Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Потiм заворушилось по степу велике, як самий степ, вiйсько московське, посипались крупами москалi, полiзли степовими мишами й сараною. Ще яснiше заблищали зорi, частiше замиготiли метеори, розпорювали небо блискавкою зверху донизу й освiчували ясно ввесь степ. I перед його очима розiслався степ, ввесь облитий людською кров'ю, ввесь червоний, увесь засипаний українськими кiстками, засипаний попелом пожежi, укритий диким гайворонням. Вся степова трава, всi степовi квiтки були неначе обмоченi в кров, виросли, политi тiєю кров'ю, пускали корiння в кiстки й попiл, розносили попiд небом пахощi, витягнутi з українських душ, то козацьких, то дiвоцьких, замордованих за те, що вони родились на тих степах, що вдихнули в себе повiтря українського неба, української землi. Мрiя так ясно малювала перед ним страшнi картини українського минувшого часу, що вiн подивився собi пiд ноги, чи не хлюпається кров пiд його ногами.

То була не кров, а роса, що падала з холодного неба на гарячу землю. Повiтря стало свiжiше. Край неба почав червонiть. I степ ще далi стало видно. Роса вкрила траву й бiлiла проти сходу, неначе хто потрусив степ iзумрудами й прикрив павутинням. На степу було так тихо, неначе вся земля з селом, хатами й садками замерла на той час в мiцному снi. Тiльки червоний край неба натякав на жи-воття, давав надiю, що незабаром все знов оживе й почне вiковiчну незмiнну роботу. Трохи згодом на селi заспiвали пiвнi. Радюк почував, що його голова вже прохолола, що його пульс кидався рiвно. Вiн вернувсь додому, впав на лiжко й заснув мiцним сном щасливого студента, що добре здав екзамен i приїхав додому на спочинок на вакацiї. На другий день сонце високо щдбилося вгору, а Павло спав. Батько й мати ходили тихесенько по кiмнатах, не гуркали дверима, щоб не збудить дорогого гостя.

Того ж таки дня трапились iменини самої Радючки, i старий Радюк був навiть радий тому, що приїдуть деякi сусiди, йому дуже хотiлось похвалиться перед ними своїм сином.

Вже сонце стало на вечiрньому прузi, як почали з'їжджаться ближчi сусiди, котрi знали про тi iменини. Деякi попривозили своїх дочок, почувши, що приїхав молодий Радюк. Вечiр був погожий. В покоях було душно. Хазяйка попросила гостей вийти пить чай на терасу. Вона сiла коло самовара й наливала чай; кругом стола й на лавках сидiли хуторянки й хуторяни. Тераса була без покрiвлi, вся обвита виноградом. Виноградний лист закривав гостей од косого промiння сонця. Над терасою синiло вечiрнє небо. Старий Радюк балакав з сусiдами, а дами сидiли коло стола поруч з хазяйкою. Мiж дамами кидалась в очi одна немолода удова капiтанша. То була Ликерiя Петрiвна, на прiзвище Висока. Старий Радюк продражнив її Макухою. Панiя Висока й справдi трошки скидалась на макуху, бо була присадкувата, кругленька, з круглим повним лицем, котре од духоти почервонiло й лиснiло од поту. Панiя Макуха ледве встигала обтирать його бiлою хусточкою та все жалiлась на духоту. Невважаючи на свою дохожалiсть, вона любила чепуриться, була вбрана в ясну сукню й мала на головi рожi, якi були б до лиця молоденькiй паннi. Хоч непросвiчена й проста, але вона любила вдавать з себе свiтську панiю й була з претензiями. Меж гiстьми було чимало паннiв, але одна мiж ними була найкраща, хоч була i дуже молоденька. Вона була вбрана в вишивану українську сорочку, бо недавно була в Полтавi i вгледiла там нову моду. Почувши од знайомих сусiд, що молодий Радюк приїхав з Києва в українському костюмi, вона зумисне вбралась i собi в нацiональний костюм. Та хуторяночка звалась Галею, а прозивалась Масюкiвною. Вона була небагатого роду, але гарна, як степова квiтка весною. На фонi зеленого листу її чистий профiль був нiби намальований на картинi. Вона була ще дуже молода. Довгеньке Масюкiвнине личко з чорними бровами, з рум'янцями на щоках, з великими карими очима пригадувало цвiт червоної зiрки мiж зеленим бадиллям.

Павло Антонович довгенько не виходив до гостей i вийшов знов в українському убраннi, тiльки замiсть важкої свити на йому був легенький лiтнiй сiртучок. Червоний пояс дуже гарно обгартував його тонкий стан. Вiн привiтався до гостей по-українськiй. Панни очевидячки якось зам'ялись, а панiя Макуха осмiхнулась, закрутила головою та ще гiрше почервонiла й частiше обтирала хусточкою лице.

– Як гарно ви, Павле Антоновичу, убралися по-сiльськiй! – сказала панiя Висока тоном, в котрому була думка надвоє.

– От так, як бачите! – сказав молодий Радюк i сiв на схiдцях тераси, якраз спиною до панiї Високої, так що його потилиця була проти її очей. А для неї дуже хотiлось надивиться на його очi!

– Просто неба на землi сiли, Павле Антоновичу? – зачiпала його панiя Висока.

– Просто неба на схiдцях! – сказав вiн, повернувши на час лице до неї й знов одвернувши очi до молодої Масюкiвни, що сидiла в куточку окроми й почервонiла, як мережки її рукавiв.

– Прошу покiрно сiсти на стiльцi! – знов сказала Ликерiя Петрiвна, показуючи на порожнiй стiлець, що стояв саме проти неї.

Молодий Радюк послухав її, але сiв на стiльцi до неї боком, а лицем просто до Масюкiвни, й почав говорити до неї по-українськiй. Панна почервонiла й одказувала йому тiєю страшною мiшаниною, котру на Українi звуть великоруською мовою.

– Як ви до нас говорите по-модному! – промовила панiя Висока й собi по-українськiй.

– Ото в нас така поведенцiя настала! – одказав їй Радюк.

– Може, ви й насiннячко лузатимете по-нашому, по-сiльському? Шкода, що не взяла з собою! – сказала йому панiя Висока жартовливо, але смiливо, як людина дуже знайома i вхожа до Радюкiв.

– Шкода, що ви забули.

Всi засмiялись, а Радючка осмiхнулась якось гiрко, i лице її зажурилось.

– Яка теперечки пiшла чудна мода! Все сiльська та сiльська. I убрання носять сiльське, i говорять по-сiльськiй, – говорила панiя Висока, нiби сама до себе.

– I пiсень спiваємо сiльських, i пишемо книжки сiльською мовою, бо ми, панi Висока, демократи. Не знаю, як ви?

Панiя Висока не зрозумiла того слова, не зрозумiла, чи то щось добре, чи щось погане, i, щоб не вшелепаться, затерла, зам'яла розмову, попрохавши в хазяйки чаю. Молодий Радюк посунув до неї молочничок з молоком.

– Дякую вам! Я понедiлкую! – промовила трохи гордо панiя Висока. – Сьогоднi понедiлок!

– Вибачайте, коли так. I ви цiлий рiк понедiлкуєте?

– От i цiлий рiк! У вас в Києвi поведенцiя на все сiльське, а не знаєте, як на селi поводиться в нас. Од великодня до св. Духа нiхто не понедiлкує.

– Чи не доволi ж вам тих серед та п'ятниць?

– Що це ви говорите про середи та п'ятницi, неначе про вiвцi та кози? – промовила панiя Висока.

– А менi здається, якби ви сьогоднi оскоромились, то не великий був би грiх. Скiльки скорому, стiльки й грiха, – кажуть у приказцi.

– О, панiю Високу не пiдведеш, сину! – обiзвався старий Радюк. – Чи ви пак знаєте, як раз сповiдалась молодиця в лаврi? Питає чернець в неї на духу: "Чим ти грiшна, молодице?" А вона каже: "Ой батюшко! великий маю грiх на душi. Раз у святу п'ятницю годувала дитину молоком, та забула, що п'ятниця, та й облизала ложку". А чернець каже: "Лижи ж ти сухого макогона щоп'ятницi до самого великодня".

Всi засмiялись, а панiя Висока промовила: "Смiйтесь, смiйтесь! З посмiху люди бувають, як приказують селяни, та глядiть, щоб навпiсля не плакали!"

Радючка не держала постiв, але їй здалось це не до ладу, що син з батьком неначе змовились кепкувать над постами перед її гiстьми, котрi поважали пости.

– Знаємо й ми вас, посниць! – додав старий Радюк. – У вас у пiст i грибки й опеньки, i рибка й варення, i узвар i кутя, й пирiжки з усякою начинкою. Давай тiльки, боже, апетиту.

– От я хоч i держуся сiльської поведенцiї, але не дуже люблю сiльське понедiлкування й усякi сiльськi забобони, – промовив молодий Радюк.

– Забобони забобонами, але мiж тими забобонами є багацько дечого, що й вам, вченим, не по головi. Не дуже лишень потрiпуйте село, коли любите сiльську поведенцiю.

– Панi Висока, – промовив Радюк, i кров кинулася йому до голови, – ми любимо що є луччого в селi, але село має багато дечого темного, бо туди ще не прийшов свiт науки. Хто ж буде любити вiдьом, знахарок з їх лiками безтолковими, з їх виливанням на лопатi, на порозi, з їх завiрчуванням, пiдливанням? Хто ж любитиме Лису гору з хвостатими вiдьмами i всяку сiльську нiсенiтницю? I кому потрiбне все те? I хто ж такий розумний, що йнятиме вiри?