Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Мiж тими паперами було багацько писаних i лiтографованих перекладiв нових європейських авторiв: Ренана, Бюхнера, Фейербаха, Прудона, деякi забороненi цензурою твори Шевченка i багато дечого iншого.

– Нехай же це все полежить до завтрього, бо тепер не буде часу читать. Ти все говориш, – сказав батько, – а я мовчу. Менi обридло вже мовчать. Мовчи ще ти, а я говоритиму! Я тобi тим часом розкажу, як були собi двi молодицi, та обидвi такi цокотухи, такi лепетухи! Якраз такi, як ти та я, що одна другої нiяк не переговорить! Одна другiй щось розказує. Обидвi разом своє товчуть, i одна одної не слухає. Ото раз вони пiшли в заклад, хто кого переговорить.

– Ет, тату! Нам не треба анекдотiв! Нам не треба балакання; не треба слiв, а треба дiла! – крикнув син, перебиваючи батька.

– Отуди iк бiсовому батьковi! Я говорив цiлий вiк, а оце при тобi доведеться мовчать! То я вже й не знаю, чого тобi треба. Як ми вчились, нам i в голову не приходило, чого треба, а чого не треба!

– То-то й горе! А нам от i в голову прийшло! Ми хочемо все перетрусить, передивиться. Ми не хочемо жить навмання, йти навпомацки, говорити, думать i робить по чийомусь там розумовi чи по баб'ячих давнiх переказах.

– Боже мiй! Що з тобою сталося? Що там у вас дiється в тих школах, коли ти так змiнився, зовсiм не той став! – бiдкалась мати й нiяк не могла втямить, а тiльки догадувалась, що з ним сталась якась змiна, котра дуже не припадала їй до серця. – Не п'є чаю, не їсть, сердиться, верещить! Ти собi груди порвеш! Що там у вас скоїлось таке безглузде по школах? Я не спатиму цiєї ночi.

– Про мене, мамо, й не спiть, а зо мною сталося те, що бачите.

– Бач, жiнко, було його малим не пускать горобцiв дерти з мужицькими дiтьми, – промовив батько, – а все то в тому виннi горобчики!

Той жарт розсмiшив усiх. Всi засмiялись, навiть молодий студент осмiхнувся, а гостi не знали, що думать, що й казать. Одначе всi вони кинулись до заборонених творiв Шевченка, i дехто почав їх голосно читать. Всi слухали з великою охотою й цiкавiстю, незгiрше, як слухали й молодого Радюка.

Павло тим часом замовк i пив чай. його пульс кидався дуже швидко, лице горiло. Вiн утомився й мовчав. А з-за вуглiв i кущiв виглядали дiвчата й молодицi. По дворi пiшла чутка, що приїхав панич з Києва й привiз з собою якогось парубка, та такого гарного, що й пером не списати i не змалювать! Всi дiвчата й молодицi, одна за одною, побiгли дивиться на того парубка, що пiшов слiдком за паничем i втирився в панський ганок. Одначе зараз вони впiзнали в тому парубковi свого панича й не могли одiрвать од його очей.

– Та й гарний же наш панич в парубоцькому убраннi! – сказала одна наймичка до дiвчат.

– А яка на йому сорочка! Неначе золотом шита; а яка застiжка! Ой гарний же, як сонце, як мiсяць! – промовила друга дiвчина, пiдiймаючись навшпиньки з-за плечей молодицi.

Тим часом почали налагоджувать стiл для вечерi.

– Оце прошу тебе, сину, за одну рiч! Ти переднiше наїжся, напийся, а потiм будеш говорити, про мене, й до свiту, – просила мати сина.

Син так i зробив. Закачавши трохи рукава свити, вiн почав уплiтать печене й варене, та так швидко, неначе хапався, нiби йому треба було от-от зараз бiгти на лекцiю, щоб не опiзниться. Батько тим часом розказував йому за хуторянських паннiв та про одну сусiду, панiю Макуху.

– Як прийде до нас завтра панiя Макуха, то ти, сину, побалакай з нею i про волю, i про долю. От хто заговорить з тобою! – сказав старий Радюк, i всi гостi зареготались разом.

– I таких треба навчать, як ваша Макуха, i таких треба просвiчувать сьогочасними європейськими iдеями. Бо звiдкiль же вони наберуться тих iдей? Газети до їх не доходять, людей просвiчених вони не бачать. Ростуть собi, як лопух на городi, як той степовий бур'ян.

– О, вибачай! Панiя Макуха зовсiм не хуторянський лопух! Вона часом i фiлософствує. Раз менi казала: "Що то пак бог дав! Як-от курка, то й птиця, i несеться; а як кiшка, то вже й звiр, i навiть не несеться, а котиться. Так вже, мабуть, дав господь милосердний". Ти, сину, таки її просвiти! Вона тебе зрозумiє i втямить твої iдеї.

Пiсля вечерi Павло таки не втерпiв i знов розпочав розмову про новi iдеї з батьком та гiстьми. Мати вже давно пiшла спати, а вони все балакали та балакали. Син був дуже радий, що батько й гостi починали потроху його розумiть, з дечим почали згоджуваться, хоч в дечому й суперечилийому.

– Ти часом то нiби й правду видумуєш, – казав батько, – а часом то вже й не знаю. Чи ти дуже розумний, а я вже надто дуже старий, чи ти брешеш, а я сливе йму тобi вiри.

I батько поцiлувався з сином на добранiч. Гостi виїхали з двора, запрошенi на другий день на iменини. Але й батько довго не спав. Його стурбували новi iдеї, привезенi сином; його збентежила палка синова розмова, промкиута завзяттям i щирiстю. Вже не час було йому ламать свою сиву голову, переiначувать те, що лежало в головi кiлька десяткiв год, що зляглося, як верстви снопiв в старому стiжку.

А син не мiг спати. Подушка пекла йому голову й лице, неначе вона була насипана жаром; його тiло розгорiлось, а молода голова, вперше розпустивши хвилi свiжих iдей за стiнами школи, розтривожилась, розпалилась. Мислi, картини – все те опало його зо всiх бокiв, нiби сiпало, смикало його. Вiн сiв на лiжку, обмахувався од жари руками, потiм встав, убрався й вийшов у садок.

Нiч була гаряча, жнив'яна. Духота стояла сливе як удень. Свiжiсть пiвночi не встигла здмухнуть вогню з гарячого лиця степу. Павло пiшов по алеї, i йому здавалось, нiби гiлля в гущавинi пригнiчує його зверху до землi. Вiн перебiг садок, перескочив через тин i вийшов через вигон у степ. Од заходу потягло тихесеньким, свiжiшим вiтрецем. Вiн пiшов у степ назустрiч тiй прохолодi. Зорi пишно сяли в чистому небi, миготiли й бризкали свiтом в сухому прозорому повiтрi. Метеори раз у раз спадали з неба на степ, то нiби хто кропив небо огняною водою, то нiби огняний палець велетня розпорював все небо од верху до самого низу. Зорi так ясно сяли, що ввесь степ, навiть не освiчений мiсяцем, мрiв од краю до краю. Садок i церква, верби й вiтряки мали якийсь фантастичний вигляд палацiв, зубчастих стiн. Чорнобиль, бузина коло тину здавались цiлим лiсом; а нарiзно стоячi будяки серед степу здавались гiллястими дубами. Павло пiшов у степ, i степ почав перед його очима наче оживать пiд впливом недавньої науки в школi, недавньої розмови й гарячих дум.

I по степу неначе перед його очима перелетiли на баских конях, мов тi птицi, орди давнiх народiв, пересунулись важкi орди татар з чередою, з верблюдами, гарбами й кiньми. I все те посунулось, полiзло на Київ, на Україну, заславши українським трупом степи, поливши їх українською кров'ю. Вiн згодом неначе побачив, як розлетiлись по степу соколами й орлами козаки. Вiн так очевидячки роздивлявся на їх конi, баскi та прудкi, на їх довгi чуби, що одставали од голов i маяли од вiтру, на їх лиця, гарнi й смiливi, на кунтушi ясноцвiтнi, що неначе все те й справдi дiялось тепер перед його очима на широкому степу. От нiби перед його очима басували гетьманськi конi, а на конях сидiли гетьмани-лицарi, а за ними вигравали козаки на конях, мов хвилi на морi, манячили червоноверхими шапками, – i перед ними оступались дикi орди, падали необережнi польсько-шляхетськi голови. Все поле вкрилось трупом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: