Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Добре! Але вибачайте, будьте ласкавi, бо мої паляницi й пироги, певно, ще не випеклись, – промовила Масючка до Радюка.

Тим часом Радюк все поглядав на дверi в кiмнату, все ждав, що от-от вилине звiдтiль та пташка, котру вiн сполохав у садочку, а пташка не вилiтала. Натомiсть вбiгла прожогом наймичка, дуже негарно пiдтикана. Вона держала на долонi здорову паляницю, пiднявши її на руцi врiвнi з головою, але, побачивши гостя, тиць! та й подалась за дверi.

– От i паляницi готовi! Давай, небого! Не ховайся за дверi! – гукнув Масюк.

Масючка пiшла до дверей, взяла паляницю, постукала щиколотками пiд спiдушку, потiм поклала на лiву долоню, простягла руку, а правою почала помалесеньку торкать по лiвiй руцi. Паляниця трошки пiдскакувала на долонi.

– О, вже випеклись! Вибирай з печi! – промовила вона й хотiла вийти з свiтлицi.

– Е, панiматко, Олександре Остапiвно! про мене, йди, а паляницю, зостав нам на закуску.

– Та пiду нарiжу на тарiлку, чи що, та принесу пирогiв! Де це моя Галя? Хоч би паляницi накраяла. Галю! Галю! Де це ти ховаєшся? – стиха гукнула Масючка, заглядаючи в кiмнату.

В кiмнатi щось зашелестiло, але Галя не вийшла в свiтлицю. Десь далеченько забрязкали тарiлки й ножi; по свiтлицi пiшов дух од свiжої гарячої паляницi з доброго простого борошна.

– Ой, паляницi пахнуть! Давайте мерщiй горiлки та закуску, бо не видержу! Я таки нагулявся на току та по дворi, – промовив Масюк. – Галю! Де це ти? Помагай-бо матерi, бо час або снiдать, або, про мене, й обiдати.

Знов щось за стiною трошки зашелестiло й подибало, як кiшечка, через кiмнату, але Галя не вийшла.

"Чи не сердиться часом вона на мене? – подумав Радюк. – Чи не злякав я часом її в садку?"

Масючка тим часом сама застелила стiл, винесла горiлку, наливку, поставила гарячi пироги, накраяла паляницi, поставила масло й сiла поруч з гостем. Хазяїн налив чарку горiлки й подав Радюковi, але тiльки що той простяг руку за чаркою, Масюк влив чарку собi в рот. Всi засмiялись.

– Вибачайiе! Забув, що хазяїн повинен перший випить до гостя.

– О, ти вже багато дечого вигадаєш! – сказала Масючка. – Але ти сiв оце снiдать, а вбраться – то й не вбрався до гостя.

– Гiсть наш добрий, вибачить. Коли б тiльки не навiдалась наша приємна сусiда, Ликерка. Оцiєї я боюсь! – промовив Масюк, натякаючи на панiю Високу. – Оця рознесе по всiй губернiї, що застала мене в бiлих штанях, та ще й широких.

Неголенi кiлька день щоки й пiдборiддя, халат, простi чоботи – все те показувало, що Масюк не ждав у жнива щогодини гостей. Навiть його довгi, вже сивуватi вуса були не закрученi й не розчесанi й навскоси стирчали на бруснатих сизих щоках.

– Павле Антоновичу! дозволяйтесь, будьте ласкавi, їжте пирiжки! Чи вже ж мої пироги та недобрi?

– А може, й недобрi! – промовив Масюк, кидаючи в рот якраз по пiвпирога. – Тiльки як будеш другий раз пекти пироги, то роби трохи бiльшi, – не на панянськi роти, а на козацькi.

– Де вже недобрi! – обiзвався Радюк, поглядаючи на пироги й на масло, жовте, чисте, свiже, ту есенцiю з степових квiток. Вiн спробував пирогiв.

– Викушайте ж наливочки хоч чарочку! – припрохувала хазяйка, наливаючи пахучої наливки, чистої й смачної, як вино.

– А! аж губи злипаюгься! Ото смачна! – промовив Масюк, випивши чарку й прицмакуючи. – Ож випийте, Павле Антоновичу! Будете веселiшi. Спасибi вашому батьковi, було як заїде до мене взимку або восени, їдучи з Полтави, то нi з ким було не вип'ю так усмак, як з ним. I прикаже, й приговорить, i засмiється, i розважить, i вип'є до мене, аж мило подивиться. Ет! молодi люди вже не такi! Я вже бачу, що не такi. От ви менi вже й не до компанiї.

Щоб буть до компанiї старому, Радюк випив чарку наливки.

Масюкова свiтлиця й кiмната давно була знайома Радюковi. Не раз i не два вiн заїжджав з батьком до Масюка, сидiв i слухав до пiвночi їх братерську розмову. Йому давно була знайома трохи європейська й; трохи сiльська, стародавня обстава Масюкової свiтлицi й кiмнати: тi двi канапи в свiтлицi, вкритi по спинках гарними килимами, великий образ в шатi в кутку, на котрому висiв дорогий вишиваний рушник, скляна шафа коло порога, звiдкiль виглядала скляна маслянка, зроблена круторогим бараном, звiдкiль колись лякав його великий скляний синiй ведмiдь, повний настойки; старий годинник коло груби з великим циферблатом, на котрому були намальованi рожi, червонi пташки.

Але бiльше од усього вiн любив, як був малим, кiмнату й пам'ятав, як там було тепло, гарно, спокiйно, привiтно зимньої темної ночi. Було надворi гуде вiтер, порощить у вiкна метелиця, стукотить вiконницями, гуркає десь у загородi недобре причиненими ворiтьми, а в кiмнатi тихо й тепло; в лежанцi горить огонь, обливає дверi в свiтлицю червоним свiтом, бiгає хвилями на помостi, на стiнах. На лежанцi стоїть самовар, а кругом лежанки сидять Масюк, Масючка, його батько та все балакають та балакають.

Радюк пригадав собi, як на бiлих клубках, на пiвмiтках та якихсь торбинках на жердочцi грав червоний свiт од груби, як вiн придивлявся до чудних торбинок, бавивсь одлисками та все слухав та слухав балакання старих, доки не засипав, сидячи на одному мiсцi. Радюк був зроду пам'ятливий, незабудливий. Якимсь теплом, якимсь домовим щастям повiяло на його з тiєї кiмнатки, де тепер легесенько, крадькома ходила по хатi Галя й манила його навiть своєю ходою.

– Та вийди-бо! Чом ти не йдеш в свiтлицю? – промовляла за стiнкою Масючка до Галi стиха, але так, шо Радюк виразно чув кожне її слово.

Знов щось заворушилось за дверима й почало тихесенько шепотiть. I зараз за тим увiйшла в свiтлицю Масючка, а за нею слiдком Галя. Галя почервонiла, як троянда; лице аж горiло рум'янцями. Вона соромилась. Трошечки надутi губки й очi, повернутi до дверей, виявляли, що вона трохи сердилась.

Радюк встав i побiг їй назустрiч. Галя вийшла, як зоря зiйшла в пишний лiтнiй ранок. I сором, i гнiв, i червонi губи, i рум'янi щоки, й добре намисто, i троянда з жовтогарячими гвоздичками в косi – все те разом так причарувало молодого хлопця, що вiн аж очамрiв i почував себе винним перед нею, був ладен перепросить її.

– Вибачайте, будьте ласкавi, що я знехотя… незумисне… розсипав вашi вишнi… – промовив Радюк, запикуючись перед старими. Йому хотiлось перепросить її, що вiн не зумисне, не крадькома пiдглядав, як вона рвала вишнi, та при старих якось було нiяково.

– Зате ж я позбирав усi вишнi до однiєї! От подивiться! – знов промовив Радюк, показуючи на козубеньку, що стояла на помостi коло шафи в куточку.

– А може, не визбирали-таки до однiєї, – ледве насмiлилась вимовити Галя, i з тими словами її гнiв так i зник з очей, з лиця; очi глянули на Радюка прямо й ласкаво, губи осмiхнулись, i Галя почервонiла ще бiльше. Її щоки так i пашiли.

Галя сiла на стiльцi, а Радюк сiв поруч з нею й почав з нею розмовлять. Молодiй дiвчинi стало так сором перед батьком i матiр'ю, як вiн дуже близько присунувсь до неї, що вона одсунулась на самий кiнчик стiльця й соромливо одвернула од панича вид до дверей. Вся її постава, все її лице неначе показувало, що вона налагодилась зняться з мiсця й утiкати. Вона була схожа на маленьку пташку, що вся насторочилась злетiть з гiлки, почувши небезпечний шелест мiж листям.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: