла B батькiв кабiнет i почала переглядать книжки: взяла в руки фiлософську книжку, розгорнула, читала, читала, слова не втямила й поклала; потiм достала другу книжку з черво-. ним корiнцем, з золотим написом. Вона думала, що та якийсь цiкавий французький роман, а то був Декарт. Ольга розгорнула його, читала, читала, нiчогiсiнько не poзiбрала й знов поклала на голичку. Потiм їй попалась в руки iсторiя i так само не прийшлася їй до смаку. Врештi всього, їй влiзли в руки українськi пiснi. Вона розгорнула, подивилась, i їй здалось, що то писано по-церковнослов'янському абощо.

"Якi все чуднi книжки в бiблiотецi мого тата, та все на якихсь чудних мовах", – подумала Ольга, передивляючись написи на корiнцях книжок.

Швидко їй надокучило те; вона вернулась до другої кiмнати i почала граться з маленькими сестрами, але й те їй швидко остогидло. Ольга вскочила в пекарню, де куховарка сiкла м'ясо на столницi, а її мати, скинувши праз-никову одежу, в простенькiй буденнiй сукнi вешталась коло якогось пирожного.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: