Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Тату! Ось я тобi гостинця принiс! – говорив хлопець до батька.

– Понеси, сину, того гостинця своїй матерi.

– Коли я, тату, тобi принiс!

I Радюк брав сина на руки вкупi з горобиним гнiздом i козельками, цiлував його замурзанi щоки, невважаючи на його волосся, де було повно соломи, на штанцi, зеленi на колiнцях, на оксамитову куртку, замазану смолою. Саме тодi ввiйшла в кiмнату Надежда Степанiвна.

– Боже мiй! Що то вийде з того хлопця! – казала вона, здiймаючи руки й оглядаючи синка. – Боже мiй! Що це в його в руках?

– Пташки! – казав син.

I тi пташки повипадали з гнiзда на пiдлогу й цвiрiнькали, роззявляючи червонi дзьоби з жовтими заїдами.

– А це що в тебе?

– Козельки! їх можна їсти! От нате, мамо, покуштуйте!

– Борони тебе боже! Не їж! – кричала мати, вириваючи козельки з його рук.

– Не бери руками, бо руки замажеш! Надiнь рукавички! – казав Радюк, подаючи їй й справдi рукавички.

– I що вийде з того хлопця!

– Гусарин вийде, як його батько! – промовив Радюк.

– А я, тату, знаю казку про пiвника й котика! Мене Панько навчив. "Був собi котик та пiвник. Вони жили собi в лiсi в хатцi, як рiднi брати. Ото раз котик пiшов в лiс та й каже пiвниковi…"

Мати прислухалась i витрiщала з дива очi: хлопець розказував українською мовою мужицьку казку.

– Розказуй, сину, далi! Ну, що вiн казав пiвниковi?

– Чи є в тебе хоч крапля розуму? Ти зовсiм зiб'єш з пантелику дитину! – кричала жiнка на Радюка. – Дай його сюди.

I вона брала Павлика, загадувала няньцi надiть на його чистi штанцi, вмить та зачесати. Але Павлик знов давав гарту тому убранню, втiкав до хлопцiв в надвiрню, опрiчню хату, переймав пiснi й казки i ганяв з пастушками. Село, сiльське народне життя втягнуло в себе дитину. Не дуже великi достатки не давали матерi обставить сина гуверньорами й зовсiм одлучить од народу, як то буває в наших багатших панiв.

Павлик пiдбiльшав, i його одвезли в київську гiмназiю. Там вже не було нi Журбанiв, нi журбанських наймитiв, нi пастухiв. Там була iнша сфера, iнше життя. Великоруська мова панувала в школi. Павчик вернувся додому на вакацiї, стративши й самий слiд Журбанiв, слiд української нацiональностi й мови.

– Хтось дуже добрий вигадав оту школу! – казала Надежда Степанiвна, вiтаючи синка. – Тепер гарно й подивиться на хлопця! I говорить як треба, i до пастухiв не горнеться.

– Ти б одвезла його в iнститут! – обiзвавсь Радюк.

– А ти б хотiв, щоб iнститутки горобцiв дерли та вчились мужичих казок?

– Та хоч би й горобцiв лякали на городi, як опудала, то все б таки була якась користь! Чи не чула ти, як одна попiвна, вернувшись з київського пансiону, пiшла на тiк, побачила там граблi та й питається в молотникiв: "Що це таке чудне та смiшне? Я й зроду такого дива не бачила". – "От наступiть, панно, на зубцi, то воно само скаже, як його звуть", – каже молотник. Вона й наступила, а граблi як пiдведуться та лусь її в лоб! "А, проклятi граблi! Як мене здорово вдарили!" – крикнула вона. "А бачте, само сказало!" – казав молотник. Потiм вона заглянула в пекарню. Дивиться, аж на стiнi висить сито. От вона й питається в наймички: "Що це в вас таке чудне? Я вперше зроду бачу таке диво! Що ви ним робите? Чи рибу ловите, чи що?" – каже вона та все повертає його на двох пальчиках. А сито лусь її по носi! "Ой каторжне сито! Як же мене здорово вдарило!" Чи не хочеш ти й з нашого Павлика зробить такого митця, як була та попiвна?

– Я тобi скажу от що: чи не знести б нам оту опрiчню хату для челядi з двора? Може б, дiти не бiгали до слуг?

