Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Довгенько балакали старi, випиваючи по чарцi, довгенько не виходила Галя. Їй хотiлось вийти, подивиться на Радюка, бо вона його полюбила од того часу, як побачила в Журбанях, але вона сама соромилась свого кохання, соромилась Радюка. Одначе нарештi вона таки мусила вийти й сiла коло матерi дуже близенько. Мати окинула її всю оком i почала нiби пригладжувать її голову, i так гладенько прибрану. При людях вона не насмiлилась поцiлувати й приголубить свою кохану доню.

– Чи ви пак знаєте, Павле Антоновичу, що в мене є вже стиглi яблука? – промовив Масюк.

– Певно, якiсь дуже раннi, коли поспiли разом з вишнями, – одказав Радюк.

– Сьогоднi сам пообривав; набрав цiлий кошик. Масюк вийшов i зараз вернувсь з здоровим кошиком невеличких, але зовсiм стиглих жовтих яблук. Вiн поставив кошик серед свiтлицi. Яблука посипались через край i розкотились по хатi. Нагинаючись, Масюк одслонив обидвi поли халата, з-пiд котрих блиснули бiлi сорочки. Матерi й дочцi стало сором.

– Треба було б подать на тарiлцi, – несмiливо промовила дочка й почала накладать яблук в тарiлку.

– Та пiди-бо та причепурись хоч трошки! – гукнула на Масюка жiнка. – Чи вже ж таки можна так ходить при людях!

– А мабуть, можна, бо менi в сiртуцi мулько. Коли б тiльки Ликерка не притарабанилась… ота повiтова кума.

Чи вiн в таку годину сказав тi слова, чи що, як у дворi загуркотiло. Собаки забрехали. Всi в хатi кинулись до вiкон. Пiд ганок пiд'їжджала панiя Висока, та сама Ликерiя Петрiвна, котрої так страхався Масюк. Простенький вiзок був засланий жовтим здоровим килимом з червоними лапатими квiтками. Килим спустився аж на заднi колеса, котрi немилосердно його шмульгали. Ликерiя Петрiвна обмотала голову бiлою вуаллю якось по-турецькiй. Вона гордовито сидiла на вiзку i, начепивши окуляри, дуже задирала голову вгору. Цiкава панiя Висока, побачивши, кудою прямував молодий Радюк попiд її городом, таки не втерпiла: звелiла запрягти конi й покатала до Масюкiв.

– Їй же богу, Ликерка прикатала в гостi, ще й у синiх окулярах! Дивись, жiнко, як вона гордовито позирав через окуляри аж на нашi виводи, аж через нашу хату! – промовив Масюк, заглядаючи в вiкно.

Тим часом панiя Висока миттю одкинула вуаль з лиця на голову i, невважаючи на свої дуже немолодi лiта, легесенько скакнула з вiзка, навiть не ставаючи на вiсь, аж погонич оглянувся й засмiявсь. Червоняста сукня Ликерина так i блиснула на сонцi на весь двiр.

В Масюковiй свiтлицi всi заметушились, забiгали.

– Та йди-бо та причепурись! Я ж тобi казала, що гостi будуть! – крикнула Масючка на чоловiка, котрий стояв серед свiтлицi й очей не зводив з червонястої сукнi панiї Високої.

Масюк побiг протовпом в кiмнату, аж поли летiли за ним слiдком. Масючка з дочкою кинулись разом до стола, щоб трохи поприбирать, потiм побiгли до кошика з яблуками й не добiгли. Дверi рипнули, i панiя Висока, гордовито дивлячись через окуляри на стелю, увiйшла в свiтлицю. На їй була довга з хвостом сукня ясно-вишневого кольору, котра неначе пашiла вогнем на всю свiтлицю. Товсто намотаний на головi бiлий вуаль прикривав чiпок з ярими квiтками. В такiм оригiнальнiм уборi вона трохи скидалась на туркеню. Побувавши з своїм капiтаном на Басарабiї, на Дунаї й навiть за Дунаєм, панiя Висока надивилась на волохiв, на туркiв i позичила в їх трохи схiдної вподоби до дуже ясних кольорiв в убраннi. Дуже ярi кольори таки добре ганджували її лице.

Висока йшла по свiтлицi тихо й пишно, розпустивши хвiст, мов та пава. В малих хуторах вона вважала себе за досить велику панiю i часто хвалилась своїм чином, її не дуже за те любили й смiялись з неї поза очi.

– Добридень вам, Олександре Остапiвно! Правда, несподiваний гiсть? Чи не правда моя? – промовила Висока та все чогось поглядала на стелю, а не пiд ноги, та й спiткнулась на кошик з яблуками.

– Доброго здоров'я, Ликерiє Петрiвно! – промовила Масючка разом з дочкою й Радюком.

– Чи це пак у вас їдять яблука до спаса? – спитала Висока, докоряючи й не дивлячись нi на кого.

Масючка трохи насупила брови й нiчого не одказала.

– О, їдять у нас яблука й до спаса, так само як i пiсля спаса, – весело промовив Радюк i з тими словами нахилився до кошика, взяв троє яблучок; одно почав сам їсти, друге подав Галi, а третє поклав на тарiлку i пiднiс Ликерiї Петрiвнi. Вона зобидилась…

– Що це ви, Павле Антоновичу! Чи маєте мене за малу дитину, чи що? Чи то ж можна, щоб я до спаса їла яблука? Ще й молодих панянок спокушаєте.

Галя засмiялась i зумисне почала їсти яблуко, потiм взяла й друге. Панiї Високiй та рiч зовсiм не сподобалась. Вона сiла на канапi й почала розвiрчувать голову з вуаля.

– Прошу покiрно до снiдання! – промовила хазяйка до Високої, i

– Дякую вам дуже, я вже снiдала, – промовила Висока та все розвiрчувалась та чепурилась.

Увiйшла наймичка, прийняла кошик з яблуками й вишнi й поприбирала з стола. Масюк довго чепурився, вбиравсь та зачiсувавсь й увiйшов у свiтлицю.

– Де це ви, Iване Корнiйовичу, так довго були?

– Та це, правду сказать, все прибирався до вас, – промовив, жартуючи, Масюк.

– От i до мене! – кокетливо обiзвалась Висока.

– Тiльки вибачайте, що не обголивсь, бо тепер саме гарячий час: саме жнива.

Панiя Висока трохи прижмурила очi й глянула на Масюкове лице. Вуса були зовсiм не позакручуванi й висiли, неначе у якогось дiда-пасiчника.

– Негарно, не до ладу… – неначе до себе промовляла Висока та все прижмурювала очi й скоса дивилась на Радюка.

Радюк був дуже радий приїзду Високої. В свiтлицi з'явилась чужа людина; стало трохи люднiше. Йому так забажалось на самотi хоч трошки побалакать з Галею щиро, як балакає молодий хлопець, що вже кохає молоду дiвчину. Вiн сiв коло Галi й почав тихо розмовляти з нею.

– А я записав ту гарну пiсню, що ви спiвали в садочку, – промовив Радюк, – i вже вмiю її. Я тiєї пiснi нiколи не забуду.

– Чи вже ж умiєте? – спитала Галя; несмiливо; одначе в неї вже не було потягу до того, щоб зняться з мiсця i втекти.

– Вмiю, бо вона в мене записана тут у книжечцi, – промовив Радюк i аж двiчi показав пальцем на лiву кишеню в сiртуцi, котра якраз припадала проти серця.

Галине лице так i засяло, так i зацвiло. Вона повела очима слiдком за пальцем, потiм бистро глянула йому просто в вiчi своїми чудовими карими очима й стрiла його очi. Вона вперше так близько дивилась йому в очi. Його краса, якої вона ще й не бачила на хуторах, так i запалила її серце. I жаль, i смiх, i сльози, й пiсня так i обняли її душу.

А Радюк тихесенько почав спiвать, i не так спiвати, як промовлять ту пiсню, що вона спiвала в вишнях:

Ой сама ж бо я, сама,

Як билинонька в полi!

I не дав менi бог

Анi щастя, нi долi.

– От вже й пiснi спiвають! їй-богу, спiвають! – промовила панiя Висока, не слухаючи Масюка й моргаючи своїм веселим лицем у той куток, де сидiли молодi.

– Приставайте й ви до нас! – промовив до неї Радюк дуже весело.

– Куди вже менi тепер спiвать! Як була я з моїм небiжчиком капiтаном на Дунаї, то от коли я спiвала! Було як стану на одному боцi Дунаю та заспiваю пiснi, то турки по другiм боцi було збiгаються та слухають! Таки так, проклятi, аж у воду один одного спихають та слухають! А моя пiсня так було й ллється понад Дунаєм, аж мiй небiжчик капiтан було мене спиняє.

Всi осмiхнулись, бо не дуже йняли вiри тому, хоч старi й знали, що Висока й справдi мала колись дуже гарний голос i тепер часом спiвала з молодими з великою охотою.

– То ви, Ликерiє Петрiвно, бачу, були й за границею? – спитав Радюк,

– Атож! була й за границею i таки надивилась на своєму вiку на всяких людей. Яких тiльки людей я 'не бачила за Дунаєм! Бо по свiтi бувать не те, що в хуторi вiк звiкувать, – промовила Ликерiя Петрiвна i якось напиндючилась i закинула гордо голову, аж у неї на шиї показалось воло.

– Як же ви розмовляли з турками? Чи по-турецькiй? – спитав Масюк, жартуючи.

– А цур їм! Хто там з ними став би розмовлять, та ще й по-турецькiй. Мiй небiжчик "копитан" таки навчився по-турецькiй i було як почне з ними булькотать, то я аж вуха затуляю, аж серджусь! По-молдаванськiй я вмiла колись, та вже забула тепер; а поки жив мiй капiтан, то я часом було й побалакаю з ним. А як вмер, то тiльки зоставив свою кавалерiю та капiтанськi документи, що тепер лежать за… в мене в камодi.