Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Павле Антоновичу! говорiть, та не проговорюйтесь! – сказала панiя Висока. – Що ви менi кажете, коли я дещо на свої очi бачила…

– Чи не бачили ви часом, як баба витягла пiдсакою щуку, а вона стала телям та й побiгла в лiс? – сказав старий Радюк.

– Не те я бачила, а дещо мудрiше од того.

– А що ж? Як вiдьми доять молоко, пiдставивши дiйницю пiд стрiху або одiткнувши в дверях кiлочок? – обiзвався старий Радюк.

– А хоч би й те!

– Є багато в свiтi такого, чого ви, вченi люди, ще не постерегли. Що ви говорите, коли я сама можу вилiчить од пропасницi симпатiєю! – промовила стара Радючка й дуже здивувала свого молодого сина.

– Як же ви, мамо, її лiчите? – спитав син, не ймучи вiри своїм вухам, щоб його мати, що вчилась в iнститутi, вiрила в такi способи лiкiв.

– А так! Напишу кiлька таких слiв на склянцi, потiм змию водою й дам ту воду випить слабому, то вiн i одужає.

– Хто ж вам переказав ту мiстерiю?

– Наша начальниця в iнститутi, одна графиня з Петербурга, – сказала мати дуже поважно, вважаючи на такий авторитет.

– Мабуть, вона була спiритка або масонка, незгiрше наших сiльських спiритiв, що лiтають на днищах на Лису гору, – промовив молодий Радюк. Молода кров вдарила йому в голову.

– Оце, як голова в мене чогось заболiла! – вихопилось у його несподiвано.

– Як у вас часто болить голова, то я вам пришлю шапочку з голови св. Iвана многострадального, що в пещерах. Тiльки ви народ молодий… Ой, лихо з вами, та й годi! – бiдкалась панiя Макуха, важко зiтхнувши.

– Носiть вже ви шапочки, а я не буду, – промовив Радюк аж сердито. Його дуже вразила темнота того товариства, серед котрого вiн хотiв проповiдувать свої iдеї, i вiн засмутився недоброхiть. – Менi треба доктора, бо шапочка нiчого не поможе, – сказав вiн.

Вже смеркло. Надворi було так тихо, що як принесли свiтло, то свiчки горiли, неначе в горницi. Всiм не хотiлось йти в покої, всiм було тепло, гарно й весело. Розмова про страхiття нагнала трохи страху на паннiв й панiй; вони втихли й сидiли мовчки. Панi Високiй здавалось, що от-от якесь страховище з рогами.просуне руку через виноград i вхопить її за шию. Вона навiть оступилась, аж одскочила й сiла серед ганку, ближче до Павла, котрий тим часом одсунувся од неї й пiшов до паннiв. Батько хотiв почваниться перед сусiдами сином i почав його зачiпать.

– Так що, сину? Панiя Висока вiрить в сiльськi чуда? – спитав вiн сина.

– Якби пак тiльки панiї вiрили, а то часом i пани вiрять!

– Що вже що, сину, а й я не люблю дечого того, що тобi не подобається. I в мене вже давненько почала спадать з очей полуда. Робiть i думайте вже ви, молодi" за нас, старих.

– Коли б пак ви сидiли нишком та не перебаранчали! – промовив син трохи сердито, зирнувши на одного понурого сусiда, що колись служив в Полтавi в полiцiї.

При тих словах молодий Радюк пiшов i сiв коло Масюкiвни. Її великi карi очi блищали, як зорi. Однi її очi освiтили й пригрiли його серед темряви того товариства. Йому так було гарно й тепло при тих ясних очах, що пiсня сама наверталась йому на думку. Мiсяць на пiдпоєнi глянув через терасу з неба на гостей, i поезiя повiяла крилом над молодими людьми. Радюк почав української пiснi чистим горьовим басом. Панiя Макуха зараз-таки пристала до його, бо спiвала дуже гарно. Мелодiя, наче пошесть, заметила й гостей. Старий Радюк зараз затяг i собi, а за ним деякi гостi. Павло почув, що Масюкiвна, червона, як макiвка, почала спiвати чистим чудовим голосом.

Тим часом мiсяць пiднявся високо. Пiсля вечерi близькi сусiди почали прощатись, щоб заранi вернуться до господи. Панiя Висока дуже просила молодого Радюка не забувати її й звертать частiше до її двора.

– А як ви часом мене причаруєте, що я тодi на свiтi божому робитиму? – казав молодий Радюк.

Панiя Висока засмiялась, бо його слова були дуже пiдлесливi задля неї.

