Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Радюк був колись дуже гарний з себе! Високий на зрiст, рiвний станом, з чорними кучерями, чорними бровами, блискучими веселими очима й повним лицем, вiн був гарний, як чорнобривець, i мав силу причаровувать до себе серце кожної молодої панни. Смiливий, як козак запорожець, трохи причепливий, як москаль, вiн мав надзвичайний дар розмови й оповiдання. Вiн усе розказував українськi народнi анекдоти, смiшнi, повнi жарту й юмору, знав їх без лiку, мiг розказувать цiлий вечiр, другий вечiр, тиждень i все десь їх набирав, неначе витрушував з якогось безоднього мiшка. Пробуваючи на Українi по селах i хуторах, вiн наслухався їх од народу, мiж панами й духовними, мiж селянами й городянами, i знав їх бiльше, нiж Шехерезада знала казок. Вiн розказував їх чудовою українською мовою, плавкою, повною квiток поезiї, чому позавидував би найкращий оповiдач. Вiн умiв так смiшно розказувать, що всi реготались, аж за боки брались.

Вернувшись у хутiр, вiн незабаром розворушив усю околицю й розвеселив її. На хуторянських вечорах, де було по кiлька десяткiв паннiв i нi одного панича, його ждали, як бог зна кого. Всi сiдали кругом його, роззявляли роти, смiялись i слухали його оповiдання, доки вiн не договорювався до анекдотiв, трохи соромiцьких. Тодi панни червонiли, втiкали, а Радюк починав розказувать пресмiшнi оповiдання про жiнок та чоловiкiв, про циган, про москалiв. На хуторянських вечорах Радюк поводився трохи по-сiльськiй, мов на вечорницях, любив часом ущипнуть будлi-яку панну за палець або здавить за руку, часом грався з паннами горiхами в чiт та лишку, кидався насiнням i гальками з хлiба. Панни не сердились на його, бо всi любили його, i кожна мала надiю вийти за його замiж. Де на вечорi не було Радюка, там було сумно й невесело. Тiльки ж його вороний кiнь влiтав у браму i його чорнобриве лице з'являлось перед вiкнами, всi гостi ворушились, веселiшали, а панни червонiли, побачивши його чорний гусарський вус i чудовi, веселi, блискучi очi.

Радюк любив сусiд таких, як сам: веселих i говорючих, i страх як не любив пiчкурiв i мовчунiв! Вiн своїм цiкавим язиком подавав прiзвища усiм сусiдам: одного продражнив посмiтюхою, другого печеною морквою, одну панiю назвав макухою. Такi прiзвища й зостались за ними в околицi. I невважаючи на те, сусiди не сердились на його, бо знали його як людину добру, хоч i цiкаву на язик.

Саме тодi скiнчила харкiвський iнститут Надежда Степанiвна Iскра й приїхала в Журбанi. Кiлька рокiв минуло, як до неї присватувалось багацько женихiв, але всi вони взяли гарбуза. Iскра була гарна, хоч трохи блiда й сухорлява. Лице її було щиро класичне, очi темнi. Вона трохи вередувала, вибираючи женихiв. За неї почали говорити в хуторах i судили та обносили її таки добре.

– Що там за цяця приїхала в Журбанi з харкiвського iнституту? – питали в Радюка хуторяни. – Чи вже ж пак ви не насмiлитесь приступить до неї?

– А давай спробую приступить! – гукнув Радюк i, причепурившись, вбравшись в офiцерський мундир, вiн поїхав в Журбанi подивиться на ту iнститутську цяцю.

Приїхав Радюк i… зараз заполонив серце харкiвської iнститутки! Забряжчав пiдкiвками, наговорив-наказав, насмiшив старих своїми веселими оповiданнями i причарував серце молодої чорними очима й веселою розмовою.

Молода Iскра, вихована по-французькому й по-московському, слухала й не могла наслухаться українських юмористичних оповiданнiв, розказаних червоними устами, приправлених жартами й смiшками, ще й блискавкою орлиних очей. Гарна з лиця, з чудовими очима, вона сподобалась Радюковi, а Радюк їй, i незабаром вона вийшла за його на великий смуток всiм хуторянським паннам. Радюк покинув свiй хутiр i оселився в жiнчиному домi, в Журбанях. В їх родився старший син Павло.

Старi Iскри любили свого зятя, як сина, обнiмали, цiлували його, нудились за ним, як його довго не було в господi. Вiн розвеселив їх на старостi лiт, смiшив своїми оповiданнями до самої смертi. Його жiнка трохи аж сердилась, що всi так липли до чоловiка. Породивши кiлька дiтей, вона стала нервозна, часом сердилась без причини, нi з сього нi з того починала гримать на Радюка. На її бiлих висках почали свiтиться тонесенькi синi жилки; лице її стало блiде й змiзернiло, а нiс став ще тонший. Невеличка недогода часом дуже сердила її. Радюк нiколи не вважав на те i зараз починав розказувать їй анекдоти. Вона тодi пiдiймала очi, прислухалась i зараз-таки починала осмiхаться. Цiлий рiк Радюк манив її такими жартами й наводив на неї добрий юмор.

Радюк дуже любив свого синка Павлика! До дочок якось не так горнулось його серце. Вiн не спускав його з колiн, няньчив його, як найпильнiша нянька. Павлик скуб його за волосся, смикав за вуса, а батько ще пiдбивав його, пiдставляючи голову й лице.

– Ну, сину! пустуй по хатi! – казав Радюк синовi, i син пустував, бiгав, а батько тiшився, любив цiлi години дивиться на його пустування, садовив його собi на шию, бiгав з ним по горницях. Син почав переймать од батька деякi анекдоти.

– Боже мiй! Що ти витворяєш? Ти зовсiм збавиш дитину! – починала гримать Радючка.

– Не бiйся! Я твоїх iнституток не зачiпаю; не зачiпай i ти мого гусарина! Правда так, гусарине? – казав Радюк, щипаючи за щоку свого Павлика.

– Правда так, гусарине! – промовляв хлопець, щипаючи так само батька за щоку.

– Чи ти малий, що не тямиш, як треба обходиться з дiтьми? – бiдкалась жалiбним голосом Радючка й починала сердиться скривившись.

– Ож слухай сюди! Ото була собi така жiнка, що нiколи доброго слова не сказала чоловiковi. Що чоловiк не скаже, то вона все робить навиворiт. Чоловiк каже – образи, жiнка каже, – луб'я! Вiн каже – ячмiнь, вона каже – гречка. Ото сама жiнка сидить дома, а його все шле в поле та дає йому сухарi та цибулю, сухарi та цибулю. Раз чоловiк примiтив, що жiнка напекла свiжого хлiба, спекла собi на обiд курку й налила пляшку горiлки. Бачить вiн те та й каже: "Гляди ж, жiнко, хоч сьогоднi не кидай менi в мiшок свiжого хлiба!" – "Ба вкину, трясця твоїй матерi!" – "Та не кидай же хоч тiєї печеної курки!" – "А тобi що до того? Вкину, вражий сину, тобi на злiсть!" – "Та хоч не кидай же пляшки з горiлкою!" – "Ба вкину! Таки вкину! Сiм болячок тобi на печiнки!" – сказала жiнка, ще й кулак об кулак ударила i все те вкинула чоловiковi в мiшок. "Та хоч не пiддавай же на плечi!" – "А тобi що до того! Як схочу, то й пiддам! Таки пiддам тобi на злiсть!" – I вона вхопила мiшок, пiддала чоловiковi на плечi й випхнула його з хати в потилицю.

Радючка потроху прислухувалась до того оповiдання й потiм забувала про свiй гнiв i починала смiятись.

Тим часом Павло пiдростав. Сама мати почала доглядать дiтей, i виховання дочок добре вдалося для неї. Вони держали себе зовсiм ненатурально, як звичайно було в той час; вмiли розмовлять по-французькiй i по-руськiй i не вмiли гаразд i слова сказать по-українськiй. Не так було легко для матерi доглядать свого сина. Вона побачила, що мусить вести вiйну за виховання сина з наймитами, пастухами й мужицькими хлопцями. Синок нiяк не хотiв стерпiть тих форм, в якi хотiла вкласти його мати, пручався з їх, викручувавсь, все втiкав потаєнцi з свiтлицi до наймитiв. Наймити казали йому казок, спiвали пiсень. Вiн навчився од їх українських пiсень, вивчився чудово говорить по-українськiй, на диво й на жаль матерi, i часом цiлий день сидiв коло парубкiв, дивився, як один рубав дрова, другий стругав стругом або довбав долотом на дриветнi. Мати загадувала няньцi привести його, прибирала його, чепурила, зачiсувала, а Павлик, вибравши годину, знов утiкав до наймитiв, бiгав по степу, гуляв там в гилки, в цурки, дер горобцi в повiтках, їв козельки, щавель i раз прибiг до батька й принiс пучок козелькiв i повне гнiздо горобиних голоцюцькiв.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: