– Хiба за здоров'я оцiєї молодої пари, – промовила панiя Висока, показуючи на Радюка й Галю, i випила ще чарочку, але помаленьку, обсмоктуючи швидкi губи.
Всi встали з-за стола й почали хреститься до образiв. Висока все озиралась на Радюка, котрий стояв аж позад усiх i не перехрестився.
– А чом ви оце не дякуєте богу, Павле Антоновичу? Перехрестiться-бо, а то бог не дасть вам щастя-долi.
– То й перехрещусь, – сказав Радюк. Подякувавши хазяїнам за обiд, Ликерiя промовила:
– Але таки ще подивлюсь на вашi клубки та пiвмiтки! – i вона швиденько побiгла в кiмнату, а за нею пiшла хазяйка з Галею.
Висока надiла окуляри i все роздивлялась та розпитувала: на скiльки буде локот, i чи двадцятка буде, чи ще й тонше полотно.
– Та скиньте вже окуляри, бо нитки здадуться вам товщi й поганшi! – жартував Масюк, гукаючи з свiтлицi. Ликерiя Петрiвна вийшла до свiтлицi.
– Чи не покурите часом? – спитав її Радюк i подав папiроси.
– Чом i не покурить, – промовила вона, обмахуючи лице й обтираючи пiт з лоба, з щiк, з пiдборiддя, – як була я на Басарабiї, то й сигари курила, не то що. Ой, як же гаряче! – сказала вона й одчинила причiлкове вiкно. Тоненький синiй димок потягло стружечками в вiкно, звiдкiль лилось свiже повiтря.
Сонце вже стало надвечори. Од дому лягла широка тiнь на грядки з квiтками, на зелену траву, досягла аж до вишень i до високої грушi. Та тiнь заманила до себе з хати всiх. Всi пiшли на причiлок i посiдали в тiнi на килимi, на зеленiй травi пiд грушею. Масюк все позiхав пiсля важкої страви та курив тютюн, а молодим людям i нев'янучiй капiтаншi було дуже весело. Ликерiя Петрiвна сiла на килимi, ще й ноги пiдобгала пiд себе. З круглою головою на круглому й куценькому тулубi, вона вся була неначе кругла, нiби якийсь клубок лежав на килимi. Радюк сiв i собi; а Галя довго церемонилась, поки й сама не присiла на килимi.
– Хазяйко! Олександре Остапiвно! вишли нам сюди яблучок та вишеньок, або варення, або й наливочки.
– Оцiєї не треба! цур їй, пек їй! Що Масюкiвка, то не Дунай, Олександре Остапiвної Не висилайте тiєї, що горiлкою або наливкою звуть! – гукнула Висока, аж луна пiшла по садку.
Вийшла й хазяйка i винесла свiжого варення з вишень; за нею наймичка несла на однiй тарiлцi яблука, на другiй – вишнi. Всi кинулись до яблук, тiльки панiя Висока цуралась їх, неначе "трефного" жиди.
– Спробуйте-бо, Ликерiє Петрiвно, яблучок! Таких ви не їли й на Басарабiї, – дражнився з нею Радюк.
– Таких, може, й не їла, а їла виноград, пила вино, скiльки хотiла, а до спаса таки не буду їсти яблук, їжте вже ви!
Тим часом надворi вечорiло; жара спадала. З садка, з-пiд груш i яблунь потягло прохолодою, що навiвала вогкiсть на гарячi лиця. Квiтки в клумбах, прив'яленi на гарячому сонцi, пiдiймали головки, пiдiймали лист, зачувши вечiрнiй холодок. Недалечко од Радюка рiс на грядцi на самому краю здоровий кущ гвоздичкiв. Радюк глянув на той кущ гвоздичкiв, i на Галю, i на тi два гвоздички в її косi, що придавали краси її карим очам i пунсовим губкам, i промовив:
– Ви, мабуть, найбiльше любите оцi квiтки, оцей огняний кущ гвоздичкiв. Нiякi квiтки не пристають вам так до лиця, як отi гвоздички.
Галя осмiхнулась. Легенький рум'янець налетiв i зараз зник з її лиця. Вона доторкнулась пальцями до двох гвоздичкiв на головi, про котрi вона й забула.
– А я нiколи й не поливала гвоздичкiв! – промовила вона вже смiливо до Радюка.
– Одже ж поливайте їх рано й вечiр, – промовив Радюк.
"Буду поливать рано й вечiр та тебе споминать", – подумала Галя й легесенько зiтхнула, згадавши, що Радюк недовго буде в Журбанях i на довгий час поїде до Києва.
– Нащо ж ми будемо їсти несвiжi вишнi, коли в садку ростуть свiжi? Дивiться, як червонiють, аж листя не видно! аж гiлля гнуть, – крикнула Висока й пiдскочила вмить, неначе м'яч, ще й у боки взялась. Вона побiгла в вишник, а за нею слiдком побiгла й Галя, а за Галею Радюк. Масюк i Масючка зостались вдвох. Масюк лiг, простяг ноги на килимi, а далi й сам увесь простягся, потягнувся й позiхнув на ввесь садок, аж собака за тином гавкнула.
Ясна Ликерина сукня червонiла помiж вишнями й миготiла так швидко, неначе пурхала, Радюк почав рвать ягоди з однiєї вишнi з Галею, їм обом так хотiлось подивиться на ту вишню, коло котрої вони стрiлись уранцi так несподiвано, а панiя Висока все кликала їх зовсiм не туди, але в другий куток садка. Радюковi так хотiлось поговорить з Галею на самотi, а Висока все неначе з землi вискакувала, все виглядала з-за вишень на їх, все терлась коло їх.
Але садок був прегустий. Високої стало не видно. Радюк почав розмовлять з Галею.
– Чи не забудете ви за мене, як я поїду з дому, може, й на довгий час? – промовив Радюк. – Бо я вас нiколи не забуду, хоч i поїду, може, й на довгий час. Як тiльки я побачив вас у Журбанях, як тiльки почув ваш голос, вашу пiсню, я почув душею, що вже вас нiколи не забуду.
Галя рвала вишнi, але їх не їла i все пускала ягоди на траву. Вона мовчала, але двi сльозi виступили на її чудових очах i покотились по щоках. Радюковi стало жаль молодої дiвчини, неначе рiдної сестри.
– Чи забудете мене, чи не забудете? – знов спитав вiн, взявши Галю за руку.
– Не забуду, – одказала вона нищечком, як мала дитина, i трохи не розридалась, як мала дитина.
Коли це за вишнею шелеснула панiя Висока i зiгнала якусь птицю з дерева, її сукня запалала в зеленому листi. Радюк пустив Галину руку.
– Хавав! – крикнула вона з-за гiлля й таки справдi злякала молодих людей. – А що, злякала вас, садових пташок?
– Не тiльки нас, а й ту птицю злякали, що ондечки полетiла, – промовив Радюк.
Галя мусила нiби заспокоїться при стороннiй людинi, навiть була рада приходу Високої. Нове почуття кохання, на самотi з милим, в зеленому садочку, вперше на такому молодому вiку, трохи злякало її й дуже збентежило.
Незабаром всi вони троє виринули з зеленого, густого вишника й посiдали хто на килимi, а хто на травi. Панiя Висока напелехала повну тарiлку свiжих вишень.
– А де ж вашi вишеньки, паничу й панно? – спитала вона в молодих.
– А ось! – сказала Галя, показуючи гiллячку вишнi, всю обсiяну й облiплену вишнями, на котрiй зеленiло тiльки зо три листочки.
Вона гралась тiєю гiллячкою, нарвала гвоздичкiв i зеленого листя й обклала ними гiллячку. Вийшов дуже оригiнальний букетик.
– Кому то буде букет? – спитала Ликерiя Петрiвна, навiщось втягнувши губи в рот.
– Комусь буде, та не скажу! – промовила Галя й подала Високiй той букетик.
Висока не взяла й затрiпала маленькими ручками.
– Не менi, не менi, а комусь iншому! I менi колись дарували букети на Бесарабiї, та ще й якi букети! Такi букети, що було несуть удвох чорнобривi товаришi мого капiтана! Було несуть менi цiлу гору квiток, та ще й зверху на пiваршина китях, сплетений з дорогих французьких заграничних квiток та стрiчок. От якi букети колись менi дарували!
Всi засмiялись, а Масючка аж голову одвернула набiк.
Тим часом наймичка винесла пiд грушу самовар. Галя побiгла за посудом, за чаєм i почала готувать чай. Сонце вже обiйшло Масюкову хату й почало виглядать з-за угла. Настав чудовий вечiр половини лiта. Сонце обзолотило промiнням грушi, й вишнi, i квiтки в горiдчику, облило золотом Галю всю: лице, бiлу вишивану сорочку, розкiшнi коси на головi, бiлi ручки, що готували чай; обзолотило навiть панiю Високу, й Масюкове необголене лице, i поважне лице Масючки; обзолотило Радюковi виразнi, наче пензлем обведенi, уста i рум'янцi на здорових молодих щоках. Галя наливала чай, та все скоса поглядала на його чудове лице, та все легенько зiтхала, згадуючи сцену пiд вишнею й тi незабутнi слова: "Чи забудете мене, чи не забудете, як i я вас нiколи не забуду?"
Наливши чай, Галя вийшла з-пiд гiлля грушi, щоб роздать усiм стакани. Сонце освiтило її всю. Радюк глянув на неї, всю облиту рожевим свiтом сонця, глянув на синє глибоке небо над нею, так само залите свiтом до самого далекого краю безоднi. I йому здалось, що такi гарнi, такi безвиннi, такi добрi iстоти повиннi б жити не на землi, а в тому високому синьому небi. Так гармонiзувала краса натури, краса неба з iдеальною красою молодої дiвчини. В його молодiй душi чогось з'явилась думка впасти.на колiна i поклониться великiй красi людини разом з великою красою неба й землi.
Супер! Не могла відірватись , случала-переслуховувала! Дякую щиро і всім притомним бажаю послухати з насолодою мудрого Нечуя в такому класному виконанні!