– О, я двiр свiй обсную i дорогу вам зiллям переллю. Тiльки приїдьте та вступiть в мою оселю, то спроста вже й не виїдете. Коли хочете, то й не їдьте, бо напою вас таким зiллям до любощiв, що всi нашi сусiдськi панни помруть од кохання: так ви будете всiм до вподоби.

– Ви, мабуть, така чарiвниця, про яку спiвають, що вона чарiв не знала, а Гриця причарувала, бо була чорнобрива, тим i чарiвниця справедлива, – сказав старий Радюк.

Той комплiмент дуже сподобався Високiй, бо вона почервонiла, неначе молоденька дiвчина. Всi хуторянськi панни смiялись з неї в вiчi. Молодий студент щирiше й привiтнiше попрощався з Галею Масюкiвною. Панiя Висока запримiтила те i якось цiлим лицем моргнула на молодого Радюка.

Вакацiями молодий студент їздив в гостi до сусiд, був навiть у Ликерiї Петрiвни Високої i скрiзь проповiдував свої iдеї, котрi не давали йому спокою, неначе муляли йому в головi, доки вiн не порозносив їх по сусiдах. Всi загомонiли за молодого Радюка. Радюк зумисне дражнився з Високою й iншими провiнцiалками i розказував їм страшнi речi про вчених нiмцiв-безбожникiв. Раз вiн так наговорив Високiй про тих нiмцiв, що вона теж добре стурбувалась. Їй здалось, що швидко буде кiнець свiту або що на землi починається щось страшне. I їй раз приснився страшний сон, неначе тi нiмцi поперекидались усякими звiрами й дiдьками, рогатими й хвостатими, та все дражнились з неї. Такий страшний сон снився їй цiлу нiч до самого свiту.

Одпочивши добре на волi, молодий Радюк почав думи думати молодою головою. Наймилiшим мiсцем його молодих дум був старий садок. Наниз од дому Радюка колись давно була посаджена алея з лип та дубiв, але натура давно попсувала дiло людських рук. Старi липи та дуби росли вже давно по своїй волi; деякi виступили за алею й широко розкидали своє гiлля на всi боки. Два дуби вигнались вище за липи серед самої алеї. Колишня алея стала вже лабiринтом старого дерева, пiд котрим росла зелена трава, рiвна й гладенька, як килим, а за алеєю на низинi блищала ясно-зелена осока, така зелена й ясна, що в найсумнiшу негоду здавалось, неначе на неї свiтило сонце. Молодий Радюк любив ходить помiж тим старим деревом, мiж липами та дубами, любив саму гущавину, де серед сонячного дня було сливе поночi.

Радюк побув рiк в унiверситетi i вже скинув з себе той космополiтизм або великорущину, якою надаряє нашу молодiж великоруська гiмназiя.

Європейськi iдеї й наука показали йому новий свiт, нове живоття. Його давнi дитячi лiта в Журбанях, з українською мовою й пiснею, мiж челяддю й селянами, тепер неначе вертались знов.

Чудове, пишне українське село в лiтнiй час, зелене й пахуче, все в квiтках! Чудовий, богом благословенний I богом забутий край! Хто бачив його не очима тiльки, а бачив серцем i душею, той повiк його не забуде.

В Журбанях ввечерi на вулицi до пiвночi спiвали хлопцi й дiвчата. Радюк до пiвночi ходив в алеї, по садку, доки не стихала остання пiсня на селi, доки не засипали дiвчата й хлопцi разом з спiвучим птаством. На чистому повiтрi до його долiтали виразно самi слова пiсень, повнi високої поезiї, простої й пахучої, як квiтки зеленого степу. Обвiяний духом поезiї, пiсень, неба, тепла, квiток, вiн неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну будущо-го часу. Вона вся вставала перед ним, гарна, як рай, чудова, як дiвчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом i лiсами, вся облита рiками й каналами, з багатими городами й селами. Україна вставала перед ним з своїм гордим, поетичним i добрим народом, багатим i просвiченим, з вольним народом, без усякого ярма на шиї, з своєю мовою в лiтературi, з своєю наукою й поезiєю. I вiн неначе почув душею, як та поезiя розвивається, мов рожа в садку, в розкiшну, багату й вольну лiтературу. I перед його очима неначе розгортувалась театральна сцена, де вiн бачив все те уявки. Як той чудовий сон, бачив вiн такою Україну.

I молодий Радюк почував душею, що все те мусить сходить i рости само, не полите водою й росою, без усякої помочi, пiд гарячим камiнням i пiском, зумисне накиданим зверху. Молодий хлопець почував, що в його душi виникають все невеселi, смутнi думи. I як вiн бiльше думав про свiй народ i Україну, то його душа нiби тонула в якiйсь темнiй безвiстi, де не було нi дна, нi верху, де не було за вiщо вхопиться, хiба за одно повiтря.