Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Радюк побув рiк в унiверситетi i вже скинув з себе той космополiтизм або великорущину, якою надаряє нашу молодiж великоруська гiмназiя.

Європейськi iдеї й наука показали йому новий свiт, нове живоття. Його давнi дитячi лiта в Журбанях, з українською мовою й пiснею, мiж челяддю й селянами, тепер неначе вертались знов.

Чудове, пишне українське село в лiтнiй час, зелене й пахуче, все в квiтках! Чудовий, богом благословенний I богом забутий край! Хто бачив його не очима тiльки, а бачив серцем i душею, той повiк його не забуде.

В Журбанях ввечерi на вулицi до пiвночi спiвали хлопцi й дiвчата. Радюк до пiвночi ходив в алеї, по садку, доки не стихала остання пiсня на селi, доки не засипали дiвчата й хлопцi разом з спiвучим птаством. На чистому повiтрi до його долiтали виразно самi слова пiсень, повнi високої поезiї, простої й пахучої, як квiтки зеленого степу. Обвiяний духом поезiї, пiсень, неба, тепла, квiток, вiн неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну будущо-го часу. Вона вся вставала перед ним, гарна, як рай, чудова, як дiвчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом i лiсами, вся облита рiками й каналами, з багатими городами й селами. Україна вставала перед ним з своїм гордим, поетичним i добрим народом, багатим i просвiченим, з вольним народом, без усякого ярма на шиї, з своєю мовою в лiтературi, з своєю наукою й поезiєю. I вiн неначе почув душею, як та поезiя розвивається, мов рожа в садку, в розкiшну, багату й вольну лiтературу. I перед його очима неначе розгортувалась театральна сцена, де вiн бачив все те уявки. Як той чудовий сон, бачив вiн такою Україну.

I молодий Радюк почував душею, що все те мусить сходить i рости само, не полите водою й росою, без усякої помочi, пiд гарячим камiнням i пiском, зумисне накиданим зверху. Молодий хлопець почував, що в його душi виникають все невеселi, смутнi думи. I як вiн бiльше думав про свiй народ i Україну, то його душа нiби тонула в якiйсь темнiй безвiстi, де не було нi дна, нi верху, де не було за вiщо вхопиться, хiба за одно повiтря.

Думи, як осiннi хмари, наполягали на молоде чоло. В його душi була мета, ясна й проста – народ й Україна, але на скiльки дорiжок розбiгався великий шлях до тiєї мети! I од чого почать? I за що взяться? Та дума знов кидала його в якусь страшну безодню, де не було й дна, де доводилось вхопиться хiба за промiння сонця.

А зорi так пишно сяли на синьому небi! А земля й небо млiли так солодко в теплому повiтрi, що будили сподiвання, навiвали якесь щастя, якийсь спокiй на кожну душу i, здається, були ладнi загоїть смертельнi рани кожної душi, а тим бiльше – душi молодої.

Невважаючи на все, Радюк був дуже щасливий в тi унiверситетськi вакацiї. Вiн добре здав екзамени, одпочив на селi. I в свої молодi лiта вiн почував у себе стiльки сили й волi! Його життя здавалось йому таким довгим без кiнця, що всi сумнi й чорнi думи почали зсовуваться й ховались десь далеко. Його не лякала нiяка притичина i не перепиняла його на стежцi життя. Йому здавалось, що вiн усе переможе й перебуде, усе вiзьме i всього добуде, чого тiльки його душа забажає!

Щаслива, тричi щаслива пора молодого життя й думок. Щасливi лiта, щасливий час, повний надiями! Це не буває двiчi в життi, бо людина не цвiте двiчi.

Молодий Радюк часто вертався спать з такими смiливими мрiями, що весела пiсня й пiсня козацька сама намагалась. I часто його пiсня зливалась з пiснею будлi-якого парубка, що дуже пiзно вертався городами з вулицi од милої. В таку щасливу годину на його думку спадала постать молоденької хуторяночки, з гарним, щиро українським личком, з чорними бровами, котра не розумiла нi добра, нi зла, i спадала, як роса на квiтки, як поезiя, як пiсня, що повеселить серце та й пурхне метеликом на повiтря.

Раз якось на тижнi трапилось свято. На вигонi, на вулицях ворушився народ, убраний по-празниковому. На призьбах сидiли жiнки й чоловiки. Дiвчата й хлопцi стояли купами пiд вербами, балакали, жартували, лузали насiння. Молодого Радюка взяла охота пiти по селi, подивиться на людей. Накинувши на плечi свиту, вбравшись зовсiм по-сiльськiй, вiн пiшов довгою вулицею через село.

Дивиться вiн, аж на однiй хатi стримить застромлена в стрiху довга хворостина. На хворостинi зверху стримiла чорна дощечка, а на дощечцi була намальована бiла пляшка й чарка.

Йому закортiло заглянуть в той шинок, бо таких шинкiв давнiше не було в Журбанях. Вiн увiйшов у шинк i побачив там жидiвську сiм'ю. В Журбанях вiн не бачив i досi жидiв, опрiч орендаря в корчмi. В тiм шинку було повно людей.

Перейшов вiн на другий куток i там побачив такий самий шинк, на котрому в стрiсi стирчала на палицi дощечка з намальованою пляшкою й чаркою. Заглянув вiн i в той шинк i там побачив жидiвську сiм'ю. Людей було повнiсiнько.

Радюк вийшов на вигон i побачив сiльську школу. То була невеличка хата, не бiльша од шинкiв. Вона стояла на вигонi окроми, далеченько од хат. Коло школи було пусто, бо вона була не обгороджена тином. Стiни були не опорядженi; около було оббите дощем, облуплене. Корови й свинi чухались об стiни, об угли. На вуглах були слiди свинячих спин, замазаних грязюкою. З обсмиканих стрiх висiла солома. В побитi шибки були позаправлюванi лубки. В деяких вiкнах зовсiм не було тахоль в шибках.

"Ану, зайду подивлюсь, хоч тепер час робочий i школярiв нема в школi", – подумав Радюк i зайшов.

Одчинивши дверi, вiн увiйшов у сiни й заглянув у клас, малий, тiсний, з облупленою глиною на стiнах. На долу були бакаї, неначе на шляху. На лавках лежав порох, як на вигонi. Радюк думав, що в школi нема й живої душi, й одхилив дверi з сiней в кiмнату. В кiмнатi на лiжку спав москаль в червонiй випущенiй сорочцi, в крамнiй чемерцi з жовтими блискучими гудзиками. На головi волосся було розкудлане; в вусi телiпалась срiбна сережка. То був вчитель журбанської школи, захожий одставний москаль. Вiн задер одну ногу на лiжко й хрiп на всю хату, роззявивши рота. Мухи так i вп'ялись в очi, нiздрi й губища. В хатi так смердiло мархоткою й цибулею, що Радюк мусив затулить носа.

Як рипнули дверi, москаль раптом прокинувсь, схопився й сiв на лiжку, витрiщивши заспанi очi. Рiй мух знявся з його лиця й загув попiд стелею.

– Чого тобi треба? Ей ти, хахол! Чого ти сюди лiзеш? – крикнув москаль, ще й загнув дуже погано по-московськiй. Радюк ледве вдержався й прикусив язика, згадавши, що вiн у свитi.

– Та я хотiв подивиться на школу! – промовив Радюк.

Москаль схопивсь, гуркнув дверима й защепнув защiпкою. Радюк пiшов далi по селi.

Поминувши кiлька хат, вiн знов побачив на однiй стрiсi на високiй палицi чорну дощечку. Пiд шинком стояли жиди й селяни.

– Чи є ще й четвертий шинк в Журбанях? – спитав Радюк у людей.

– Є ще один; ондечки! за вербами! Мабуть, ти, хлопче, не журбанський?

– Нi, не журбанський! – обiзвався Радюк i пiшов до тих верб, де вiн i справдi побачив четвертий шинк з тичкою на самому гребенi, бо шинк стояв осторонь, аж на городi, далеченько од улицi.

"А дай загляну!" – подумав Радюк i пiшов у шинк.

Шинк був перероблений з простої хати. В однiй половинi сидiли люди й пили гбрiлку; в другiй жила жидiвська сiм'я. Через одчиненi дверi Радюк побачив високе жидiвське лiжко з перинами й подушками, застелене бiлим простирадлом з зубцями навкруги. В жидiвськiй кiмнатi було доволi чисто. Пiч i припiчок були чисто помазанi, навiть пiдведенi червоною глиною. Червоною глиною були обведенi вiкна в хатi й знадвору. Жиди вже позичили в народу трохи смаку до чистоти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: