Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Що там за цяця приїхала в Журбанi з харкiвського iнституту? – питали в Радюка хуторяни. – Чи вже ж пак ви не насмiлитесь приступить до неї?

– А давай спробую приступить! – гукнув Радюк i, причепурившись, вбравшись в офiцерський мундир, вiн поїхав в Журбанi подивиться на ту iнститутську цяцю.

Приїхав Радюк i… зараз заполонив серце харкiвської iнститутки! Забряжчав пiдкiвками, наговорив-наказав, насмiшив старих своїми веселими оповiданнями i причарував серце молодої чорними очима й веселою розмовою.

Молода Iскра, вихована по-французькому й по-московському, слухала й не могла наслухаться українських юмористичних оповiданнiв, розказаних червоними устами, приправлених жартами й смiшками, ще й блискавкою орлиних очей. Гарна з лиця, з чудовими очима, вона сподобалась Радюковi, а Радюк їй, i незабаром вона вийшла за його на великий смуток всiм хуторянським паннам. Радюк покинув свiй хутiр i оселився в жiнчиному домi, в Журбанях. В їх родився старший син Павло.

Старi Iскри любили свого зятя, як сина, обнiмали, цiлували його, нудились за ним, як його довго не було в господi. Вiн розвеселив їх на старостi лiт, смiшив своїми оповiданнями до самої смертi. Його жiнка трохи аж сердилась, що всi так липли до чоловiка. Породивши кiлька дiтей, вона стала нервозна, часом сердилась без причини, нi з сього нi з того починала гримать на Радюка. На її бiлих висках почали свiтиться тонесенькi синi жилки; лице її стало блiде й змiзернiло, а нiс став ще тонший. Невеличка недогода часом дуже сердила її. Радюк нiколи не вважав на те i зараз починав розказувать їй анекдоти. Вона тодi пiдiймала очi, прислухалась i зараз-таки починала осмiхаться. Цiлий рiк Радюк манив її такими жартами й наводив на неї добрий юмор.

Радюк дуже любив свого синка Павлика! До дочок якось не так горнулось його серце. Вiн не спускав його з колiн, няньчив його, як найпильнiша нянька. Павлик скуб його за волосся, смикав за вуса, а батько ще пiдбивав його, пiдставляючи голову й лице.

– Ну, сину! пустуй по хатi! – казав Радюк синовi, i син пустував, бiгав, а батько тiшився, любив цiлi години дивиться на його пустування, садовив його собi на шию, бiгав з ним по горницях. Син почав переймать од батька деякi анекдоти.

– Боже мiй! Що ти витворяєш? Ти зовсiм збавиш дитину! – починала гримать Радючка.

– Не бiйся! Я твоїх iнституток не зачiпаю; не зачiпай i ти мого гусарина! Правда так, гусарине? – казав Радюк, щипаючи за щоку свого Павлика.

– Правда так, гусарине! – промовляв хлопець, щипаючи так само батька за щоку.

– Чи ти малий, що не тямиш, як треба обходиться з дiтьми? – бiдкалась жалiбним голосом Радючка й починала сердиться скривившись.

– Ож слухай сюди! Ото була собi така жiнка, що нiколи доброго слова не сказала чоловiковi. Що чоловiк не скаже, то вона все робить навиворiт. Чоловiк каже – образи, жiнка каже, – луб'я! Вiн каже – ячмiнь, вона каже – гречка. Ото сама жiнка сидить дома, а його все шле в поле та дає йому сухарi та цибулю, сухарi та цибулю. Раз чоловiк примiтив, що жiнка напекла свiжого хлiба, спекла собi на обiд курку й налила пляшку горiлки. Бачить вiн те та й каже: "Гляди ж, жiнко, хоч сьогоднi не кидай менi в мiшок свiжого хлiба!" – "Ба вкину, трясця твоїй матерi!" – "Та не кидай же хоч тiєї печеної курки!" – "А тобi що до того? Вкину, вражий сину, тобi на злiсть!" – "Та хоч не кидай же пляшки з горiлкою!" – "Ба вкину! Таки вкину! Сiм болячок тобi на печiнки!" – сказала жiнка, ще й кулак об кулак ударила i все те вкинула чоловiковi в мiшок. "Та хоч не пiддавай же на плечi!" – "А тобi що до того! Як схочу, то й пiддам! Таки пiддам тобi на злiсть!" – I вона вхопила мiшок, пiддала чоловiковi на плечi й випхнула його з хати в потилицю.

Радючка потроху прислухувалась до того оповiдання й потiм забувала про свiй гнiв i починала смiятись.