– Як не маємо чого робить, то й знесiм! Чи не чула ти казки, як було собi три брати: два розумних, а третiй дурень. От i подiлились вони батькiвським добром. Старшi й кажуть меншому: "Ми ж вiзьмемо воли, корови й хату, нащо вони тобi здались? А ти собi вiзьми ступу". Дурень думає: "I нащо менi й справдi тi воли та корови, той клопiт? Вiзьму лучче ступу; одначе вона не їсть i не п'є". От i взяв вiн ступу та й понiс, та все носиться з нею, та носиться, не знає, куди її приiулить…

– Бозна-що ти верзеш! – казала жiнка, осмiхаючись. – Нащо й хату переносить, коли ти сам гаразд навчиш сина усьому. Ну-ну! Та що зробив той дурень з ступою? – питала вона, цiкава знать кiнець тiєї казки.

– Що зробив? Носився, носився цiлий день i зайшов з нею аж у лiс. Коли це настала нiч, стало поночi, а вiн i думає: "А що, як я засну, а хтось прийде та вкраде ступу? Полiзу я на дуба та й ступу потягну з собою". А що? Чи хороша моя казочка?

– Хороша-прехороша! – сказала жiнка, смiючись.

– I ти кажеш – хороша, i я кажу – хороша. Був собi чоловiк-нетяжка, а на йому синя семряжка, на головi шапочка, а на спинi латочка. Чи хороша моя казочка?

– Та хороша! Тiльки кажи далi.

– I ти кажеш – кажи далi, i я кажу – кажи далi… Був собi чоловiк-нетяжка… – знов починав Радюк, жартуючи, поки жiнка не забувала про ту надвiрню хату, i про челядь, i про мужицький вплив на свого синка.

Павло скiнчив гiмназiю дуже добре й пiшов в унiверситет. В унiверситетi почалось для його нове життя. Європейськi iдеї почали вже заходить з наукою i все бiльше та бiльше розходились помiж молодими людьми.

Молодий Радюк вперше озирнувся на свiт божий своїм власним розумом, вперше почав думать своєю головою i почутив, що вiн переродивсь.

Павло Радюк наймав собi невеличке житло на Старому Києвi. Вiн мав одну невеличку кiмнату й жив собi сам не багато, але й не бiдно по своїх середнiх достатках. Все життя, всi думи молодого Радюка можна було постерегти по обстав! його кiмнатки. На канапi, на етажерцi, на столi й на вiкнах були розкиданi книжки й ноти. Кiлька книжок лежало купою пiд канапою. На всяких мiсцях лежало з п'ягь розгорнутих книжок i журналiв, котрi Радюк читав разом. Там були книжки українськi й руськi, французькi й нiмецькi. Європейська просвiта, європейськi iдеї – все те заразом наплило в його голову, зачепило всi його думки. Вiн разом хотiв усе те прикласти до життя свого народу й України. На другому столi лежали збiрники українських пiсень, лежали розгорнутi нотнi листки паперу, де були початi українськi пiснi. Радюк заводив їх у ноти, бо вмiв грати на скрипцi, що висiла на стiнi над столом. Вiн думав i за нацiональну музику, i за просвiту народу, бо на столi валялось кiлька книжечок для народу й народних шкiл.

Багато дум тривожило молоду Радюкову голову в тiй хатинi! I вiн почував у собi силу й потяг до того, щоб розкину гь свої думи мiж людьми, подiлиться ними з своїми товаришами. Товаришi часто сходились до його. За стаканом пива або чаю вони багато дечого переговорювали мiж собою. Часто дуже пiзньою добою розходились товаришi од Радюка додому, i не один молодий хлопець виносив з собою гуманну iдею й прихильнiсть до людей, до народу, до України. Молодий, говорючий Радюк був ватажком мiж своїми близькими товаришами, бо його всi любили за розум, добрiсть i щирiсть. Його знали й професори, i Дашкович запросив навiть до себе, до свого кружка. Проворний, веселий, говорючий, Радюк скрiзь встигав побувати й побалакать. Вiн почував у собi велику силу й завзятiсть. Здавалось, вiн був тiєю силою вiтру в природi, що має призначення розносить з собою насiння всяких рослин i на степи, i на пiски, i за моря, i на високi гори.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: