Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Чи вже ж ви думаєте, що я зумисне схотiв би пiдглядать, пiдстерiгать або пiдслухать? – промовив Радюк трохи тихiше, неначе нищечком.

Галя повернула до його трошечки вид та й знов одхилилась до дверей. Вона тiльки й шукала причини, щоб зняться з мiсця.

– Ой, чи нема рушничка, щоб втерти губи! – промовив Масюк, скiнчивши снiдання.

Галя схопилась, побiгла в кiмнату й довгенько не виносила рушничка. Масюк мусив сидiти, пiднявши вгору замазанi пальцi правої руки.

Галя винесла рушничок i була вже спокiйнiша.

– Дай же боже, дочко, щоб я дiждав, як ти будеш виносить сюди рушники на тарiлцi!-само якось прийшлось до слова старому Масюковi.

На Галю знов неначе сипнуло приском. Вона вибiгла з свiтлицi з рушником.

Радюк не зводив з неї очей. Вся її невеличка молоденька постать була чудово гарна, з тонким станом, з дрiбними нiжками, з тонкою шийкою. Горсет, такий самий, як носять сiльськi дiвчата, стягував тiсненько стан, i без того тоненький i круглий. Не дуже довгий нацiональний убiр зменшував її зрiст, так що вона здавалась дiвчинкою. Тiльки товстi коси, не дрiбно заплетенi, двiчi обвивали голову й складались в корону на молоденькiй головi. В косах була одна рожа й два жовтогарячi гвоздички. Тi гвоздички робили чудо з її лиця, з її очей! Так вони приставали до лиця своїм червонястим листям i жовтими осередками!

"Яка ж вона ще молоденька, i яка вона вже гарна!" – подумав Радюк, дивлячись на тонкий стан i дрiбнi ноженята.

Довгенько балакали старi, випиваючи по чарцi, довгенько не виходила Галя. Їй хотiлось вийти, подивиться на Радюка, бо вона його полюбила од того часу, як побачила в Журбанях, але вона сама соромилась свого кохання, соромилась Радюка. Одначе нарештi вона таки мусила вийти й сiла коло матерi дуже близенько. Мати окинула її всю оком i почала нiби пригладжувать її голову, i так гладенько прибрану. При людях вона не насмiлилась поцiлувати й приголубить свою кохану доню.

– Чи ви пак знаєте, Павле Антоновичу, що в мене є вже стиглi яблука? – промовив Масюк.

– Певно, якiсь дуже раннi, коли поспiли разом з вишнями, – одказав Радюк.

– Сьогоднi сам пообривав; набрав цiлий кошик. Масюк вийшов i зараз вернувсь з здоровим кошиком невеличких, але зовсiм стиглих жовтих яблук. Вiн поставив кошик серед свiтлицi. Яблука посипались через край i розкотились по хатi. Нагинаючись, Масюк одслонив обидвi поли халата, з-пiд котрих блиснули бiлi сорочки. Матерi й дочцi стало сором.

– Треба було б подать на тарiлцi, – несмiливо промовила дочка й почала накладать яблук в тарiлку.

– Та пiди-бо та причепурись хоч трошки! – гукнула на Масюка жiнка. – Чи вже ж таки можна так ходить при людях!

– А мабуть, можна, бо менi в сiртуцi мулько. Коли б тiльки Ликерка не притарабанилась… ота повiтова кума.

Чи вiн в таку годину сказав тi слова, чи що, як у дворi загуркотiло. Собаки забрехали. Всi в хатi кинулись до вiкон. Пiд ганок пiд'їжджала панiя Висока, та сама Ликерiя Петрiвна, котрої так страхався Масюк. Простенький вiзок був засланий жовтим здоровим килимом з червоними лапатими квiтками. Килим спустився аж на заднi колеса, котрi немилосердно його шмульгали. Ликерiя Петрiвна обмотала голову бiлою вуаллю якось по-турецькiй. Вона гордовито сидiла на вiзку i, начепивши окуляри, дуже задирала голову вгору. Цiкава панiя Висока, побачивши, кудою прямував молодий Радюк попiд її городом, таки не втерпiла: звелiла запрягти конi й покатала до Масюкiв.

– Їй же богу, Ликерка прикатала в гостi, ще й у синiх окулярах! Дивись, жiнко, як вона гордовито позирав через окуляри аж на нашi виводи, аж через нашу хату! – промовив Масюк, заглядаючи в вiкно.

Тим часом панiя Висока миттю одкинула вуаль з лиця на голову i, невважаючи на свої дуже немолодi лiта, легесенько скакнула з вiзка, навiть не ставаючи на вiсь, аж погонич оглянувся й засмiявсь. Червоняста сукня Ликерина так i блиснула на сонцi на весь двiр.

В Масюковiй свiтлицi всi заметушились, забiгали.

– Та йди-бо та причепурись! Я ж тобi казала, що гостi будуть! – крикнула Масючка на чоловiка, котрий стояв серед свiтлицi й очей не зводив з червонястої сукнi панiї Високої.

Масюк побiг протовпом в кiмнату, аж поли летiли за ним слiдком. Масючка з дочкою кинулись разом до стола, щоб трохи поприбирать, потiм побiгли до кошика з яблуками й не добiгли. Дверi рипнули, i панiя Висока, гордовито дивлячись через окуляри на стелю, увiйшла в свiтлицю. На їй була довга з хвостом сукня ясно-вишневого кольору, котра неначе пашiла вогнем на всю свiтлицю. Товсто намотаний на головi бiлий вуаль прикривав чiпок з ярими квiтками. В такiм оригiнальнiм уборi вона трохи скидалась на туркеню. Побувавши з своїм капiтаном на Басарабiї, на Дунаї й навiть за Дунаєм, панiя Висока надивилась на волохiв, на туркiв i позичила в їх трохи схiдної вподоби до дуже ясних кольорiв в убраннi. Дуже ярi кольори таки добре ганджували її лице.

Висока йшла по свiтлицi тихо й пишно, розпустивши хвiст, мов та пава. В малих хуторах вона вважала себе за досить велику панiю i часто хвалилась своїм чином, її не дуже за те любили й смiялись з неї поза очi.

– Добридень вам, Олександре Остапiвно! Правда, несподiваний гiсть? Чи не правда моя? – промовила Висока та все чогось поглядала на стелю, а не пiд ноги, та й спiткнулась на кошик з яблуками.

– Доброго здоров'я, Ликерiє Петрiвно! – промовила Масючка разом з дочкою й Радюком.

– Чи це пак у вас їдять яблука до спаса? – спитала Висока, докоряючи й не дивлячись нi на кого.

Масючка трохи насупила брови й нiчого не одказала.

– О, їдять у нас яблука й до спаса, так само як i пiсля спаса, – весело промовив Радюк i з тими словами нахилився до кошика, взяв троє яблучок; одно почав сам їсти, друге подав Галi, а третє поклав на тарiлку i пiднiс Ликерiї Петрiвнi. Вона зобидилась…

– Що це ви, Павле Антоновичу! Чи маєте мене за малу дитину, чи що? Чи то ж можна, щоб я до спаса їла яблука? Ще й молодих панянок спокушаєте.

Галя засмiялась i зумисне почала їсти яблуко, потiм взяла й друге. Панiї Високiй та рiч зовсiм не сподобалась. Вона сiла на канапi й почала розвiрчувать голову з вуаля.

– Прошу покiрно до снiдання! – промовила хазяйка до Високої, i

– Дякую вам дуже, я вже снiдала, – промовила Висока та все розвiрчувалась та чепурилась.

Увiйшла наймичка, прийняла кошик з яблуками й вишнi й поприбирала з стола. Масюк довго чепурився, вбиравсь та зачiсувавсь й увiйшов у свiтлицю.

– Де це ви, Iване Корнiйовичу, так довго були?

– Та це, правду сказать, все прибирався до вас, – промовив, жартуючи, Масюк.

– От i до мене! – кокетливо обiзвалась Висока.

– Тiльки вибачайте, що не обголивсь, бо тепер саме гарячий час: саме жнива.

Панiя Висока трохи прижмурила очi й глянула на Масюкове лице. Вуса були зовсiм не позакручуванi й висiли, неначе у якогось дiда-пасiчника.

– Негарно, не до ладу… – неначе до себе промовляла Висока та все прижмурювала очi й скоса дивилась на Радюка.

Радюк був дуже радий приїзду Високої. В свiтлицi з'явилась чужа людина; стало трохи люднiше. Йому так забажалось на самотi хоч трошки побалакать з Галею щиро, як балакає молодий хлопець, що вже кохає молоду дiвчину. Вiн сiв коло Галi й почав тихо розмовляти з нею.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: