Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Настав вечiр. До Дашковича почали збираться гостi. То були професори, та все не дуже молодi, та все з блiдими, засидженими видами. З ними поприходили їх жiнки й дочки. Ольга й Катерина привiтались до вченого кружка й почали слухать розмову. Розмова та, дуже суха або дуже вчена для молодих дiвчат, не зачепила їх цiкавостi. Вони слухали, слухали й трохи не поснули, пригадуючи собi iнститутськi лекцiї. Перейшли вони до дамського стола, але й жiноча розмова була не цiкавiша для їх. Жiнки судили якихсь незнайомих для їх людей i розмовляли про хазяйську справу. Ольга й Катерина почали дуже нудиться та все сподiвались, що далi буде щось цiкавiше й iнтереснiше. Вони ходили по залi, побравшись попiд руки, i їм здавалось, що от-от одчиняться дверi i сюди ввiйдуть молодi й гарнi паничi, тудою ввiллються згуки якоїсь чудової музики, що там заблищать тi чудовi очi й високi брови, котрi вони недавно бачили. А дверi не одчинялись: тудою й не думало влiтать те щастя, та радiсть, котрої так бажали їх молодi душi.

Вже пiсля чаю почали приходить молодi паничi: прийшов один чорнявий i негарний урядовець, прийшло кiлька купчикiв з товстими червоними щоками, потiм увiйшли в залу зо три серби студенти. Пiзнiше прийшли ще три молодi студенти.

Пiсля приходу молодих людей в покоях стало веселiше: почалися жарти, смiх, весела розмова. Швидко потiм старiшi посiдали грать у карти. Одна немолода дама сiла за рояль й заграла кадрилi. Студенти попросили паннiв до танцю. Ользi й Катеринi стало веселiше. Але все-таки вони сподiвались чогось бiльшого й кращого од того вечора, ждали бiльше розваги, веселостi i молодих людей кращих, i значнiших, i веселiших. Ольга розходилась в танцях. Iнститутськi мрiї загомонiли в її фантазiї. Вона згадала розмову Турман про аристократичнi бали десь в далекiй столицi, про ту розкiш, i її думка понеслась десь далеко, в якийсь фантастичний свiт.

Вже було пiзно; в покоях стало душно й димно од сигар. Ольга й Катерина, взявшись попiд руки, перейшли всi покої й зайшли в Дашковичiв кабiнет. Там не було й душi. Ольга одчинила вiкно; в кабiнет полився свiжий вiтрець. Обидвi сестри, держачи одна другу за сухорляву дитячу талiю, сперлись на вiкно й виставили голови надвiр.

– Але й кавалери! – сказала Ольга.

– Ну, та й кавалери! – додала Катерина.

– Як вони танцюють? Не вмiють гаразд навiть протанцювать рондо! Плутаються, як на точку мiщанки, – сказала Ольга.

– Менi отой болгарище порвав сукню, i знаєш де? на плечi! – сказала Катерина й показала маленьку розпiрку на плечi, роздерту гудзиком од сiртука.

– Вони нас покалiчать в танцях! Менi один настоптав на ногу! – аж писнула Ольга. – Я не хочу з ними танцювать!

– Пхе! – сказала Катерина, закопиливши спiдню губу.

– Ото, якби побачили Турман i де Пурверсе пашу компанiю! Завтра поїду в iнститут i все дочиста розкажу! Ото буде смiху! – сказала Ольга.

– Ото буде лементу! – додала Катерина.

– А професори, а урядовцi! А жiнки їх! За що вони балакають! Як вони повбиранi! Якi в їх манери! Ота товстуля як поклонилась, то аж присiла, ще й перехнябилась на один бiк. Ой, смiх, та й годi! – сказала Ольга й засмiялась. – Поїду завтра в iнститут i за все дочиста розкажу!

– I менi не сподобалась їх компанiя! – сказала Катерина.

– Ти тiльки придивись, чого вони поначiплювали на себе. Якi на їх простi квiтки, якi рябi сукнi! А чого в їх нема на шиях! I шнурочки якiсь, i стрiчечки, й намиста! На наших iнститутських зроду не побачиш нiчого такого. Поїду завтра i за все дочисiа розкажу! Ото насмiємося всмак! – сказала Ольга.

– Що хоч, сестро, кажи, а тi двi купчихи, то, їй-богу, неначе їх годували для рiзниць! Такi товстулi та червонi! Мабуть, вони їдять дуже багацько.

– Авжеж, трiскають багацько, бо в їх талiї… Чи то ж талiї! Ти тiльки придивись, що то за талiї! Я аж злякалась, як одна купчиха скинула мантиль. Якби ми вдвох обняли її руками, то нашi руки не зiйшлися б! – сказала Ольга, взявши для прикладу за руки Катерину й показуючи, яка-то там страшна талiя.

– Я зовсiм не того ждала! А ти? – спитала Ольга. i – I я так, хоч i думала знайти дещо не пiдхоже до нашого iнститутського. Але вважай, що вони не були в iнститутi…

– Як i нашi матерi, що й досi не вмiють добре говорить по-французькiй.

– Я сама вивчу свою матiр, – сказала Катерина.

– I де вже! Трохи опiзнилась, – додала Ольга, – так тiльки трохи, може, їх обполiруємо.

– Ой! треба йти туди! – сказала Ольга, показуючи очима просто до дверей.

– А треба, ще трохи потанцюємо.

– I хочеться-таки тобi! – додала Ольга тоном трохи докiрливим.

I обидвi вони, побравшись за тонкi талiї, пiшли через покої, де грали в карти, де було душно й димно, де ходили по залi кавалери, що так не припали до вподоби молодим iнституткам. Той вечiр знов облив холодною прозою життя обох iнституток. Вечiр здавався їм ще простiшим i бiднiшим пiсля недавньої гулянки в Шато.

VIII

Той гарний молодий студент, що так сподобався Ользi, звався Павло Антонович Радюк. Вiн родився в Полтавщинi, в селi Журбанях. його батько й мати були не дуже багатi, але заможнi полтавськi дiдичi й жили в селi Журбанях, котрi були розкиданi по степу i по невеличких ярках. Невеличкi хати, мiж котрими було багато мазанок, скрiзь розбiглися, як овечки, i яро одрiзнялись од зеленого степу чистими й бiлими стiнами. На хатах покрiвля була з татарського зiлля й високої осоки, котрою були вшитi крокви на пiваршина в товщину. Мiж бiлими хатами й зеленими вишниками високо вгору пiдiймались колодязнi журавлi. Кругом Журбанiв цiлими рядками стояли невисокi вiтряки, та все з шiстьма й восьма крилами, котрi виразно малювались кружалами на синьому степовому небi. Зелений садок коло панського двора, вiтряки й бiла церква спиняли на собi очi серед рiвного степу. Кругом Журбанiв на всi боки слалось нiби степове безкрає море, а над степом розстелялось синє безкрає небо. Очi тонули на всi боки в сизiй та зеленiй далечi, котрiй, здається, кiнця нiгде не було.

Панський будинок стояв край села, в садку, недалечке од церкви, пiдля вигону. Будинок був невеликий i невисокий. Навкруги його була галерея попiд стрiхами, а в садок висгупав круглий ганок, чи тераса, густо обплетена виноградом. Кругом тераси були повироблюванi клумби для квiток. Мiж клумбами i скрiзь по садку вились чисii дорiжки, посиланi жорствою й пiском. Перед домом був широкий двiр, такий широкий, що возл ледве встигли протерти кругом йою вузьку дорогу. Серед самого двора росла трава й степовi квiтки, наче в лузi. Косарi косили там сiно, як на сiножатi. На тому дворi далеко з другого боку стояли хаги для челядi й станя, за хатами були довгi кошари для овець, широкi загороди й повiтки для товару. Все те добро Радюкiв батько взяв за своєю жiнкою. Надеждою Степанiвною Iскрою.

Старий Радюк, Антiн Антонович, вийшов з людей небагатих. Вiн був син козака, i по смертi батька й матерi йому достався батькiвський хутiр недалечке од Журбанiв. Вiн служив в вiйську в гусарах, покинув службу i спочивав у своєму хуторi.

Вернувшись у свiй хутiр, Антiн Антонович не думав жениться, бо й не було на кому жениться в цiлiй околицi. Кругом в хуторах i селах було дуже багацько паннiв, але хуторянки не подобались йому. Вiн дуже багацько на своєму вiку бачив усяких людей i не мiг вподобать собi хоч i гарних, але трохи простих полтавських хуторянок. Зате ж вiн сам був iдолом для всiх сусiдських паннiв.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: