Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Думи, як осiннi хмари, наполягали на молоде чоло. В його душi була мета, ясна й проста – народ й Україна, але на скiльки дорiжок розбiгався великий шлях до тiєї мети! I од чого почать? I за що взяться? Та дума знов кидала його в якусь страшну безодню, де не було й дна, де доводилось вхопиться хiба за промiння сонця.

А зорi так пишно сяли на синьому небi! А земля й небо млiли так солодко в теплому повiтрi, що будили сподiвання, навiвали якесь щастя, якийсь спокiй на кожну душу i, здається, були ладнi загоїть смертельнi рани кожної душi, а тим бiльше – душi молодої.

Невважаючи на все, Радюк був дуже щасливий в тi унiверситетськi вакацiї. Вiн добре здав екзамени, одпочив на селi. I в свої молодi лiта вiн почував у себе стiльки сили й волi! Його життя здавалось йому таким довгим без кiнця, що всi сумнi й чорнi думи почали зсовуваться й ховались десь далеко. Його не лякала нiяка притичина i не перепиняла його на стежцi життя. Йому здавалось, що вiн усе переможе й перебуде, усе вiзьме i всього добуде, чого тiльки його душа забажає!

Щаслива, тричi щаслива пора молодого життя й думок. Щасливi лiта, щасливий час, повний надiями! Це не буває двiчi в життi, бо людина не цвiте двiчi.

Молодий Радюк часто вертався спать з такими смiливими мрiями, що весела пiсня й пiсня козацька сама намагалась. I часто його пiсня зливалась з пiснею будлi-якого парубка, що дуже пiзно вертався городами з вулицi од милої. В таку щасливу годину на його думку спадала постать молоденької хуторяночки, з гарним, щиро українським личком, з чорними бровами, котра не розумiла нi добра, нi зла, i спадала, як роса на квiтки, як поезiя, як пiсня, що повеселить серце та й пурхне метеликом на повiтря.

Раз якось на тижнi трапилось свято. На вигонi, на вулицях ворушився народ, убраний по-празниковому. На призьбах сидiли жiнки й чоловiки. Дiвчата й хлопцi стояли купами пiд вербами, балакали, жартували, лузали насiння. Молодого Радюка взяла охота пiти по селi, подивиться на людей. Накинувши на плечi свиту, вбравшись зовсiм по-сiльськiй, вiн пiшов довгою вулицею через село.

Дивиться вiн, аж на однiй хатi стримить застромлена в стрiху довга хворостина. На хворостинi зверху стримiла чорна дощечка, а на дощечцi була намальована бiла пляшка й чарка.

Йому закортiло заглянуть в той шинок, бо таких шинкiв давнiше не було в Журбанях. Вiн увiйшов у шинк i побачив там жидiвську сiм'ю. В Журбанях вiн не бачив i досi жидiв, опрiч орендаря в корчмi. В тiм шинку було повно людей.

Перейшов вiн на другий куток i там побачив такий самий шинк, на котрому в стрiсi стирчала на палицi дощечка з намальованою пляшкою й чаркою. Заглянув вiн i в той шинк i там побачив жидiвську сiм'ю. Людей було повнiсiнько.

Радюк вийшов на вигон i побачив сiльську школу. То була невеличка хата, не бiльша од шинкiв. Вона стояла на вигонi окроми, далеченько од хат. Коло школи було пусто, бо вона була не обгороджена тином. Стiни були не опорядженi; около було оббите дощем, облуплене. Корови й свинi чухались об стiни, об угли. На вуглах були слiди свинячих спин, замазаних грязюкою. З обсмиканих стрiх висiла солома. В побитi шибки були позаправлюванi лубки. В деяких вiкнах зовсiм не було тахоль в шибках.

"Ану, зайду подивлюсь, хоч тепер час робочий i школярiв нема в школi", – подумав Радюк i зайшов.

Одчинивши дверi, вiн увiйшов у сiни й заглянув у клас, малий, тiсний, з облупленою глиною на стiнах. На долу були бакаї, неначе на шляху. На лавках лежав порох, як на вигонi. Радюк думав, що в школi нема й живої душi, й одхилив дверi з сiней в кiмнату. В кiмнатi на лiжку спав москаль в червонiй випущенiй сорочцi, в крамнiй чемерцi з жовтими блискучими гудзиками. На головi волосся було розкудлане; в вусi телiпалась срiбна сережка. То був вчитель журбанської школи, захожий одставний москаль. Вiн задер одну ногу на лiжко й хрiп на всю хату, роззявивши рота. Мухи так i вп'ялись в очi, нiздрi й губища. В хатi так смердiло мархоткою й цибулею, що Радюк мусив затулить носа.

Як рипнули дверi, москаль раптом прокинувсь, схопився й сiв на лiжку, витрiщивши заспанi очi. Рiй мух знявся з його лиця й загув попiд стелею.

– Чого тобi треба? Ей ти, хахол! Чого ти сюди лiзеш? – крикнув москаль, ще й загнув дуже погано по-московськiй. Радюк ледве вдержався й прикусив язика, згадавши, що вiн у свитi.

– Та я хотiв подивиться на школу! – промовив Радюк.

Москаль схопивсь, гуркнув дверима й защепнув защiпкою. Радюк пiшов далi по селi.

Поминувши кiлька хат, вiн знов побачив на однiй стрiсi на високiй палицi чорну дощечку. Пiд шинком стояли жиди й селяни.

– Чи є ще й четвертий шинк в Журбанях? – спитав Радюк у людей.

– Є ще один; ондечки! за вербами! Мабуть, ти, хлопче, не журбанський?

– Нi, не журбанський! – обiзвався Радюк i пiшов до тих верб, де вiн i справдi побачив четвертий шинк з тичкою на самому гребенi, бо шинк стояв осторонь, аж на городi, далеченько од улицi.

"А дай загляну!" – подумав Радюк i пiшов у шинк.

Шинк був перероблений з простої хати. В однiй половинi сидiли люди й пили гбрiлку; в другiй жила жидiвська сiм'я. Через одчиненi дверi Радюк побачив високе жидiвське лiжко з перинами й подушками, застелене бiлим простирадлом з зубцями навкруги. В жидiвськiй кiмнатi було доволi чисто. Пiч i припiчок були чисто помазанi, навiть пiдведенi червоною глиною. Червоною глиною були обведенi вiкна в хатi й знадвору. Жиди вже позичили в народу трохи смаку до чистоти.

З кiмнати вийшов єврей. Вiн був рудий, аж червоний. Шорстке, неначе дрйтяне, волосся на головi позакручувалось густими кучерями. Чорна ярмулка ледве держалась на кучерях, нiби на пружинах. Чорнi хитрi очi блискали, бiгали, крутились, як вертiвся й сам Дувид. Рудий Дувид був в'їдливий, як оса, чiплявся до всiх. Вiн говорив по-українськiй, не шепеляючи, говорив чистою народною мовою, навiть з народним жартом, з сiллю народної мови. Дувид неначе грав роль мужика, зачiпаючи селян.

Вийшовши надвiр, Дувид вглядiв купку чоловiкiв.

– Та зайдiть же в мою хату! Не цурайтесь-бо мого хлiба-солi! – сказав Дувид i штовхнув жартовливо плечем одного чоловiка.

– Геть, невiро! не пхайся! – одказав чоловiк.

– Оце недоторканий дядько, неначе молодиця! Та зайдiть-бо, та побалакаємо! – сказав Дувид i пхнув того дядька ззаду в спину обома руками просто в шинк. Чоловiк торсонув плечима Дувида.

– Ще й грається хирний Дувид! – сказав дядько й пiшов у шинк.

– Пиймо горiлку, поки живi, бо як помремо, то вже не питимемо! З мого шинку беруть горiлку i до пана, i до попа, i до голови. I вчитель тут хилить. Проти Дувидової горiлки нема добрiшоi нi в одному шинку. нутє-бо, дядьки, я вас почастую! Якi-бо ви проханi! Чи наливать?

– Та наливай, та тiльки одчепись iк бiсовому батьковi! та не пхайся-бо!

– Дай же боже нам здоров'ячка на многi лiта, а помершим душам легко лежати й землю держать! – приказував Дувид, наливаючи горiлки чоловiкам. – Який-то врожай дасть нам господь милосердний на те лiто, – бiдкався Дувид.

Радюк сидiв за столом спершись i дивився. Дувид угледiв Радюка, i його чорнi, як терен, очi закрутились.

– Мабуть, не з Журбанiв? – спитав Дувид Радюка.

– Не з Журбанiв… – знехотя обiзвався Радюк.

– Мабуть, з нової школи, з школярiв? Чи, може, з двiрських? – спитав Дувид i насунув на голову ярмулку, котру все пiдiймало вгору волосся.

– Авжеж, з нової школи… – ледве обiзвався Радюк. Дувид не зачiпав Радюка, не пхався й не жартував. Вiн обминав ти й ви, бо догадувавсь, що може помилиться. Дувидовi очi бiгали, бiгали i не знали, де дiтись.

– Чи почастувать? – якось-таки Дувид наважився, врештi, спитать Радюка.

– Нехай потiм; трохи одпочину.

Дувид перестав пхаться з людьми та все скоса та скоса поглядав на Радюка, ще й жiнцi щось шепотiв на вухо в кiмнатi. Рухля виглянула з кiмнати, запнута пiд бороду шовковою бiлою хусточкою, гарна, б.iла, з тонким носом, з чорними рiвними бровами; блиснула вона карими очима й знов мерщiй одхилилась за дверi, аж золотi сережки заколивались.

Чоловiки й молодицi входили й виходили з шинку, балакали, пили, навiть не глянувши на Радюка. Коли це в шинк увiйшов мблодий парубчак в крамнiй сiренькiй козачинi, в чоботях на колодочках. Чорне густе волосся на головi було примазане, аж лиснiло. Продiль був роздiлений збоку, шия була зав'язана червоною з квiтками хусткою пiд викладчастий комiр. Козачина була застебнута на грудях жовтим блискучим витертим гудзиком. З-пiд козачинi! виглядала на грудях ситцева жилетка. З темного смуглявого виду темнi очi поглядали згорда на селян. Парубчак увiйшов у шинк, скинув картуз i подав Дувидовi руку.