Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Тиха нiч, тепло, мiсяць i зорi наводили бiльше задуму й меланхолiю, а найбiльш на українцiв.

– Сидимо ми тепер укупi, – почав Дашкович, – а де-то ми будемо через рiк, через два, як вийдемо звiдсiль?

I кожному будущина, рiдний край почали з'являться перед очима. Серб згадав свiй тихий Дунай, згадав Чорну гору з її вольним народом i красою природи. Дашкович заговорив про свою Черкащину, про Днiпро широкий, про садки зеленi i про пишнi свої Сегединцi, залитi черешнями. Калiмерi згадав класичнi Афiни й пишнi береги Мореї, хоч i був ладен помiняться ними на добрi баришi за тютюн. Один Воздвиженський не згадував Тули, смiявся з усiх i звав усiх романтиками.

– А де-то доведеться нам пожениться? Якi-то будуть нашi жiнки? – почав Дашкович i тим зачепив найживiшу, найтоншу струну в серцi кожного молодого студента. До кiнця курсу було так недалечке! Всi почали перебирать знайомих у городi паннiв, i найбiльше тих, котрi ходили до церкви в Братство. Згадали багато паннiв гарних i розумних, але в кожної знаходили що-небудь негарне, що-не-будь не до вподоби. I почали вони марить, кому якої треба жiнки.

– Я тут не женюсь, – говорив серб. – Менi треба жiнки смiливої, щоб умiла часом турка пiд бiк шпигонуть i щоб була й патрiотка, любила свiй край, свою мову й свою вiру.

– А менi треба такої, – промовив Дашкович, – щоб умiла господарювать, порядок в домi давать i щоб умiла українських пiсень спiвати. Я буду сидiть i фiлософствувать, а вона, тиха, добра та весела, буде коло мене шити й пiсню менi спiвать.

– I вже ти! – промовив Воздвиженський. – Може, тобi треба такої, щоб сидiла коло тебе та пхикала, сльози лила? – i Воздвиженський пiдперся рукою, пресмiшно скривив лице i почав пхикать. Його здорова голова стала така смiшна, поза була така чудна, що всi зареготались.

– Ой ти! – промовив Дашкович. – Тямиш ти в поезiї! А тобi, мабуть, треба такої, щоб давала щодня стусанiв у потилицю!

– Ого-го! Нехай спробує! Я задам їй такої росiйської пинхви, що вона не потрапить кудою втiкать. Коло мене жiнка буде ходить навшпиньки, на одних великих пальчиках. А як я читатиму або спатиму, то вона повинна замерти на той час i заморить все в домi. Пiсень твоїх я не потребую. Жiнка повинна буть жiнкою. Я голова в домi, а вона моя пiддана. Щоб менi було добре їсти, добре пити; щоб менi усе було впору, за часу…

– То тобi треба наймички, а не жiнки? – спитав Дашкович. – А я собi наймичку найму, а жiнки покiрної, рабинi не люблю.

Воздвиженський знов занявчав жалiбно, пiдперши щоку долонею.

– От така твоя буде жiнка! – промовив Воздвиженський. – А моя жiнка нехай не спiває й не пхикає: нехай собi буде богомiльна, нехай ходить до церкви. I я люблю жiнку добру, тиху, але покiрну, покiрну! Бо як жiнка почне верховодить в хатi, то не буде добра.

– Ти деспот! – крикнув Дашкович.

– Нi, братику! Жiноче дiло кочерга та колиска. Я для неї й грошей не даватиму до рук! Сам справлятиму одежу, яку треба буде. Я не люблю, як жiнки швендяють по балах.

– А я подивився б, як моя жiночка танцюватиме, як метелик, гратиме, спiватиме, – марив Дашкович.

– О, якби моя жiнка вдалась такою Iродiадою, то я б її запер в хатi, ще й дверi пiдпер би. Нехай би сидiла, не рипалась та хати стерегла!

– Воздвиженський, – промовив Калiмерi, – ти зовсiм по-монгольськiй дивишся на жiнку. От моя жiнка буде не така! Моя жiнка носитиме кинджала при поясi, вмiтиме полком командувать i туркiв бити. Моя жiнка буде, як калина з молоком! з вогнем в очах, з грудьми високими, як гора Олiмп. Я хочу, щоб моя жiнка танцювала, як баядерка, спiвала пiсень, як соловейко, припадала коло мене не рабинею, а гарячою коханкою. На далекiм Сходi, на гарячому березi Середземного моря, а може, з гарему якого турка я вихоплю собi такi чорнi очi, таку палку любов, що не схоче менi акафiстiв читати.

– А буде в магазинi сидiть й тютюном торгувать, – обiзвався Дашкович.

– Нехай торгує! але вона буде моїм коханням, моєю щирою душею! – говорив палкий грек, облитий свiтом мiсяця. Його очi блищали iскрами проти мiсяця; червонi губи й рум'янець на щоках розгорiлись. В такiм запалi вiн був i справдi трохи схожий на героя "Iлiади", а не на крамаря.

– Куди-то оце нас порозсилають, як ми скiнчимо курс, – промовив Дашкович.

– Я зостанусь тут, у Києвi, – одрiзав Воздвиженський.

– А в Тулу не хочеш? – крикнули усi.

– Не хочу! – одказав Воздвиженський.

– Але ж там гарно! – промовили усi, смiючись.

– То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Українi, i в Києвi; i оженюсь тут! – додав Воздвиженський. – А ти, хохле, катай до Тули!

– Розкажи батьковi своєму! – одказав Дашкович. – Я за грiхи не поїду в твою Тулу. Я не покину України нiзащо в свiтi!

I знов розмова натрапила на переднiшу тему: знов молодi хлопцi заговорили про молодих дiвчат. Мiсяць ще яснiше виливав всю силу свого промiння. Густа тiнь пiд липами ще гiрше ворушила думи й фантазiю. Далека голосна пiсня з гори Кисилiвки, ще далi пiсня з гори Щекавики знов викликали охоту до спiву. Дашкович почав тихесенько "Гриця", а Воздвиженський i незчувся, як став йому вторувать. I знов тиха пiсня, як шелест листу, пiшла по монастирi. Пiд самою церквою спало на землi покотом кiлька сотень богомольцiв з усiєї України. Вони спросоння почули пiсню, пiдводили голови й дивувались, що серед монастиря спiває хтось сiльську пiсню, нiби в селi на вулицi.

На темних алеях зачорнiла чорною хмарою висока чернеча постать. Червона палиця з золотою головкою заблищала, як блискавка.

Студенти зачули ректора й побiгли до корпусу. Там уже дзвонив дзвоник на молитву.

I довго ще пiсля молитви, сидячи перед одчиненим вiкном, дивився Дашкович на сонний, тихий Київ, на високi гори, де блищали золотi верхи Михайлiвського монастиря, де на шпилi висiв собор, Андрiївський, а попiд горою зеленiли садки, бiлiли стiни будинкiв. Йому хотiлось одного – не покинуть Києва, а другого – знайти тиху, добру, як голубка, i спiвучу жiнку.

Вже усi в номерi полягали спать. В великi вiкна свiтив мiсяць. В хатi стало тихо; усi засипали. Коли це Воздвиженський прокинувсь i закричав: "Дашковичу! Чи ти спиш!?"

– Якого ти нечистого не даєш спать! – обiзвався спросоння Дашкович.

– Чи тобi нiчого не снилось?

– А тобi вже встигло й присниться?

– Вже! Менi снилась моя будуща жiнка, – промовив Воздвиженський хрипким заспаним голосом.

– Якою ж вона тобi снилась? Чи таким бовдуром, як i ти? – спитав його Дашкович, i всi знов пробуркались i почали смiяться при роздражнюючiм свiтi мiсяця.

– Одже й я пригадую свiй сон: i менi щось верзлось, – говорив далi Дашкович. – їй-богу, снилось, нiби я сиджу на тiй самiй лавцi, де ми недавно сидiли; i нiч, здається, була така сама; коли це пурх! i з дерева злинула голубка, сiла менi на плече й почала вуркотать на вухо. Я взяв її в руки; коли дивлюсь, а голубки вже нема, i коло мене сидить панна, гарна, як оця нiч, з такими очима i з таким добрим лицем, з таким голубиним поглядом, як у однiєї панни в моїй Черкащинi. Тiльки що я придививсь до неї, а вона знялась павичем, розпустивши розкiшний хвiст, i той павич так препаскудно крикнув, якраз, як оце ти!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: