Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Парубчак був такою загадкою для Радюка, як Радюк був загадкою для Дувида. Вся постать парубчака пригадувала трошки Радюковi вчителя в школi.

– Шулемехом, Дувиде! – промовив парубчак до Дувида й ляпнув його по долонi та й подав руку.

– Шулемехом, панi Терешку! – обiзвався Дувид i зирнув скоса на Радюка.

– Як ся маєте, Дувиде? – промовив парубчак.

– Так собi… живемо до котрого часу.

– Моє поштенiе! – гукнув парубчак до Радюка, пiднявши вгору долоню.

Радюк простяг до його руку. Парубчак зиркнув на бiлу руку, глянув Радюковi в очi й зараз схаменувсь.

– А менi чомусь здалось, що це наш Авксентiй! – промовив парубчак якоюсь покалiченою мовою, бо вiн силкувавсь говорить по-великоруськiй, хоч говорити до ладу не вмiв.

– Чи ви тутешнi, журбанськi? – спитав Радюк.

– Ми тутешнiї, здешнiї, – промовив парубчак, хитаючи головою. Те ви вiн почув вперше на вiку. Воно його так i пiдняло пiд саму стелю, бо вiн думав, що вже давно заслуговував те ви.

– Чи не з мiщан ви часом або чи не з козакiв?

– Може, з мiщан, а може, й з кращих од мiщан.

– Та бреше вiн! Не слухай його, хлопче, бо вiн сiрий мужик: його в селi дражнять Бубкою, – гукнув один чоловiк до Радюка. Парубчак почервонiв, насупився й промовив: "Може, мого батька й дражнили Бубкою, а мене вже то й не будуть".

– Ба будуть, бо ти таки Бубка й Бубчиного кодла й хову, – промовив чоловiк.

– Бо мiй батько хахол, то й Бубкою дражнили, а наш вчитель Хвадей Терентєвич казав, що я вже Бубков, а не Бубка. Та що з ними й балакать! – промовив Бубка до Дувида, як людини, що могла зрозумiть Бубчинi слова.

– А ти, вражий сину! Все брешеш язиком, як та собака! – крикнув дядько.

– Бреши, дядьку, сам! Та що й говорить з такими глечиками, з такими людьми! Чи ти ж, мазнице, вчився в школi? Чи ти ж тямиш далi од свого носа?

– А ти, паскудо! Думаєш, як начепив хустку на шию та почепив гудзя на груди, то вже маєш право глузувать з нас, дражнить нас мазницями!

– Авжеж я вам не рiвня: я з вами свиней не пас.

– Ой ти, сонливий! Та ти зроду не пас товару, кращого за свиней. Слухай ти, вражий сину, Бубко! Та я тобi так чуприну наскубу, як скуб твiй вчитель.

Той дядько, жартуючи, простяг руку до Бубчиної чуприни.

– Не зачiпай, дядьку, бо в морду дам! – крикнув Бубка.

– Ти! Менi! В морду менi, хазяїновi! Та в тебе на губах молоко не обсохло! Як я женився, то ти ще на припiчку й кашi не їв! То ти смiєш менi таке говорить! – кричав дядько, наближаючись до Бубки. – Одколи животiю на свiтi, нi од кого не чув цього; тiльки чую оце од тебе, вiскривого.

Всi селяни загули в шинку, як бджоли.

Рипнули дверi, i в шинк увiйшов низенький, невеличкий, сухенький чоловiчок. То був старий Бубка, батько того парубчака, такий смуглявий, як i син. Старий Бубка був нижчий од сина, мав кругленький невеличкий вид, кирпатий, як картоплина, нiс i маленькi чорнi очки. На сухому пiдборiддi стирчало зо три пучечки чорного волосся, котре позакручувалось вгору, неначе кучерi в качура на хвостi. Бубка говорив тоненьким сипким голосом. Було знать, що його недурно продражнили Бубкою: в йому й слiду не було вдачi й завзяття. Старий сивуватий Бубка був в постолах, в однiй сорочцi й держав на плечi старенький кожушок.

Тiльки що Бубка ввiйшов у шинк, всi чоловiки так i загомонiли на його: "Навiщо ти, Олексо, так розпустив свого Терешка? Та же ж вiн, блазень, сiкається в вiчi старим людям, неначе вiн найстарший в селi!"

– А що ж я маю робить? А хiба ж вiн мене слухає? От сидить в шинку та горiлку п'є, а роботи не хоче робить: сидить дома, все домує, згорнувши руки, або шукає легкої, нечорної роботи. Кажiть вже ви, панове громадо, йому що-небудь. Я жалiюсь на сина громадi. Чого тобi тут треба? Йди додому, та не гуляй! А завтра раненько свиняцi хлiв загородиш! Одну льоху маємо, та й ту незабаром вовки витягнуть з хлiва через дiрку.

Терешко сидiв коло стола, насупившись, як та хмара, i навiть не обiзвався до батька й словом.

– Йди додому, кажу тобi! Дивись, ось принiс Дувидовi в заставу кожух, бо нема грошей навiть на сiль. Йди до роботи, бо швидко з голоду попухнемо!

– Про мене! А я вам городить свинюшникiв не буду. Хiба я на те вчився в школi? Менi треба роботи по менi. Стану десь за писаря або за лакея та й хлiб їстиму. Робiть вже ви, тату, свинюшники.

Всi люди в шинку зареготались. Старий Бубка стояв з кожухом нi в сих нi в тих.

– Йди, кажу тобi, додому! – сказав батько й наблизився до сина.

– Одчепiться! – крикнув син i раптом схопився з мiсця. Батько одскочив назад.

– Йди, бо я тебе оцiєю палицею!

– Тату! в палицi два кiнцi: один по менi, другий по тобi.

– То це вiн на батька тикає! Хiба ж батько пас з тобою свинi! Бери його, бра! В'яжи його, вражого сина, та в холодну! – крикнули люди й кинулись до Терешка. – В некрути поздаваймо їх, оцих вражих школярiв, замiсть хазяйських синiв! В москалi їх, оцих ледарiв! Бач, вже й солдатського гудзика припнув на грудях.

Терешко оступився за стiл i став за Радюком.

– Коли ви громадян звете "хахлами", то хто ж ви такий! – спитав, нарештi, Радюк Бубку.

Бубка тiльки очима заклiпав i нiчого не сказав, бо й сам не знав, що вiн за людина.

Поза столом, поза людьми Терешко Бубка посунувся до дверей i втiк, покинувши на столi горiлку.

– Чи ти ба! Вражий син i горiлку покинув. Випий же сам, Олексо, синову горiлку! – загомонiли люди на старого Бубку.

Бубка почав жалiться на сина, що вiн, як вийшов з школи, то од того часу не хоче робить чорної роботи та все шукає легкого хлiба, пнеться в паничi, прилизується, маже голову лоєм з каганця та курить люльку.

– Оддай його в москалi, коли вiн такий! В москалi його, коли вiн не поважає батька, кепкує з громади! – гукнули чоловiки.

Тим часом старий Бубка обернувся до Дувида.

– Будь ласка, Дувиде! Вiзьми кожух в заставу та позич хоч два карбованцi, бо нема за що й солi купить. Так вижився, так вижився, що вже не знаю й як! До зими далеко. Може, спроможусь та викуплю.

– Хiба ж у вас, дядьку, поля нема? Чи, може, нема де заробить? – не втерпiв i спитав Бубку Радюк.

– Було поле, та загуло! Позичив у нашого голови десять карбованцiв ще позаторiк, та й оре голова моє поле оце вже другий рiк. А як не оддам грошей, то й третiй рiк оратиме.

– А менi здається, Олексо, як вже клепать язиком на голову, то лучче б нарiкать на свою голову. Голова наш як голова. Що вже й казать! – сказав стиха Дувид.

– Голова, бач, як голова, а все-таки треба б нам другого голову обрать, бо цей нам не сподобний: вже дуже з шинкарями накладає. I сам розпився, й жiнка його розпилась, бо де ж пак! Шинкарi поять його й грошi дають, i громадяни поять! – загули люди.

– Та нехай мене грiм поб'є, коли я маю з головою яке дiло! Нехай мене живого земля поглине! Коли б менi можна хреститься, я б вам отут перехрестився й землi з'їв, що в мене з головою нема нiякої спiлки! – божився й клявся Дувид.

– Не бреши-бо, Дувиде! Хiба ж ми не знаємо, що й ти i всi журбанськi шинкарi – ви всi даєте головi сто карбованцiв та й торгуєте горiлкою в шинках на громадськiй землi. Скиньмо голову, люди добрi! В його вже, мабуть, i людської душi нема, – гукнув один чоловiк.

– Слухайте-бо! От послухайте мене, дурного, мене, старого Дувида! Я людина бiдна; в мене не то що сотнi карбованцiв нема, в мене ледве зайва гривна знайдеться. А то ще я б давав головi сто карбованцiв! Про iнших шинкарiв не знаю, не скажу. Чого не знаю, про те не скажу. А я хiба не чоловiк? Хiба ж я не шаную громади, дай їй боже здоров'ячка?..

– Та про мене! Але, будь ласка, Дувиде! позич два карбованцi й вiзьми в заставу кожух тiльки до покрови, – прохав Бубка.

– Як тривога, то й до бога, а як по тривозi, то й по бозi. Будь ласка, Дувиде…

– А де ж я в свiтi божому достану? В кого ж я позичу? – бiдкався Бубка.

– Я тобi, Олексо, скажу от що: їж борщ iз грибами, держи язик за зубами. А то другий раз i шага не позичу, Як оддаси до покрови три карбованцi, то позичу.

– Та оддам! тiльки дай!

I пiшов Бубка з шинку без кожуха… й без поля. Тим часом Радюк побiг з шинку навздогiнцi за Те-решком Бубкою. Новий тип з народу дуже його зацiкавив. Вiн пiшов вулицею попiд густими вербами. Там в густiй тiнi стояла чимала купка хлопцiв. Деякi поспирались на тин i лузали насiння, деякi стояли купами, понакидавши свити на плечi. Один парубок вилiз i сiв на тину. Терешко Бубка поминув парубкiв, дивлячись набiк, i навiть не поздоровкався. Парубки почали його навмання зачiпать.