Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Сидячи в себе в кiмнатi з молодими товаришами, Радюк часто мiряв свою Україну мiрою європейських iдей, i на його находив i страх, находила й злiсть. Молодi Радюковi товаришi з надзвичайною смiливiстю перетрушували ввесь уклад життя, перебирали, як по пальцях, всi свої пергднiшi старi погляди, позиченi в батькiв, в дiдiв, в школi, у вчителiв. I їм не було спину в чотирьох стiнах, в темну нiч, мiж душами й серцями, однаково молодими й смiливими. Тодi Радюк складав свої пересвiдчення.

Було лiто, i настали вакацiї. Радюка ждали в Журбанях щодня. Мати понапiкала й понаварювала. Наближався вечiр, i вся Радюкова сiм'я зiбралась на терасу пити чай i виглядать Павла. Чимало минуло часу, i велика змiна сталася з старим Радюком i його жiнкою. Радюк сидiв коло стола, сивий, аж бiлий, але його лице було й тепер гарне й свiже. Здається, задля його лиця не було старостi: такi швидкi були його очi, такi червонi уста, такi рум'янi повнi щоки. I тодi, як старiсть присипала снiгом його волосся на головi, вона не насмiлилась доторкнуться до чорних великих вусiв, котрi мали великий контраст з сивою головою. Радюк анiтрiшки не стратив веселостi та охоти до оповiданнiв i балачки. А його жiнка дуже подалась, помарнiла, змiзернiла, зблiдла; її щоки позападали, i колись класичний нiс тепер аж надто видався з лиця, загострився по-старечому.

Сонце спускалось. Надворi було тихо й тепло, як бував в жнива. Пiсля довгого, як море, лiтнього дня все на свiтi нiби потомилось. I сонце нiби знехотя йшло на одпочинок, дерева стояли неворушно. На полi на пригорках важкi волотки проса, повнi, стиглi вже колоски пшеницi понахилялись додолу i нiби вже дрiмали. Птицi мовчали. Було якось тихо й мертво надворi, нiби само небо вже дрiмало. Прямо з тераси було видко шлях, котрий вибiгав з зеленого степу й ледве примiтне спускався в село возвозом з пригорка. Вже й череда перейшла; тiльки шляхом ледве плуганились двi корови, одбившись од череди.

Радюк почав розморлять з жiнкою про хазяйство; але розмова його все рвалася, його думка давно полинула в степ шляхом – виглядать сина. Вiн пив чай i очей не зводив з того битого шляху. I його жiнка держала стакан чаю в руках, а задуманi, втомленi очi повернулись до степу, до синього неба, туди, де стояв Київ. Навiть малi дiвчата не пустували й вгамувались, неначе й їх думки злились докупи з думкою батька й матерi.

Наливаючи чай, Надежда Степанiвна щовечора ставила на стiл зайвий стакан. I тепер вона налила всiм по стакановi й поставила один порожнiй; навiть вкинула туди грудочку сахару.

Радюк подивився й промовив:

– Для гостя наготувала!

Радючка навiть не обiзвалась, тiльки її очi знов потягло в степ, туди, де ховався й зникав битий шлях, де стояв Київ. Вона тихесенько зiтхнула.

Замiсть жартiв Радюк i собi легенько зiтхнув. В їх була одна думка, одно почуття. Мати думала-гадала про долю сина: яка-то колись буде його жiнка, i де вiн її вiзьме, i якi в неї колись будугь унучата, i чи буде вiн щасливий в парi з молодою жiнкою. А батько думав, як-то там синовi вдалися екзамени, i як вiн скiнчить курс, i яку собi службу дiстане, i як йому вдасться на тiй службi: чи осмiхнеться до його доля, чи, може, недоля буде слiдком ходить за ним на довгiй нивi життя. I всi тi думи вони обоє нiби читали на далекому небi, на сизому степу, де вiн зливався нiби туманом з синiм небом. Туди тягло й поривало їх очi й їх думи.

Коли це з степу неначе випливла жидiвська балагула, напнута бiлим полотном. В балагулi стримiло з десять голiв, натиканих по всьому возi вздовж i впоперек. Балагула скотилась в ярок i наробила своїми брязкалами багацько шелесту серед тихого села. Серце в батька й матерi швидше закидалось. Одначе балагула загула проз панський двiр, i швидко не стало чуть нi гудiння, нi брязкання.

– Мабуть, жиди поїхали в Полтаву на ярмарок, – тихо промовив Радюк.

– Мабуть!.. – ще тихiше обiзвалась Радючка й зiтхнула. Вже сонце стало на вечiрньому прузi над самим степом. Коротке гостре промiння заквiтчало його навкруги, неначе кругом його стирчали натиканi ножi, розпеченi в огнi. Тихий свiт лився по степу. Ввесь степ червонiв проти сонця, нiби вкритий червоним туманом, i той туман неначе широкими завiсами спадав з сонця й розтягувався все ширше та ширше по степу без кiнця. А сонце блищало на вечiрньому небi якимсь чудовим оком, котрому нема нiчого рiвного в свiтi!

З гори знов почало з'їжджать двi повозки, запряженi добрими кiньми. Пiддурене серце батькiв якось не вiрило й не ждало нiчого. Вони думали, що й тi вози поминуть Журбанi й не привезуть коханого сина. Вози стали на подвiр'ї, i до Радюкiв на терасу ввiйшло кiлька сусiд-дiдичiв, щирих приятелiв. Вони знали, що в Журбанях сподiвались молодого Радюка, i приїхали навiдаться, розпитать про Київ, про новини. Вони привiтались до хазяїна й хазяйки й почали розмовлять, ал розмова якось не йшла на душу Радюкам: їм обом так бажалось думать й ждати на самотi.

– Чи нема й досi сина з Києва? – спитав один сусiд.

– Нема. Ждемо й не дiждемось. Дай боже, щоб ви були добрi на почин в цей вечiр, – промовив Радюк якось смутно.

Тимчасом як гостi розмовляли й пили чай, молодий Радюк приїхав у двiр i, розпитавши, що вся сiм'я п'є чай на терасi, пiшов туди навпростець через садок. Вся сiм'я Радюкiв i всi гостi побачили, що через садок до тераси смiливо йшов якийсь сiльський парубок, але такий гарний, так гарно убраний, неначе на театральнiй сценi. На молодому парубковi була, правда, проста чорна свита, але пошита не сiльським кравцем. Зате ж сорочка була вишита заполоччю з шовком. Всi груди й комiр були залитi червоними мережками. Червона стьожка й застiжка були оксамитовi, на головi бриль був солом'яний, але не простий. Синi шаровари були широкi. Чудовий парубок з такою красою лиця, про яку розказують в казках, йшов просто й смiливо до тераси, як людина, дуже вхожа й близька до хазяїнiв.

– Який гарний парубок! – сказав один гiсть.

– Який вiн схожий на нашого Павла! – промовила Радюкiвна. Радюк i Радючка дивились на того парубка i своїм очам не йняли вiри. То був їх син, молодий студент Павло. Вiн кинувся поперед усього батьковi на шию й тричi поцiлувався з ним, потiм привiтався до матерi й сестер, а потiм до гостей. Його убрання так вразило всiх, що батько зараз спитав його про одежу, а не про здоров'я.

– – Що це на тобi за убрання? – спитав батько.

– Одежа! Хiба ж не бачите? Український народний костюм, – промовив син чистою українською мовою i тим ще бiльше вдивив свою матiр i сестер. Материне лице так i розтяглось вподовж. Вона тiльки руки згорнула й вирячила очi на сина.

– Нащо ж ти так убрався? – спитала мати.

– Бо тепер так ходять нашi студенти.

– Мабуть, тепер така поведенцiя, чи що? – питав батько.

– Яка чудна в вас мода: зовсiм мужича! – сказала мати.

– Та й ваша мода часом буває не краща, – промовив Радюк до жiнки. – Одначе студентська поведенцiя не погана, сказати правду! Та як тобi, Павле, вона пристала до лиця! Ти тут позводиш з ума всiх наших хуторянок.

I батько задивився на свого сина, бо йому й справдi дуже приставала до лиця вишивана сорочка, а до брiв, до кучерiв приставала червона стьожка. Вiн поклав свою мiцну руку на синове плече й придивлявся до його: "А признайся, сину, хто тобi вигаптував оцю мережану сорочку, га? Ану, признавайся!" – i всi засмiялись.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: