Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– З чого оце в тебе ця свита? – питала мати, лапаючи своєю делiкатною рукою грубу й шорстку свиту.

– З простого мужицького сукна.

– Боже мiй! я собi руки обшмульгала об твою свиту! Скинь, будь ласка, її! Зараз скинь! Боже мiй! ти собi шию обшмульгаєш, ти себе покалiчиш.

– А селяни ж носять, та й не калiчать же себе, – сказав син.

– То ж мужики! А ти не звик до такої товстої, шорсткої одежi!..

– То треба звикать. Мало чого, що не звик! – сказав син.

– Та навiщо ж тобi звикати? – крикнула Надежда Степанiвна. – Чи тобi нема в чому ходить, чи що?

– Добре, що менi є в чому ходить. А є такi студенти, котрим i справдi нi в чому ходить. А опрiч того, нам треба у всьому дiличь долю з своїм народом, починаючи хоч би од свити…

При таких словах у деяких гостей лиця розтяглися вздовж, а в деяких – впоперек, як кому подобалось.

– О, багацько, сину, поможеш їм тим, що носитимеш свиту! – сказав батько, осмiхаючись.

Батькiвський жарт зачепив сина за серце.

– Ми, тату, носимо народну свиту, бо ми народовцi, стаємо на бiк народу; ми нацiонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насiв на нашу українську нацiональнiсть, на нашу мову, на нашу лiтературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму i стаємо па бiк нашого народу, боронячи його од панства, та ще й чужого, од впливу чужих мов, чужої вiри, од впливу всiх чортiв i бiсiв, якi тiльки посмiли покласти свою ворожу руку на наше добро, ка наш народ!..

Павло Радюк говорив чистою українською мовою. Надеждi Степанiвнi так i здалось, що вiн знов попав пiд вплив наймитiв, пастухiв i всiєї журбанської челядi. Та свита, та українська розмова, той запал, з яким говорив молодий студент, – все те не тiльки вдивило матiр, але й злякало. Гостi ще бiльше порозтягали вид i руки поопускали.

– Боже! Що з тобою сталося? Як ти говориш? Чого ти так багацько говориш? – говорила мати, здержуючи сина. Вона давно налила йому стакан чаю, поставила перед ним масло, паляницю, сухарцi, молоко. А син неначе не бачив нiчого та все говорив, доки й чай прохолов.

– Ми носимо народну одежу, бо чим же ми викинемо значок про свої iдеї? Чим же ми дамо ознаку, коли нам рот затулений, коли нам зв'язали руки й ноги. Що ж ми маємо робить, доки народиться наша наука, поки виробиться, наша мова? Що ж маємо робити? – говорив Павло, набираючись вогню й обертаючись до матерi.

– Та пий чай, голубчику мiй дорогий! Пий чай, бо вихолоне зовсiм! – прохала мати, присовуючи до його стакан. – Та не кричи, бо ти собi горло порвеш, їхав так довго, приїхав так здалека, втомився, здороживсь, припав пилом, а тут треба доконче розмовляти й кричать!

– Спасибi, мамо! Встигну ще напитись й наїстись, – сказав молодий студент, хлиснувши похапцем трохи чаю й укинувши хапки в рот шматочок паляницi.

Вiн так швидко вливав чай у рот i так швидко їв паляницю, неначе хапався кудись йти, щось робить. Пiсля унiверситетського товариства, пiсля палких недавнiх диспутiв у Києвi йому й тепер здавалось, що вiн розмовляє з молодими товаришами й хоче перемогти когось в диспутi. Новi iдеї муляли йому в головi й дуже займали його, гарячили його кров.

– Не пий, сину, так швидко! Не хапайсь-бо так. Часу буде доволi, – здержувала його мати, на що син не звернув нiякої вваги.

– I багацько вас там носить такий костюм? – спитав батько. Син покинув пить i їсти й пiдвiв голову.

