Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Де це ти так забарився? – було перше слово старого.

– В Масюка, – одказав син.

– Де ж ти снiдав?

– А в Масюка.

– А де ж ти обiдав?

– Таки ж у Масюка.

– А чай пив, а вечеряв?

– Чай пив у Масюка, а закушував у панiї Високої.

– Ото! цiлий день у Масюка… Ага! в Масюка гарна дочка! – догадався старий Радюк. – Тiльки ти…

– Що, тату?

– Бачиш, молодi паничi люблять дурить молодих паннiв. А Масюк мiй сусiд й мiй близький приятель.

– Я не думаю пiддурювать Галю й нiкого.

– Та так! ти в гусарах не служив, але все-таки до кiнця курсу тобi ще далеченько. Не дуже там збивай з пантелику молоду дiвчину.

– Я, тату, людина чесна; що думаю, те й роблю. Я люблю Галю й ладен женитись, а дурить її та пiдмїнювать не буду.

– От про це вже не кажи нiкому, нi твоїй матерi, самiй Галi.

– Е, тату: є в нас i студенти жонатi.

– Може, й є! Але доки ти в школi, тобi не випадає жениться. Ти там трошки жартуй i залицяйся, але чесно жартуй, а про сватання тобi ще не час думать.

– А все-таки менi завтра треба одвезти й Галi, й Масюковi книжки, бо вони дуже прохали. Галя навiть намагалась.

– Про мене, вези хоч i зараз, та не заїжджай до повiтової свахи, Ликери Петрiвни Макухи, нашої вiдомої капiтаншi й повiтової брехухи.

– Добре, не заїду, а книжки треба-таки одвезти, що просвiтить хоч трохи темнi степовi хутори.

Батько й син попрощались i пiшли спати.

"От якої спiває батько! Якої ж то заспiває мати, що ладна й до царя за рушниками слати?" – думав Радюк, засипаючи.

Другого дня Радюк ледве дiждався вечора, забрав книжки й поїхав у Масюкiв хутiр. По дорозi вiн одвiдав слабу молодицю. Вiн увiйшов у хату й побачив, що жiнка вже ходила по хатi, хоч через силу.

– I спасибi вам, паничику, i простибi вам за вашу ласку, за вашу добрiсть! – дякувала бiдна молодиця, ледве переводячи голос.

– От i слава богу, що ти поздоровшала, а на поле таки не йди, принаймнi сьогоднi, – сказав Радюк.

– Ой, Як же менi не йти, коли й жито вже сиплеться, а в мене в хатi тиждень вже нема й шматка хлiба. Вже тиждень їм з дитиною саму кашу, – промовила Параска й заплакала.

Радюка дуже засмутила така гiрка доля людська. Край багатий, край хлiбний, а народ голодує, хлiба не має!

Приїхавши до Масюка й увiйшовши в хату, вiн догадавсь, що його приїзду сподiвались. В свiтлицi було чисто, як у вiночку. Масючка вийшла до його в чорнiй новiшiй сукнi i не в хустцi на головi, а в чiпковi з бантами. Зараз за нею вийшла Галя в новому шовковому чорному горсетi, по котрому були розкиданi пунсовi букетики рож. Бiла сорочка й чорний з рожами горсет своїм контрастом дуже придавали їй краси. В розкiшнiй косi знов заблищали два гвоздички, тiльки що вирванi. Мати й дочка привiтались до його дуже ласкаво!

– Ой, дякую вам за книжки! А я все виглядала вас, чи не везете менi оцього дорогого гостинця.

Радюк подав їй кiлька книжок нових журналiв i Шевченкового "Кобзаря", переплетеного в червоний сап'ян й золотообрiзний.

– Яка це книжка? – спитала Галя.

– Це Шевченкiв "Кобзар". Цю книжку я вам дарую на пам'ятку, – промовив вiн тихiше. Галя зарум'янилась, як зоря, i подякувала. – Буду ж часто читати цю книжку, – тихо промовила вона й почала перегортать листки.

– Де ж Iван Корнiйович? – спитав Радюк.

– На току, коло возiльникiв, – сказала Галя. Радюк пiшов на тiк шукать Масюка. Тепер йому кинулось в вiчi Масюкове хазяйство. Вiн милувався круторогими волами, великими стiжками жита й пшеницi, порядком на току й на подвiр'ї.

– А! слихом слихати! – гукнув до Радюка хазяїн з-за возiв. Вiн обняв i поцiлував Радюка дуже щиро. Видно було одразу, що його мали за жениха. Вони пiшли до хати й напились чаю.

Незабаром Радюк вертався дуже щасливий! Йому сподобалась Галя i її батько й мати, люди з дрiбного панства, але чеснi, хазяйновитi й працьовитi, близькi до народу, чеснi хлiбороби, не одрiзненi од нацiональностi. I сама Галя, з чудовими очима, з народною пiснею, з голосом, як шовк, навiть з манерами, нагадуючими гарну, моторну сiльську дiвчину, дуже пiдходила пiд його iдеал. Старi Масюки i їх напiвпанська, напiвсiльська оселя з домом i хазяйством – все те повiяло на його чимсь рiдним, чимсь приємним, рiднiшим, нiж дух вищого панства.

"Моя буде Галя, моя! Вона мене любить, i я її люблю. Чого ж менi бiльше треба? Хоч вона вчилась в мiстi тiльки один рiк…"

На вакацiях молодий Радюк ходив по селi, придивлявся до народу, приглядався до його потреб, бачив, як народ тяжко працює й мало має користi. Не раз вiн важко зiтхав, дивлячись на бiднiсть народу серед такої багатої природи. Вiн записував народнi пiснi, казки й приказки, звичаї и навiть самi мелодiї пiсень i заводив у ноти. Часто вiн їздив i в поле до косарiв, до женцiв, гребцiв i возiїв, балакав з ними, записував од їх усе, навiть слова мови. Не раз вiн заїжджав i до панiї Макухи, чи Високої, котра на самотi не соромилась своєї мови й чудово говорила по-українськiй. Вона наказала йому багато казок, наспiвала пiсень, неначе будлi-яка молодиця, i таки не втерпiла: показала йому "кавалерiю" свого чоловiка й його капiтанськi документи. Радюк мусив їх таки прочитать.

Радюк скрiзь проповiдував свої смiливi iдеї, доки не дiйшла за його чутка до мiської полiцiї… Сусiди почали застерiгать батька й матiр i просили їх трохи здержувать сина, щоб не добути якого клопоту…

Раз батько сказав своєму синовi: "Коли ти, сину, такий прихильний до народу, коли тобi так потрiбнi пiснi й казки, то їдьмо на баштан. Цього року була рання зав'язь на баштанi, то, може, й стиглого кавуна надибаємо. Ти попросиш баштанника Ониська, то вiн тобi наспiває й накаже, скiльки хоч! Тiльки знай, що Онисько дiд гордовитий i гоноровитий. Коло його треба ходить вмiючи або й панькаться. Вiн так дбає про моє добро, що часом i менi молитву читає".

– А поїдьмо справдi! Може, й пiсень добуду, i кавунiв наїмся, – сказав син.

Зараз-таки парубок запрiг конi в чималий вiз, i батько з сином виїхав з двора на степ до баштана.

Сонце ще високо стояло на небi. Спека стояла надворi, як звичайно буває в спасiвку. Повiтря було сухе, але здорове й тепле, i таке прозоре, що на всi боки око захоплювало степи без краю. Синє й гаряче небо лежало над степом, неначе якась кругла покришка. На небi не було анi хмариночки! На степу не було, нi смужки туману. Одно пишне золоте сонце пливло мiж небом i степом, наче корабель по безодньому морi. Вiз звернув з битого степового шляху й покотився по ледве примiтних прикметах суголовка. Незабаром i той суголовок зник, i вiз покотивсь гладеньким степом. З-за густих будякiв i всякого зела незабаром висунулись баштани з довгими рядками високих соняшникiв. За соняшниками зараз з'явились рiвнi рядки гостролистої кукурудзи, насадженої кругом баштанiв дуже рiвними рядками. Рядки пшiнки мережили баштани вздовж i впоперек. Вже конi наближались до баштана, вже можна було бачить на краях баштана наче рами з довгого гарбузиння, де мiж листом повивертались боками довгi й круглi бiлi гарбузи, неначе воли на спашу. Потiм одкрилося поле, неначе заслане картатими хустками, де зеленiло дрiбненьке, як тюль, кавуняче огудиння, де блищали в ясно-зеленому листi жовтi динi, зеленiли й бiлiли здоровi кавуни. Всi журбанськi баштани люди сiяли вкупi, щоб легше було стерегти од злодiїв; тим-то вони й займали степ, скiльки можна було осягти оком.

Баштанник сидiв коло куреня й щось стругав стругом. Вже можна було бачить оком, як його лiктi разом одсовувались назад, як вiн тяг до себе струга, як на руках манячили рукави бiлої сорочки.

– Знаєш що, сину! Давай вивiримо, чи добре Онисько стереже баштана? Ходiм навпростець через баштан, буцiмто красти свої кавуни, а погонич нехай їде просто до куреня.

При тих словах батько зскочив з воза, а за ним i син. Вони закрались поза кукурудзою й почали нiби шукать кавунiв. Онисько сидiв i не обертавсь. Коли це обидва вони побачили, що просто на їх летить через огудиння рябий собака, аж курява пiднiмається за ним. За Рябком пiдтюпки бiг Онисько.

– А чого вам треба, сякi-такi! Ось я вам дам серед дня лiзти на баштан! Джий! кис, кис! джий! уджга, Рябко, уджга! – цькував дiд та все лаявсь. А Рябко кинувся прожогом на молодого Радюка й ухопив його зубами за чобiт. Собака була люта, як гадюка, i зовсiм здичiла на степу. Радюк дригнув ногою, а Рябко вчепився зубами в закаблук, наче п'явка. Вiн махав ногою, а Рябко волочився слiдком за ногою по баштанi, аж огудиння поплутались кругом. Батько кинувсь оборонять, вирвав з корiнням здоровий кущ кукурудзи, лупив собаку по спинi. Рябко гриз на шматочки бадилля своїми страшними зубами.