Хмари – Iван Нечуй-Левицький

З гори знов почало з'їжджать двi повозки, запряженi добрими кiньми. Пiддурене серце батькiв якось не вiрило й не ждало нiчого. Вони думали, що й тi вози поминуть Журбанi й не привезуть коханого сина. Вози стали на подвiр'ї, i до Радюкiв на терасу ввiйшло кiлька сусiд-дiдичiв, щирих приятелiв. Вони знали, що в Журбанях сподiвались молодого Радюка, i приїхали навiдаться, розпитать про Київ, про новини. Вони привiтались до хазяїна й хазяйки й почали розмовлять, ал розмова якось не йшла на душу Радюкам: їм обом так бажалось думать й ждати на самотi.

– Чи нема й досi сина з Києва? – спитав один сусiд.

– Нема. Ждемо й не дiждемось. Дай боже, щоб ви були добрi на почин в цей вечiр, – промовив Радюк якось смутно.

Тимчасом як гостi розмовляли й пили чай, молодий Радюк приїхав у двiр i, розпитавши, що вся сiм'я п'є чай на терасi, пiшов туди навпростець через садок. Вся сiм'я Радюкiв i всi гостi побачили, що через садок до тераси смiливо йшов якийсь сiльський парубок, але такий гарний, так гарно убраний, неначе на театральнiй сценi. На молодому парубковi була, правда, проста чорна свита, але пошита не сiльським кравцем. Зате ж сорочка була вишита заполоччю з шовком. Всi груди й комiр були залитi червоними мережками. Червона стьожка й застiжка були оксамитовi, на головi бриль був солом'яний, але не простий. Синi шаровари були широкi. Чудовий парубок з такою красою лиця, про яку розказують в казках, йшов просто й смiливо до тераси, як людина, дуже вхожа й близька до хазяїнiв.

– Який гарний парубок! – сказав один гiсть.

– Який вiн схожий на нашого Павла! – промовила Радюкiвна. Радюк i Радючка дивились на того парубка i своїм очам не йняли вiри. То був їх син, молодий студент Павло. Вiн кинувся поперед усього батьковi на шию й тричi поцiлувався з ним, потiм привiтався до матерi й сестер, а потiм до гостей. Його убрання так вразило всiх, що батько зараз спитав його про одежу, а не про здоров'я.

– – Що це на тобi за убрання? – спитав батько.

– Одежа! Хiба ж не бачите? Український народний костюм, – промовив син чистою українською мовою i тим ще бiльше вдивив свою матiр i сестер. Материне лице так i розтяглось вподовж. Вона тiльки руки згорнула й вирячила очi на сина.

– Нащо ж ти так убрався? – спитала мати.

– Бо тепер так ходять нашi студенти.

– Мабуть, тепер така поведенцiя, чи що? – питав батько.

– Яка чудна в вас мода: зовсiм мужича! – сказала мати.

– Та й ваша мода часом буває не краща, – промовив Радюк до жiнки. – Одначе студентська поведенцiя не погана, сказати правду! Та як тобi, Павле, вона пристала до лиця! Ти тут позводиш з ума всiх наших хуторянок.

I батько задивився на свого сина, бо йому й справдi дуже приставала до лиця вишивана сорочка, а до брiв, до кучерiв приставала червона стьожка. Вiн поклав свою мiцну руку на синове плече й придивлявся до його: "А признайся, сину, хто тобi вигаптував оцю мережану сорочку, га? Ану, признавайся!" – i всi засмiялись.

– З чого оце в тебе ця свита? – питала мати, лапаючи своєю делiкатною рукою грубу й шорстку свиту.

– З простого мужицького сукна.

– Боже мiй! я собi руки обшмульгала об твою свиту! Скинь, будь ласка, її! Зараз скинь! Боже мiй! ти собi шию обшмульгаєш, ти себе покалiчиш.

– А селяни ж носять, та й не калiчать же себе, – сказав син.

– То ж мужики! А ти не звик до такої товстої, шорсткої одежi!..

– То треба звикать. Мало чого, що не звик! – сказав син.

– Та навiщо ж тобi звикати? – крикнула Надежда Степанiвна. – Чи тобi нема в чому ходить, чи що?

– Добре, що менi є в чому ходить. А є такi студенти, котрим i справдi нi в чому ходить. А опрiч того, нам треба у всьому дiличь долю з своїм народом, починаючи хоч би од свити…

При таких словах у деяких гостей лиця розтяглися вздовж, а в деяких – впоперек, як кому подобалось.

– О, багацько, сину, поможеш їм тим, що носитимеш свиту! – сказав батько, осмiхаючись.

Батькiвський жарт зачепив сина за серце.

– Ми, тату, носимо народну свиту, бо ми народовцi, стаємо на бiк народу; ми нацiонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насiв на нашу українську нацiональнiсть, на нашу мову, на нашу лiтературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму i стаємо па бiк нашого народу, боронячи його од панства, та ще й чужого, од впливу чужих мов, чужої вiри, од впливу всiх чортiв i бiсiв, якi тiльки посмiли покласти свою ворожу руку на наше добро, ка наш народ!..

Павло Радюк говорив чистою українською мовою. Надеждi Степанiвнi так i здалось, що вiн знов попав пiд вплив наймитiв, пастухiв i всiєї журбанської челядi. Та свита, та українська розмова, той запал, з яким говорив молодий студент, – все те не тiльки вдивило матiр, але й злякало. Гостi ще бiльше порозтягали вид i руки поопускали.

– Боже! Що з тобою сталося? Як ти говориш? Чого ти так багацько говориш? – говорила мати, здержуючи сина. Вона давно налила йому стакан чаю, поставила перед ним масло, паляницю, сухарцi, молоко. А син неначе не бачив нiчого та все говорив, доки й чай прохолов.

– Ми носимо народну одежу, бо чим же ми викинемо значок про свої iдеї? Чим же ми дамо ознаку, коли нам рот затулений, коли нам зв'язали руки й ноги. Що ж ми маємо робить, доки народиться наша наука, поки виробиться, наша мова? Що ж маємо робити? – говорив Павло, набираючись вогню й обертаючись до матерi.

– Та пий чай, голубчику мiй дорогий! Пий чай, бо вихолоне зовсiм! – прохала мати, присовуючи до його стакан. – Та не кричи, бо ти собi горло порвеш, їхав так довго, приїхав так здалека, втомився, здороживсь, припав пилом, а тут треба доконче розмовляти й кричать!

– Спасибi, мамо! Встигну ще напитись й наїстись, – сказав молодий студент, хлиснувши похапцем трохи чаю й укинувши хапки в рот шматочок паляницi.

Вiн так швидко вливав чай у рот i так швидко їв паляницю, неначе хапався кудись йти, щось робить. Пiсля унiверситетського товариства, пiсля палких недавнiх диспутiв у Києвi йому й тепер здавалось, що вiн розмовляє з молодими товаришами й хоче перемогти когось в диспутi. Новi iдеї муляли йому в головi й дуже займали його, гарячили його кров.

– Не пий, сину, так швидко! Не хапайсь-бо так. Часу буде доволi, – здержувала його мати, на що син не звернув нiякої вваги.

– I багацько вас там носить такий костюм? – спитав батько. Син покинув пить i їсти й пiдвiв голову.

– О! Нас є чимало! Ми кланяємось новим гуманним iдеям, якi давно розiйшлися по Європi й ледве оце добираються до нас. Чи ви пак знаєте, що ми всi зараз терпимо i самi того не добачаємо? Бо ми були слiпi, глухi й нiмi. I народ терпить, i ми всi терпимо, куди не глянь. У нас що дуже й пiдле, те панує i жме, а що слабе й добре, те мусить терпiти i не смiє голосу подати. Ще то наше велике щастя, що народ наш вже визволений од панщини, вирваний з рук польської шляхти, котра держала наш народ в своїх руках у неволi.

– Та що ж маємо робить? З ким маємо битись i войдуваться i за що? – спитав один гiсть, але Павло не дав йому й скiнчити.

– З темною силою треба войдуваться! Нам не треба нi землi, нi води. Нашою водою можна свiт потопить; нашою землею можна засипать волю всiх людей на цiлому свiтi. Нам не треба солдатчини! Нам не треба кадила й кропила! Ми й так темнi й глухi; ми й так маємо бiльма на очах! Нащо нам великi дзвони? Нащо нам золотоверхi монастирi? Нащо нам топити вiск перед образами?

– Не кричи, сину, бо ми чуємо! Пожалiй себе! – здержував його батько, а сам несамохiть милувався сином. Його завзяття, палка вдача, розум, розвитий наукою, – все те тiшило батька так, що вiн задивлявся на блискучi синовi очi, на палаючi щоки. Вiн був гордий сином перед сусiдами.

– Наша земля на Українi як золото, а народ наш часто голодує. В нас нема промислiвства, а про народ нiхто й не дбає, нiхто його не напутить, не вчить, не наводить на розум. Наша народна пiсня поетична й чудова, як утвори перворядних генiїв; наша поезiя, наша мова багата, як щире золото. I все те марно занапащається, пропадає, лежить непочате. I доки воно лежатиме? Нам не треба вiйни, а треба просвiти! Нащо нам земля й вода? Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас тiльки тим i годують i не дають нам нiчого луччого, держать нас i народ наш в темнотi, не дають народовi навiть св. письма на його мовi, що вже мають дикарi, не дають нам нашого хлiба, не дають нам нашої мови, не дають нам нашої волi, науки, школи, просвiти.