– О! Нас є чимало! Ми кланяємось новим гуманним iдеям, якi давно розiйшлися по Європi й ледве оце добираються до нас. Чи ви пак знаєте, що ми всi зараз терпимо i самi того не добачаємо? Бо ми були слiпi, глухi й нiмi. I народ терпить, i ми всi терпимо, куди не глянь. У нас що дуже й пiдле, те панує i жме, а що слабе й добре, те мусить терпiти i не смiє голосу подати. Ще то наше велике щастя, що народ наш вже визволений од панщини, вирваний з рук польської шляхти, котра держала наш народ в своїх руках у неволi.

– Та що ж маємо робить? З ким маємо битись i войдуваться i за що? – спитав один гiсть, але Павло не дав йому й скiнчити.

– З темною силою треба войдуваться! Нам не треба нi землi, нi води. Нашою водою можна свiт потопить; нашою землею можна засипать волю всiх людей на цiлому свiтi. Нам не треба солдатчини! Нам не треба кадила й кропила! Ми й так темнi й глухi; ми й так маємо бiльма на очах! Нащо нам великi дзвони? Нащо нам золотоверхi монастирi? Нащо нам топити вiск перед образами?

– Не кричи, сину, бо ми чуємо! Пожалiй себе! – здержував його батько, а сам несамохiть милувався сином. Його завзяття, палка вдача, розум, розвитий наукою, – все те тiшило батька так, що вiн задивлявся на блискучi синовi очi, на палаючi щоки. Вiн був гордий сином перед сусiдами.

– Наша земля на Українi як золото, а народ наш часто голодує. В нас нема промислiвства, а про народ нiхто й не дбає, нiхто його не напутить, не вчить, не наводить на розум. Наша народна пiсня поетична й чудова, як утвори перворядних генiїв; наша поезiя, наша мова багата, як щире золото. I все те марно занапащається, пропадає, лежить непочате. I доки воно лежатиме? Нам не треба вiйни, а треба просвiти! Нащо нам земля й вода? Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас тiльки тим i годують i не дають нам нiчого луччого, держать нас i народ наш в темнотi, не дають народовi навiть св. письма на його мовi, що вже мають дикарi, не дають нам нашого хлiба, не дають нам нашої мови, не дають нам нашої волi, науки, школи, просвiти.

Павло встав i почав махать руками. Його червоне лице палало, як в огнi, очi блищали завзяттям i надзвичайною красою смiливостi. Вiн почував у собi таку любов до нової iдеї, що старий батько своїм серцем несамохiть почутив, що в синових словах є щось нове й правдиве. А син все говорив та говорив. Його язик, такий легкий, як i в батька, ледве встигав вигортать i виявлять силу думок, всю силу гарячого почування, котре наче кипiло й клекотiло в його серцi. Мати одсунула од його холодний недопитий стакан i присунула другий, гарячий. Син не доторкнувся до його й не переставав говорить. Нове убрання, нова мова, якiсь iдеї, котрих вона добре не втямила, хоч трохи й постерiгала, надзвичайний запал i навiть злiсть, з котрою злiтали слова й думки з синового язика, – все те дуже здивувало матiр, котра до цього часу за нiякi iдеї нiчого й не чула. Вона бачила, що чиниться щось не-чуване, i перш од усього злякалась. Iнстинкт материнський найпереднiше заговорив в її серцi. А гостi все сидiли мовчки та тiльки дивились.

– Де наша минувшiсть, де вона дiлась? Де наша козацька воля i рiвнiсть? Нам не треба Туркестану, не треба солдатчини, не треба панiв!

– Та чого ж нам треба? – спитав батько несмiливо й тихо, сливе нишком.

– Та чого нам не треба, коли ми нiчого не маємо! I Павло витяг з кишенi жмут паперу, писаного й лiтографованого, й твердою рукою кинув на стiл. Мати й батько, сестри й гостi – всi жахнулись й одхилились од стола. Велике завзяття, й гаряче слово, i жар серця, i темний вечiр – все те впливало на слухачiв так, що їм здалось, нiби вiн кинув на стiл якiсь чари, а не пучок паперу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: