Хмари – Iван Нечуй-Левицький

З кiмнати вийшов єврей. Вiн був рудий, аж червоний. Шорстке, неначе дрйтяне, волосся на головi позакручувалось густими кучерями. Чорна ярмулка ледве держалась на кучерях, нiби на пружинах. Чорнi хитрi очi блискали, бiгали, крутились, як вертiвся й сам Дувид. Рудий Дувид був в'їдливий, як оса, чiплявся до всiх. Вiн говорив по-українськiй, не шепеляючи, говорив чистою народною мовою, навiть з народним жартом, з сiллю народної мови. Дувид неначе грав роль мужика, зачiпаючи селян.

Вийшовши надвiр, Дувид вглядiв купку чоловiкiв.

– Та зайдiть же в мою хату! Не цурайтесь-бо мого хлiба-солi! – сказав Дувид i штовхнув жартовливо плечем одного чоловiка.

– Геть, невiро! не пхайся! – одказав чоловiк.

– Оце недоторканий дядько, неначе молодиця! Та зайдiть-бо, та побалакаємо! – сказав Дувид i пхнув того дядька ззаду в спину обома руками просто в шинк. Чоловiк торсонув плечима Дувида.

– Ще й грається хирний Дувид! – сказав дядько й пiшов у шинк.

– Пиймо горiлку, поки живi, бо як помремо, то вже не питимемо! З мого шинку беруть горiлку i до пана, i до попа, i до голови. I вчитель тут хилить. Проти Дувидової горiлки нема добрiшоi нi в одному шинку. нутє-бо, дядьки, я вас почастую! Якi-бо ви проханi! Чи наливать?

– Та наливай, та тiльки одчепись iк бiсовому батьковi! та не пхайся-бо!

– Дай же боже нам здоров'ячка на многi лiта, а помершим душам легко лежати й землю держать! – приказував Дувид, наливаючи горiлки чоловiкам. – Який-то врожай дасть нам господь милосердний на те лiто, – бiдкався Дувид.

Радюк сидiв за столом спершись i дивився. Дувид угледiв Радюка, i його чорнi, як терен, очi закрутились.

– Мабуть, не з Журбанiв? – спитав Дувид Радюка.

– Не з Журбанiв… – знехотя обiзвався Радюк.

– Мабуть, з нової школи, з школярiв? Чи, може, з двiрських? – спитав Дувид i насунув на голову ярмулку, котру все пiдiймало вгору волосся.

– Авжеж, з нової школи… – ледве обiзвався Радюк. Дувид не зачiпав Радюка, не пхався й не жартував. Вiн обминав ти й ви, бо догадувавсь, що може помилиться. Дувидовi очi бiгали, бiгали i не знали, де дiтись.

– Чи почастувать? – якось-таки Дувид наважився, врештi, спитать Радюка.

– Нехай потiм; трохи одпочину.

Дувид перестав пхаться з людьми та все скоса та скоса поглядав на Радюка, ще й жiнцi щось шепотiв на вухо в кiмнатi. Рухля виглянула з кiмнати, запнута пiд бороду шовковою бiлою хусточкою, гарна, б.iла, з тонким носом, з чорними рiвними бровами; блиснула вона карими очима й знов мерщiй одхилилась за дверi, аж золотi сережки заколивались.

Чоловiки й молодицi входили й виходили з шинку, балакали, пили, навiть не глянувши на Радюка. Коли це в шинк увiйшов мблодий парубчак в крамнiй сiренькiй козачинi, в чоботях на колодочках. Чорне густе волосся на головi було примазане, аж лиснiло. Продiль був роздiлений збоку, шия була зав'язана червоною з квiтками хусткою пiд викладчастий комiр. Козачина була застебнута на грудях жовтим блискучим витертим гудзиком. З-пiд козачинi! виглядала на грудях ситцева жилетка. З темного смуглявого виду темнi очi поглядали згорда на селян. Парубчак увiйшов у шинк, скинув картуз i подав Дувидовi руку.

Парубчак був такою загадкою для Радюка, як Радюк був загадкою для Дувида. Вся постать парубчака пригадувала трошки Радюковi вчителя в школi.

– Шулемехом, Дувиде! – промовив парубчак до Дувида й ляпнув його по долонi та й подав руку.

– Шулемехом, панi Терешку! – обiзвався Дувид i зирнув скоса на Радюка.

– Як ся маєте, Дувиде? – промовив парубчак.

– Так собi… живемо до котрого часу.

– Моє поштенiе! – гукнув парубчак до Радюка, пiднявши вгору долоню.

Радюк простяг до його руку. Парубчак зиркнув на бiлу руку, глянув Радюковi в очi й зараз схаменувсь.

– А менi чомусь здалось, що це наш Авксентiй! – промовив парубчак якоюсь покалiченою мовою, бо вiн силкувавсь говорить по-великоруськiй, хоч говорити до ладу не вмiв.

– Чи ви тутешнi, журбанськi? – спитав Радюк.

– Ми тутешнiї, здешнiї, – промовив парубчак, хитаючи головою. Те ви вiн почув вперше на вiку. Воно його так i пiдняло пiд саму стелю, бо вiн думав, що вже давно заслуговував те ви.

– Чи не з мiщан ви часом або чи не з козакiв?

– Може, з мiщан, а може, й з кращих од мiщан.

– Та бреше вiн! Не слухай його, хлопче, бо вiн сiрий мужик: його в селi дражнять Бубкою, – гукнув один чоловiк до Радюка. Парубчак почервонiв, насупився й промовив: "Може, мого батька й дражнили Бубкою, а мене вже то й не будуть".

– Ба будуть, бо ти таки Бубка й Бубчиного кодла й хову, – промовив чоловiк.

– Бо мiй батько хахол, то й Бубкою дражнили, а наш вчитель Хвадей Терентєвич казав, що я вже Бубков, а не Бубка. Та що з ними й балакать! – промовив Бубка до Дувида, як людини, що могла зрозумiть Бубчинi слова.

– А ти, вражий сину! Все брешеш язиком, як та собака! – крикнув дядько.

– Бреши, дядьку, сам! Та що й говорить з такими глечиками, з такими людьми! Чи ти ж, мазнице, вчився в школi? Чи ти ж тямиш далi од свого носа?

– А ти, паскудо! Думаєш, як начепив хустку на шию та почепив гудзя на груди, то вже маєш право глузувать з нас, дражнить нас мазницями!

– Авжеж я вам не рiвня: я з вами свиней не пас.

– Ой ти, сонливий! Та ти зроду не пас товару, кращого за свиней. Слухай ти, вражий сину, Бубко! Та я тобi так чуприну наскубу, як скуб твiй вчитель.

Той дядько, жартуючи, простяг руку до Бубчиної чуприни.

– Не зачiпай, дядьку, бо в морду дам! – крикнув Бубка.

– Ти! Менi! В морду менi, хазяїновi! Та в тебе на губах молоко не обсохло! Як я женився, то ти ще на припiчку й кашi не їв! То ти смiєш менi таке говорить! – кричав дядько, наближаючись до Бубки. – Одколи животiю на свiтi, нi од кого не чув цього; тiльки чую оце од тебе, вiскривого.

Всi селяни загули в шинку, як бджоли.

Рипнули дверi, i в шинк увiйшов низенький, невеличкий, сухенький чоловiчок. То був старий Бубка, батько того парубчака, такий смуглявий, як i син. Старий Бубка був нижчий од сина, мав кругленький невеличкий вид, кирпатий, як картоплина, нiс i маленькi чорнi очки. На сухому пiдборiддi стирчало зо три пучечки чорного волосся, котре позакручувалось вгору, неначе кучерi в качура на хвостi. Бубка говорив тоненьким сипким голосом. Було знать, що його недурно продражнили Бубкою: в йому й слiду не було вдачi й завзяття. Старий сивуватий Бубка був в постолах, в однiй сорочцi й держав на плечi старенький кожушок.

Тiльки що Бубка ввiйшов у шинк, всi чоловiки так i загомонiли на його: "Навiщо ти, Олексо, так розпустив свого Терешка? Та же ж вiн, блазень, сiкається в вiчi старим людям, неначе вiн найстарший в селi!"

– А що ж я маю робить? А хiба ж вiн мене слухає? От сидить в шинку та горiлку п'є, а роботи не хоче робить: сидить дома, все домує, згорнувши руки, або шукає легкої, нечорної роботи. Кажiть вже ви, панове громадо, йому що-небудь. Я жалiюсь на сина громадi. Чого тобi тут треба? Йди додому, та не гуляй! А завтра раненько свиняцi хлiв загородиш! Одну льоху маємо, та й ту незабаром вовки витягнуть з хлiва через дiрку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: