Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– А менi треба такої, – промовив Дашкович, – щоб умiла господарювать, порядок в домi давать i щоб умiла українських пiсень спiвати. Я буду сидiть i фiлософствувать, а вона, тиха, добра та весела, буде коло мене шити й пiсню менi спiвать.

– I вже ти! – промовив Воздвиженський. – Може, тобi треба такої, щоб сидiла коло тебе та пхикала, сльози лила? – i Воздвиженський пiдперся рукою, пресмiшно скривив лице i почав пхикать. Його здорова голова стала така смiшна, поза була така чудна, що всi зареготались.

– Ой ти! – промовив Дашкович. – Тямиш ти в поезiї! А тобi, мабуть, треба такої, щоб давала щодня стусанiв у потилицю!

– Ого-го! Нехай спробує! Я задам їй такої росiйської пинхви, що вона не потрапить кудою втiкать. Коло мене жiнка буде ходить навшпиньки, на одних великих пальчиках. А як я читатиму або спатиму, то вона повинна замерти на той час i заморить все в домi. Пiсень твоїх я не потребую. Жiнка повинна буть жiнкою. Я голова в домi, а вона моя пiддана. Щоб менi було добре їсти, добре пити; щоб менi усе було впору, за часу…

– То тобi треба наймички, а не жiнки? – спитав Дашкович. – А я собi наймичку найму, а жiнки покiрної, рабинi не люблю.

Воздвиженський знов занявчав жалiбно, пiдперши щоку долонею.

– От така твоя буде жiнка! – промовив Воздвиженський. – А моя жiнка нехай не спiває й не пхикає: нехай собi буде богомiльна, нехай ходить до церкви. I я люблю жiнку добру, тиху, але покiрну, покiрну! Бо як жiнка почне верховодить в хатi, то не буде добра.

– Ти деспот! – крикнув Дашкович.

– Нi, братику! Жiноче дiло кочерга та колиска. Я для неї й грошей не даватиму до рук! Сам справлятиму одежу, яку треба буде. Я не люблю, як жiнки швендяють по балах.

– А я подивився б, як моя жiночка танцюватиме, як метелик, гратиме, спiватиме, – марив Дашкович.

– О, якби моя жiнка вдалась такою Iродiадою, то я б її запер в хатi, ще й дверi пiдпер би. Нехай би сидiла, не рипалась та хати стерегла!

– Воздвиженський, – промовив Калiмерi, – ти зовсiм по-монгольськiй дивишся на жiнку. От моя жiнка буде не така! Моя жiнка носитиме кинджала при поясi, вмiтиме полком командувать i туркiв бити. Моя жiнка буде, як калина з молоком! з вогнем в очах, з грудьми високими, як гора Олiмп. Я хочу, щоб моя жiнка танцювала, як баядерка, спiвала пiсень, як соловейко, припадала коло мене не рабинею, а гарячою коханкою. На далекiм Сходi, на гарячому березi Середземного моря, а може, з гарему якого турка я вихоплю собi такi чорнi очi, таку палку любов, що не схоче менi акафiстiв читати.

– А буде в магазинi сидiть й тютюном торгувать, – обiзвався Дашкович.

– Нехай торгує! але вона буде моїм коханням, моєю щирою душею! – говорив палкий грек, облитий свiтом мiсяця. Його очi блищали iскрами проти мiсяця; червонi губи й рум'янець на щоках розгорiлись. В такiм запалi вiн був i справдi трохи схожий на героя "Iлiади", а не на крамаря.

– Куди-то оце нас порозсилають, як ми скiнчимо курс, – промовив Дашкович.

– Я зостанусь тут, у Києвi, – одрiзав Воздвиженський.

– А в Тулу не хочеш? – крикнули усi.

– Не хочу! – одказав Воздвиженський.

– Але ж там гарно! – промовили усi, смiючись.

– То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Українi, i в Києвi; i оженюсь тут! – додав Воздвиженський. – А ти, хохле, катай до Тули!

– Розкажи батьковi своєму! – одказав Дашкович. – Я за грiхи не поїду в твою Тулу. Я не покину України нiзащо в свiтi!

I знов розмова натрапила на переднiшу тему: знов молодi хлопцi заговорили про молодих дiвчат. Мiсяць ще яснiше виливав всю силу свого промiння. Густа тiнь пiд липами ще гiрше ворушила думи й фантазiю. Далека голосна пiсня з гори Кисилiвки, ще далi пiсня з гори Щекавики знов викликали охоту до спiву. Дашкович почав тихесенько "Гриця", а Воздвиженський i незчувся, як став йому вторувать. I знов тиха пiсня, як шелест листу, пiшла по монастирi. Пiд самою церквою спало на землi покотом кiлька сотень богомольцiв з усiєї України. Вони спросоння почули пiсню, пiдводили голови й дивувались, що серед монастиря спiває хтось сiльську пiсню, нiби в селi на вулицi.

На темних алеях зачорнiла чорною хмарою висока чернеча постать. Червона палиця з золотою головкою заблищала, як блискавка.

Студенти зачули ректора й побiгли до корпусу. Там уже дзвонив дзвоник на молитву.

I довго ще пiсля молитви, сидячи перед одчиненим вiкном, дивився Дашкович на сонний, тихий Київ, на високi гори, де блищали золотi верхи Михайлiвського монастиря, де на шпилi висiв собор, Андрiївський, а попiд горою зеленiли садки, бiлiли стiни будинкiв. Йому хотiлось одного – не покинуть Києва, а другого – знайти тиху, добру, як голубка, i спiвучу жiнку.

Вже усi в номерi полягали спать. В великi вiкна свiтив мiсяць. В хатi стало тихо; усi засипали. Коли це Воздвиженський прокинувсь i закричав: "Дашковичу! Чи ти спиш!?"

– Якого ти нечистого не даєш спать! – обiзвався спросоння Дашкович.

– Чи тобi нiчого не снилось?

– А тобi вже встигло й присниться?

– Вже! Менi снилась моя будуща жiнка, – промовив Воздвиженський хрипким заспаним голосом.

– Якою ж вона тобi снилась? Чи таким бовдуром, як i ти? – спитав його Дашкович, i всi знов пробуркались i почали смiяться при роздражнюючiм свiтi мiсяця.

– Одже й я пригадую свiй сон: i менi щось верзлось, – говорив далi Дашкович. – їй-богу, снилось, нiби я сиджу на тiй самiй лавцi, де ми недавно сидiли; i нiч, здається, була така сама; коли це пурх! i з дерева злинула голубка, сiла менi на плече й почала вуркотать на вухо. Я взяв її в руки; коли дивлюсь, а голубки вже нема, i коло мене сидить панна, гарна, як оця нiч, з такими очима i з таким добрим лицем, з таким голубиним поглядом, як у однiєї панни в моїй Черкащинi. Тiльки що я придививсь до неї, а вона знялась павичем, розпустивши розкiшний хвiст, i той павич так препаскудно крикнув, якраз, як оце ти!

– Бач, якi тобi птицi сняться! – промовив Воздвиженський. – А менi приверзлось, що я сидiв на тiй самiй лавцi; менi нiби схотiлось води, я й пiшов до колодязя, набрав вiдро води та й дудлю, дудлю! Випив цiле вiдро, а води все-таки хочеться. Коли обертаюсь, а при свiтi мiсяця стоїть дiвчина з вiдром. Я її ляп по руцi! А вона одразу, неначе вiдьма, обернулась панною в розкiшнiй бiлiй сукнi на два сажнi кругом. Така панiя, ой! ой! В руках у неї були чотки й молитовник, а на плечах крила. Вона взяла мене тихiсiнько за руку та й каже: "Ходiм, серце, до вiнця! Нас буде вiнчати сам митрополит". От i веде мене просто до церкви. Дивлюсь, а Братство наше все палає свiчами. Народу в церквi повнiсiнько! А на амвонi стоїть претовста черниця в ризах i киває до мене пальцем. Пiдходжу я з своєю нареченою до черницi, а вона як кинеться до мене, як ухопить мене за чуба! Дивлюсь! А моя наречена i та черниця перекинулись вiдьмами, сiли на лопати та й полинули з церкви. Ввесь народ зашумiв, свiчки погасли, – i я прокинувсь.

– Цей сон значить, що твоя жiнка буде дуже лиха, – промовив Дашкович, i всi почали смiятись. Воздвиженський встав i пiшов шукать води, щоб залить загу й жар своєї фантазiї.

_

II _

На Братськiй вулицi, проти самого монастиря, iк полудню, була оселя купця Сидора Петровича Сухобруса. Оселя стояла садом до Братства, а ворiтьми виходила з другого боку кварталу на другу вулицю. Половина грунту була засаджена добрим садком. Садок був старий, розкiшний. Високi стовбури дерева, рiвнi, як колони, високо розкидали рясне гiлля. Дерева було так повно, що садок здавався пишним кошиком, в котрому було накладено букетiв так тiсно, що вони з усiх бокiв вилазили аж за край. Яблунi, грушi, черешнi купами гiлля вилазили в чужi двори, слались на чорну покрiвлю возовень i комор, схилялись над тротуаром, зачiпаючи прохожих за голови. Садок був старий, як був старий i його хазяїн Сидiр Сухобрус.

Старий мурований будинок стояв не на вулицю, а серед двора проти ворiт. Вiн був так збудований, як будували доми в старовину: з ганком, з довгими сiньми через цiлий дiм, з другими дверима в садок. Сiни роздiляли його на двi половини: з одного боку була пекарня й велика хата для челядi, з другого боку були хазяйськi кiмнати. Товстi на аршин стiни показували, що дiм був давнiй. Вже Сидiр Петрович сам попрорубував бiльшi вiкна, повикидав з вiкон залiзне перехрестя. Тiльки в його кiмнатi зосталось старе маленьке вiкно, зверху трохи закруглене, з залiзним перехрестям, ще й гострими крючками на обидва боки. Здається, хазяїн думав не тiльки сховать грошi од злодiя, але ще мав злу думку поколоть злодiєвi руки й лице, щоб не квапився темної ночi на чуже добро.