Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Всi почали пити чай i весело балакать. Панiя Висока всiх перемагала i всiх забавляла.

– Ой, як же тут гарно! Тут, у садочку, мiж квiтками, мiж вишнями, мiж добрими людьми, та ще й молодими, та ще й гарними! – аж крикнула поетична Ликерiя Петрiвна, обвiвши усе й усiх очима. – Так тепер тутечки гарно, як було колись на Басарабiї. Ото коли б ще сюди двадцять тих молодих товаришiв мого капiтана, та ще щоб я сама була молоденька! Ой-ой-ой! Як-то було б гарно! Ще було б краще!

– Та ще й тi шампани басарабськi, що ви колись випивали з тими офiцерами, – додав Масюк.

– Еге пак! I де то вони тепер, мої дорогi, мої голубчики, нашi товаришi! Чи живi, чи вже померли, як i мiй капiтан? А якi були гарнi, чорнобривi, веселi! А як любили мене всi!

– Чи вже ж таки, Ликерiє Петрiвно, любили вас усi двадцять? – спитав Масюк.

– Їй же богу, всi двадцять. Один запобiгав в мене ласки перед другим. Колись мене так почастували шампанами, що менi цiлiсiньку нiч снилось, буцiмто я все їду з гори; на горi нiби Басарабiя, а внизу Дунай, а конi поганяє бородатий турок, i так пре кiньми, що менi ввесь свiт закрутився! та все менi здається, що я от-от шубовсну з крутої гори просто в Дунай.

Всi смiялись, а сама Висока аж заливалась.

– Ой, спiвать хочу! Давайте лиш, молодi й старi, будемо спiвать! – крикнула Ликерiя Петрiвна.

– Я до того торгу й пiшки! – промовив Радюк. – Правда, й ви з нами? – промовив вiн до Галi.

– I я до того торгу пiшки! – голосно промовила Галя, i її альтовий дзвiнкий голос аж задзвенiв, їй давно вже хотiлось спiвать, як пташцi все хочеться щебетать в гарний вечiр в зеленому садочку.

Вийди, дiвчино, вийди, рибчино!

У гай по корови, у гай по корови.

Нехай же я подивлюся

На тi чорнi брови, на тi чорнi брови!

Так почали спiвать Радюк, Галя, панiя Висока й сам старий Масюк. Одна Масючка схилила голову на руку й задумалась дуже-дуже, дивлячись на чудовi тоненькi брiвки своєї единички.

По тiм боцi вогонь горить,

По цiм боцi жарко:

Як поїду з Масюкiвки,

Комусь буде жалко.

Заспiвали всi, i всi вкинули в слова пiснi Масюкiвку, неначе змовились. А Галя довгим, жалiбним поглядом подивилась на Радюка й дуже виразно вимовляла: "Комусь буде жалко, комусь буде жалко!"

По тiм боцi вогонь горить,

По цiм боцi душно

Як поїду з Масюкiвки,

Комусь буде скучно.

Так спiвали вони далi, i панiя Висока, обернувшись до Галi, просто в вiчi промовляла: "Комусь буде скучно, комусь буде скучно!"

– Ой, спасибi вам за все, за все, мої добрi, мої дорогi сусiди! – промовила панiя Висока, встаючи з килима. – Ой, загулялася ж я, а в мене дома робота, як i в усiх людей. Час менi додомоньку, забарилася я.

– Та в вас же дiти дома не просять їсти, не плачуть! – промовив Масюк.

– Є такi, що їсти просять вже, мабуть, давно, бо я господиня в себе вдома! Вставайте, Павле Антоновичу, та разком холодком i побiжимо до господи, бо ви, здається, цiлiсiнький день загаялись тут у Масюковому хуторi й ладнi тутечки й ночувать.

– Як їхати, то й їхать! – сказав Радюк, встаючи, – Тiльки я попрошу Iвана Корнiйовича видать мої хомути з комори, бо вже час!

– То й видам, хоч i ще не час! – промовив Масюк.

– О, бачте! Як моїх хомутiв, то й не замкнули в комору, – промовила трохи нахабна Ликерiя Петрiвна й почала обвiрчувать бiлою вуаллю свiй квiтчастий чiпок.

Тим часом повозки пiд'їхали пiд ганок. Гостi почали прощаться.

– Привезiть же менi книжок якнайшвидше! Хоч би й завтра, – просила Галя Радюка, – бо я вчилась в городi всього тiльки рiк, а в мене великий потяг до книжок, – тихенько промовила вона до Радюка смутним голосом, – тут я нiгде не достану собi книжок i до страшного суду, мабуть, доки й животiтиме Масюкiв хутiр на свiтi. Я за це вже добре дiзналась. Тут навкруги в околицi й панiї навряд чи й письменнi.

– Та й менi, будь ласка, привезiть отi-о Шевченковi поеми, що ви знаєте! Хоч я давно не читаю, а тi поеми, може, ще й втну, – просив Масюк.

– Добре, привезу, як не завтра, то пiслязавтра абощо, – сказав Радюк, прощаючись з усiма.

– Сяду ж я з вами, Павле Антоновичу, бо вашi конi баскi. Пiдвезiть мене додому. Буде веселiше менi в дорозi: будемо пiсень спiвать на радощах, – сказала панiя Висока.

– Прошу ласкаво! – просив її Радюк i подав руку. Гостi виїхали з двора, а хазяїни ще довгенько стояли на ганку. Галi здалось, що стало так порожньо i в хатi, i в садочку, i на подвiр'ї. Вже й сонце сiло за вербами, вже й череда прийшла в хутiр, вже й зорi заблищали на темному небi, а вона все ходила мiж вишнями, мiж клумбами та все тихенько спiвала:

Ой сама ж бо я, сама,

Як билинонька в полi.

Потiм вона взяла коновку й полила всi кущики гвоздичкiв, а ввiйшовши в хату, вийняла з коси два гвоздички, завинула їх у папiр i сховала на пам'ятку про той день.

Надворi вже було поночi, як Радюк з Високою вертались з гостей. Небо чудово заблищало, все засiяне зорями, надзвичайно ясними. Вечiр догорював на заходi червоним потухаючим жаром. Радюк спiвав пiснi та все думав про Галю. Чи дивився вiн на яснi зорi, чи на червоне дотлiваюче небо, то все думав про неї. Висока додавала йому охоти до спiвiв, жартувала, смiялась Галею. Вже було видно дiм панiї Високої, в вiкна видно було полум'я в пекарнi. А в вiкнах в селян вже було поночi. Робочого часу люди рано полягали спать i вже спали мiцним сном. Конi пiд'їхали пiд село й схарапудились в царинi. Коло царини щось стогнало, неначе хтось або вмирав, або був прибитий. Панiя Висока перелякалась навiки. Радюк стривоживсь i зскочив з повозки. А коло царини все щось стогнало, а потiм почало плакать.

– Боже мiй! Хто це так стогне? Пiдiть лишень подивiться кругом хати або в тiм рову, – промовила Висока до погоничiв. Всi почали наближаться до хати i зараз дiзнались, що стогне хтось у хатi, а не надворi. Радюк одчинив дверi, бо вони були не запертi, i ввiйшов у хату. За ним увiйшла Висока.

– Добривечiр вам! Хто то так.стогне? – спитав Радюк.

– Та це я! – обiзвалась молодиця.

Радюк дiстав з кишенi сiрнички й засвiтив каганець. Слабкий блиск пiшов по убогiй хатi. Вони побачили на полу слабу молодицю, що лежала розкидавшись, стогнала й плакала. В ногах у неї спав як убитий малий хлопчик. Висока впiзнала молодицю й почала розпитувать.

– Що це з тобою, Параско?

– Ой, слаба я, панi! Покарав мене, мабуть, господь. Тепер жнива; пшеничка моя стоїть не дожата, а я удова, одним одна, i нема кому дожати, бо й найнять нема за вiщо.

– Коли ж це ти, Параско, занедужала?

– – Та ще позавчора! Так менi недобре стало, а я все жала, аж на снопи падала, доки зовсiм не звалилась сьогоднi; вже й додому не дiйшла. Привезли мене на волах добрi сусiди. Ой, пшеничка моя вже сиплеться!

I безщасна молодиця знов застогнала й заплакала на всю хату. Радюк побачив, як горює, як бiдує простий народ, i сльози вступили йому в очi. Радюк приклав руку до лоба слабої, лоб аж пашiв.

– Застудилась десь, молодице? – промовив вiн.

– Пам'ятаю, що я жала та напилась дуже холодної води з криницi. Люди добрi! допоможiть менi, бо я або згину, або хлiба шматка не матиму!

– Ликерiє Петрiвно! Чи немає в вас часом липового цвiту або малини? – спитав Радюк. – Будьте ласкавi, напiймо її на нiч, щоб вона упрiла.

– То заїдьмо до мене, може, й поможемо бiднiй жiнцi. I вони заїхали до Високої, заварили цвiту, принесли слабiй молодицi, напоїли її, втушкували, вкрили кожушиною. Панiя Висока все бiдкалась, так їй було шкода сусiди.

Молодиця напилась i заспокоїлась, їй стало легше. Радюк просив панiю Високу не пускать її на поле принаймнi другого дня, а сам почав з нею прощаться, хапаючись додому.

– Одже вам, Павле Антоновичу, буде якась притичина от в тому дiлi… – сказала йому на прощаннi Висока, показуючи на Масюкiв хутiр. – Дивiться, який смутний випадок трапився вам на дорозi пiсля такого чудового веселого дня, пiсля такого спiвучого вечора. От побачите i тодi пригадаєте мене, хоч ви надо мною трохи глузуєте.

– Але ж заєць, здається, не перебiгав нам дороги? – сказав Радюк i мусив осмiхнуться.

– От побачите! Буде вам заєць! – промовила Висока навздогiнцi йому.

Радюк поїхав додому засмучений, хоч виїхав з гостей веселим. Перед його очима встала картина народного горя, та ще в таку гарячу робочу пору. Вже лягома приїхав вiн додому. Мати вже спала, а батько не лягав спати та все виглядав сина.