Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Радюк догадавсь, що то молода Масюкiвна рвала вишнi. Його серце дуже-дуже закидалось в грудях, жар ударив йому в щоки. А пишний дзвiнкий голос лився на його через листя так недалечке, що вiн неначе лицем почував трелi. Вiн ще раз виглянув з-за грушi, i через вишневий лист забiлiло личко, зачервонiв роток, свiжий, наче стигла вишня. Голос на час замовк, бо бiла рука вкинула в рот вишню, але знов пiсня почалась, гiллячка нагнулася, i Радюк побачив все Галине лице з чорними тонкими бровами, з тонким, неначе виточеним носиком. Темнi великi очi блиснули через лист, як блискавка.

– Ой! ой! ой! – крикнула сполохана Галя, несподiвано побачивши якогось панича за грушею. Коробочка з вишнями впала на траву. Вишнi розсипались, наче рiй бджiл. Гiллячка порснула вгору. Галя спереляку прожогом побiгла через садок i сховалась в гущавинi.

– От тобi й на! Сполохав пташку в вишневому садочку! – промовив сам до себе Радюк i почав збирать в козубеньку вишнi. Стиглi вишнi злипались китяхами, наче бджоли кругом матки. Радюк назбирав повну коробочку з верхом i пiшов через садок до двора.

Виходячи з вишника, Радюк вгледiв через молодi вишнi й через тин двi кiнськi голови. Коли дивиться, аж погонич повiв вже коней до станi, вiзок стояв пiд коморою в тiнi, спустивши дишель, неначе на одпочинок, а Iван Корнiйович Масюк понiс упряж до комори, кинув за дверi та й замкнув дверi замком.

– Iване Корнiйовичу! добридень вам! З тим днем поздоровляю, що сьогоднi! Але навiщо ви звелiли випрягти конi, ще й упряж замкнули!

– На те, щоб ви зостались в нас на обiд, бо ви народ молодий, непосидящий! – гукнув Iван Корнiйович, стукнувши дверима й брязнувши ключами.

Радюк увiйшов через хвiрточку в двiр. Двiр був просторний, чистий, зарослий низесеньким зеленим шпоришем. Чималий, але не новий вже дiм з ганком привiтно бiлiв проти сонця. Кущi рожi, оргинiї зеленiли пiд самими вiкнами, дуже виразно малюючись проти чистих бiлих стiн, мов на паперi.

Висока небiлена рублена комора з чотирма стовпчиками з фронту, штучно вирiзаними, кидала од себе густу тiнь на зелений двiр. Повiтки, загорода, кошари, клуня були добре вшитi, добре збудованi. Скрiзь було чисто, скрiзь був порядок, скрiзь було по-хазяйськiй. Навiть улики в сiнцях пiд коморою були складенi за колонками рiвно, як по шнурку.

Назустрiч Радюковi йшов Масюк. На йому був солом'яний бриль з широкими крисами й легкий халат. Поли халата нiяк не слухали рук, все одкидались, а з-пiд їх було видно бiлi, дуже просторнi сорочки.

Ще раз вони поздоровкались серед двора й поцiлувались. Замiсть того, щоб запрошувать гостя в хату, Масюк повiв його подивиться на хазяйство. Вiн любив хлiборобство, любив воли, вiвцi, як любить все те простий українець. Радюковi дуже хотiлось пiти в горницi, побачиться з Масюкiвною, одначе вiн мусив йти слiдком за хазяїном i нести козубеньку з вишнями.

– Де це ви набрали вишень? Чи од зайця одняли? – спитав Масюк.

– Може, й одняв, – промовив Радюк, – тiльки не од зайця.

Хазяїн повiв гостя через ворота на тiк, показав здорову клуню, так гарно вшиту, неначе обстрижену ножицями, показав засторонки, повнi пшеницi-арнаутки. Потiм вони пiшли помеж стiжками, помеж скиртами жита, торiшнього й сьогорiшнього. Возiльники возили пшеницю й заклали здоровий стiжок. Масюк не втерпiв, схопив вила й почав подавать снопи на стiжок, як простий подавальник, нiби показуючи парубковi; потiм взяв важку лопату й почав приплiскувать верстви снопiв в новому стiжку. Сонце вже добре припiкало. З лиця Масюка лився пiт, а вiн усе заглядав на всi боки, то поправляє, то гомонiв на робiтникiв. А Радюковi все те не було в думцi, хоч вiн i звик до хазяйства на селi.

– Ото пшениця вродила! Що вродила, так вродила! – гукав Масюк, взявши важкий снiп i поставивши його на тiк.

Важкi колоски так i розхилились на всi боки. Масюк взяв колосок, розтер його, дмухнув на долоню й показав Радюковi здоровi зерна. Радюк взяв навiщось зерно в рот i розкусив, потiм виплюнув i заїв вишнями.

– А якi я воли маю, коли б ви знали, Павле Антоновичу! В вашого батька таких нема! Чи повiрите! оттакелецькi роги!

I Масюк розiп'яв руки, пiднявши вгору. Обидвi поли халата так i роз'їхались на обидва боки. Широкi бiлi штани всi глянули на сонце й забiлiли, мов бiла хмара. Масюк хотiв вести гостя до станi, до возовень, до повiток. Коли це з-за стiжка вийшла Масючка, убрана по-буденному: вона була в чорному горсетi, в хустцi на шиї, була зав'язана шовковою, але не новою хусткою.

– Добридень вам! Чи живенькi, чи здоровенькi? А ваш панотець? А панiматка? Чи живi, чи здоровi?

– Спасибi вам, Олександре Остапiвно! Як бачите, я аж надто здоровий, та ще й приїхав на село набираться здоров'я, – промовив Радюк.

– Чи довго ти, старий, будеш водиться отут помеж стiжками? Добре приймаєш гостя! їй-богу, добре! Не просить в хату, та в клуню! Прошу вас до хати! – промовила Масючка до Радюка. – А де це ви нарвали вишень? Чи не в нашому садку? – спитала вона, угледiвши козубеньку з вишнями.

– Нарвав хтось, та не я! – одказав Радюк, осмiхаючись. I вони всi пiшли через тiк до хати.

– А моя Галя прибiгла з садка та й каже, що до нас гiсть приїхав. Я до вiкна та й бачу вiз, а гостя нема та й нема! Ледве знайшла вас меж стiжками. Моєму старому, бачите, все на думцi хазяйство! – промовила Масючка до гостя.

Саме на стежцi стояв вiз. Пара волiв, залиганих докупи налигачем, паслася коло воза та аж сопла, тереблячи й разом соваючи мордами по травi. Здоровi роги чумацьких двох волiв аж черкались кiнцями.

Масюк не втерпiв: торсонув вола за роги, потiм взявся рукою за полудрабок воза й торсонув з усiєї сили, потiм, пiднявши трохи воза, став ногою на мiцний обiд i поворушив колесо.

– Що за добрящi колеса, Павле Антоновичу! Чи ви бачите? Шпицi, як залiзо!

Павло Антонович тiльки зирнув на шпицi, ради хазяйського слова, й пiшов мерщiй з Масючкою до хати. "Не дай боже, як хазяїн здумає потягти мене ще по возовнях та по коморах!" – подумав вiн та й побiг швидше слiдком за хазяйкою.

Перед домком, з обох бокiв ганку, був квiтничок, де панськi квiтки перемiшувались з зеленим зiллям, уподоб-ним сiльським дiвчатам. Коло лелiї й оргинiї слався зелений барвiнок, застеляла грядки рута й м'ята. Рядом з фiалками й левкоєм рiс любисток, цвiла проста рожа й своїми великими червоними квiтками дуже закрасила горiдчик i веселi стiни будинку. Молодого хлопця так i тягло у той горiдчик до молодої панни.

Через легеньку хвiрточку вони ввiйшли в горiдчик. Грядочки були чисто виполотi. Гаряче пахуче повiтря злилося для його з чудовим голосом за вишнями, з пишними очима, з чорними бровами, котрi вiн бачив недавнечко в садку. Вiн знехотя глянув на вiкна свiтлицi. В ясному вiкнi, як на картинi, вiн угледiв Галю. Цiкава Масюкiвна назирала гостя з вiкна, не вважаючи, що її було видно всю знадвору так ясно, як вона бачила все з свiтлицi.

Радюк вгледiв її великi темнi очi, подовжасте свiже личко, тонкi брови й добре намисто на шиї. I її гарний вид так i впав йому на серце серед зеленого зiлля й квiток. Душа його нiби зомлiла, аж сп'янiла. Але Галин образ так швидко щез, як i з'явився на склi, i вiн за хазяїнами пiшов у свiтлицю.

Масюкiв дiм був збудований по-стародавньому: з сiней по один бiк були дверi в пекарню, по другий бiк – в свiтлицю. Третi дверi, прямо, були новiшi й показували, що половину довгих сiней не дуже давно переробили на кiмнатку для молодої дочки.

– Ще раз добридень в вашiй хатi! – вдруге привiтався Радюк до хазяїна й хазяйки. Вiн озирнувся на всi боки, думав привiтаться до дочки, але її не було в свiтлицi.

– Сiдайте ж у нас, щоб старости сiдали, та й будьте в нас гостем, – промовив Масюк до Радюка, – а ти, панiматко, по старинному звичаю, винесла б нам по чарцi. Час би вже й черв'яка заморити.

– Добре! Але вибачайте, будьте ласкавi, бо мої паляницi й пироги, певно, ще не випеклись, – промовила Масючка до Радюка.

Тим часом Радюк все поглядав на дверi в кiмнату, все ждав, що от-от вилине звiдтiль та пташка, котру вiн сполохав у садочку, а пташка не вилiтала. Натомiсть вбiгла прожогом наймичка, дуже негарно пiдтикана. Вона держала на долонi здорову паляницю, пiднявши її на руцi врiвнi з головою, але, побачивши гостя, тиць! та й подалась за дверi.