Тим часом Павло пiдростав. Сама мати почала доглядать дiтей, i виховання дочок добре вдалося для неї. Вони держали себе зовсiм ненатурально, як звичайно було в той час; вмiли розмовлять по-французькiй i по-руськiй i не вмiли гаразд i слова сказать по-українськiй. Не так було легко для матерi доглядать свого сина. Вона побачила, що мусить вести вiйну за виховання сина з наймитами, пастухами й мужицькими хлопцями. Синок нiяк не хотiв стерпiть тих форм, в якi хотiла вкласти його мати, пручався з їх, викручувавсь, все втiкав потаєнцi з свiтлицi до наймитiв. Наймити казали йому казок, спiвали пiсень. Вiн навчився од їх українських пiсень, вивчився чудово говорить по-українськiй, на диво й на жаль матерi, i часом цiлий день сидiв коло парубкiв, дивився, як один рубав дрова, другий стругав стругом або довбав долотом на дриветнi. Мати загадувала няньцi привести його, прибирала його, чепурила, зачiсувала, а Павлик, вибравши годину, знов утiкав до наймитiв, бiгав по степу, гуляв там в гилки, в цурки, дер горобцi в повiтках, їв козельки, щавель i раз прибiг до батька й принiс пучок козелькiв i повне гнiздо горобиних голоцюцькiв.

– Тату! Ось я тобi гостинця принiс! – говорив хлопець до батька.

– Понеси, сину, того гостинця своїй матерi.

– Коли я, тату, тобi принiс!

I Радюк брав сина на руки вкупi з горобиним гнiздом i козельками, цiлував його замурзанi щоки, невважаючи на його волосся, де було повно соломи, на штанцi, зеленi на колiнцях, на оксамитову куртку, замазану смолою. Саме тодi ввiйшла в кiмнату Надежда Степанiвна.

– Боже мiй! Що то вийде з того хлопця! – казала вона, здiймаючи руки й оглядаючи синка. – Боже мiй! Що це в його в руках?

– Пташки! – казав син.

I тi пташки повипадали з гнiзда на пiдлогу й цвiрiнькали, роззявляючи червонi дзьоби з жовтими заїдами.

– А це що в тебе?

– Козельки! їх можна їсти! От нате, мамо, покуштуйте!

– Борони тебе боже! Не їж! – кричала мати, вириваючи козельки з його рук.

– Не бери руками, бо руки замажеш! Надiнь рукавички! – казав Радюк, подаючи їй й справдi рукавички.

– I що вийде з того хлопця!

– Гусарин вийде, як його батько! – промовив Радюк.

– А я, тату, знаю казку про пiвника й котика! Мене Панько навчив. "Був собi котик та пiвник. Вони жили собi в лiсi в хатцi, як рiднi брати. Ото раз котик пiшов в лiс та й каже пiвниковi…"

Мати прислухалась i витрiщала з дива очi: хлопець розказував українською мовою мужицьку казку.

– Розказуй, сину, далi! Ну, що вiн казав пiвниковi?

– Чи є в тебе хоч крапля розуму? Ти зовсiм зiб'єш з пантелику дитину! – кричала жiнка на Радюка. – Дай його сюди.

I вона брала Павлика, загадувала няньцi надiть на його чистi штанцi, вмить та зачесати. Але Павлик знов давав гарту тому убранню, втiкав до хлопцiв в надвiрню, опрiчню хату, переймав пiснi й казки i ганяв з пастушками. Село, сiльське народне життя втягнуло в себе дитину. Не дуже великi достатки не давали матерi обставить сина гуверньорами й зовсiм одлучить од народу, як то буває в наших багатших панiв.

Павлик пiдбiльшав, i його одвезли в київську гiмназiю. Там вже не було нi Журбанiв, нi журбанських наймитiв, нi пастухiв. Там була iнша сфера, iнше життя. Великоруська мова панувала в школi. Павчик вернувся додому на вакацiї, стративши й самий слiд Журбанiв, слiд української нацiональностi й мови.

– Хтось дуже добрий вигадав оту школу! – казала Надежда Степанiвна, вiтаючи синка. – Тепер гарно й подивиться на хлопця! I говорить як треба, i до пастухiв не горнеться.

– Ти б одвезла його в iнститут! – обiзвавсь Радюк.

– А ти б хотiв, щоб iнститутки горобцiв дерли та вчились мужичих казок?

– Та хоч би й горобцiв лякали на городi, як опудала, то все б таки була якась користь! Чи не чула ти, як одна попiвна, вернувшись з київського пансiону, пiшла на тiк, побачила там граблi та й питається в молотникiв: "Що це таке чудне та смiшне? Я й зроду такого дива не бачила". – "От наступiть, панно, на зубцi, то воно само скаже, як його звуть", – каже молотник. Вона й наступила, а граблi як пiдведуться та лусь її в лоб! "А, проклятi граблi! Як мене здорово вдарили!" – крикнула вона. "А бачте, само сказало!" – казав молотник. Потiм вона заглянула в пекарню. Дивиться, аж на стiнi висить сито. От вона й питається в наймички: "Що це в вас таке чудне? Я вперше зроду бачу таке диво! Що ви ним робите? Чи рибу ловите, чи що?" – каже вона та все повертає його на двох пальчиках. А сито лусь її по носi! "Ой каторжне сито! Як же мене здорово вдарило!" Чи не хочеш ти й з нашого Павлика зробить такого митця, як була та попiвна?