Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– А чого ви тут ходите! – крикнув Онисько i… руки опустив, упiзнавши хазяїна.

– Чи це ви? Оце, боже мiй! тiльки мене втомили. I треба було вам йти сюдою! Господи! наче вам стежки нема. Неначе маленькi. А я думаю, що злодiї. Тут недалечко шлях. Йде багато чумака, й москаля, i всякого народу.

– Та це ми, дiду, правди вивiряємо в вас! – сказав син.

– Доконче треба було! I прийде, господи, в голову! Чи не покалiчила де собака? – бiдкався сивий баштанник. – Та й позбавляли ж ви багато огудиння! Iй-богу, неначе маленькi.

– Не сердьтесь, дiду! Ми вам привезли могорича! – сказав молодий Радюк.

Всi вони пiшли до куреня, переплигуючи через густе огудиння, неначе переходили через рiчку, скакаючи з каменя на камiнь. Рябко вже лащився до наймита, виляючи хвостом, а на хазяїнiв усе гарчав та скалив бiлi зуби.

– Чи є, дiду, стиглi кавуни? – спитав молодий Радюк.

– Динi вже давненько показались, а кавунчика – може, й знайдемо.

Онисько швиденько подибав на баштан i принiс здорового кавуна. Кавун був з одного боку зовсiм бiлий, бо Онисько закопав його в рiллю, ще й зверху притрусив сухим бадиллям, щоб часом хто не вкрав першого кавуна. Взявши складаний нiж, що висiв на припонi коло пояса, Онисько розрiзав кавуна надвоє. Кавун був стиглий i червоний, як жар. Онисько з гордiстю подав кавуна панам, як подають трофеї, добутi на вiйнi.

– Спасибi, дiду, спасибi! – дякували пани. Молодий панич порiзав кавуна на скибки й поклав на травi. Скибки розпались, i зсередини випав червоний вовк. Всi посiдали на землi i з'їли цiлого кавуна дочиста!

– Тепер, дiду, давайте динь абощо? – казав панич.

– Е! де вже пак пiсля кавуна та динi! Треба було їсти переднiше диню, а потiм кавуна, – промовив дiд i винiс з куреня велику жовту диню. Молодий Радюк розрiзав диню; насiння не вилилось, а випало довгими злiпленими рядками, – прикмета, що диня була не проста, а дубiвка. В повiтрi полився аромат. Швидко од тiєї динi не зосталось i шматочка.

– Тепер i до роботи можна браться! – промовив дiд поважним тоном, обертаючись до панича. – А нумо, паничу, зносить динi та вибирать огiрки!

– Як нумо, то й нумо! – сказав панич. – Давайте, дiду, торбину або мiшка, я вам поможу вибирать огiрки.

– Куди вам там вибирать! То я так тiльки жартую, – сказав дiд трохи м'якiшим голосом.

– Чого ви, дiду! Ви думаєте, що я незугарний до роботи?

– Сидiть та лучче люльку курiть!

– Е! тепер, дiду, iнший час настав на свiтi. Годi вже панам сидiти, згорнувши руки! Треба й панам до роботи браться, роздiлять працю з простим народом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як подiлимось ми працею й наукою, то аж тодi буде на свiтi добре всiм.

– Може, й буде! Дай боже! А ви все-таки ляжте коло куреня та курiть люльку.

Молодого Радюка вразили дiдовi жарти. Вiн узяв мiшка, прив'язав мотузка до одного узиря, а другим кiнцем прив'язав до зав'язки й накинув собi через лiву руку на плече, як звичайно роблять, вибираючи огiрки.

– То надiньте ж рукавички, бо руки поколете! – жартував дiд.

– Не бiйтесь, не поколю!

– Але скиньте чоботи, бо зовсiм витопчете отими закаблуками огудиння!

Молодий Радюк мусив скинуть чоботи й пiшов на баштан в самих шкарпетках. Вiн почав перегортать огудиння, а воно жалилось, неначе жалка кропива. Деякi огiрки були вкритi колючечками й кололи його делiкатнi руки. Радюк накидав багацько огiркiв у мiшок, i вага почала нагинать йому шию. Мотузок рiзав в плече, неначе гострим жалом ножа. Радюк мусив перекидать мiшок з плеча на плече. А мотузок все-таки шмульгав, а потiм почав пекти. Пiд гарячим небом, на гарячiй, як присок, рiллi йому було важко, як у лазнi; спина почала страшно болiти. Пiт лився з його, як вода, i капав на зелене огудиння.

– Та годi вже вам вибирать! Висипте огiрки на траву та лягайте в холодку. Чи бачите, скiльки я навибирав слiдком за вами!

Радюк подивився на дiда, а в дiда в мiшку було бiльше огiркiв, нiж у його!

– Як же ви багацько кидаєте! Не розгортаєте добре огудиння. Коли зiгнали оскому, то цур їй, цiй роботi. Лягайте на бiк та читайте книжечку!

Молодий панич i справдi подумав, що цур їй, тiй роботi в таку спеку! Вiн вперше, жартуючи, спробував, яка то важка проста робота.

– Ой, болить спина! – крикнув вiн, лягаючи в холодку i швиргонувши мiшок на траву.

– А що б ви сказали, якби вам довелося нажать копу жита в таку спеку? – спитав дiд, осмiхаючись.

– Не знаю, що я сказав би. Лучче я, дiду, пiду зривать стиглi динi!

– Чи вiзьмете просту роботу, а менi оддасте книжки? А коли сказать правду, то це ще iграшка, а не робота, – казав дiд.

– Почекайте, дiду! Як одпочину, то поможу вам зносить динi. Але за те ви менi заспiваєте пiсень. Добре?

– Куди вже менi, старому, до пiсень! Нехай молодшi спiвають. Я вже своє одспiвав!

Молодий Радюк, спочивши, пiшов рвать динi. Вiн клав їх у той самий мiшок, а проклятий мотузок знов рiзав його, наче серпом, у плече. Вiн пiдмостив хусточку, а мотузок муляв i через хусточку. Тодi вiн вернувся до куреня.

В спинi в його судомило. Радюк зрозумiв, яка то важка чорна робота простого народу.

– Паничу! а пiдмостiть i менi хусточку пiд мотузку, щоб не було мулько! – крикнув дiд, смiючись.

Тим часом дiд i наймит вибрали огiрки, зсипали їх на купу на травi, позривали стиглi динi й позносили до куреня. Онисько знайшов аж десять стиглих кавунiв, у котрих коло хвостика кучерява в'язь поприсихала. Купи зелених огiркiв, жовтих динь, кавунiв всякої мастi веселили очi й старого Радюка, й молодого. Кругом куреня запахло динями, пшеничкою, огiрками, i тонкi пахощi далеко розходились у теплому повiтрi. Дiд зiбрав лушпиння й однiс його далеко в степ, щоб не занадились на баштан кузки й звiрки та оси.

Наймит запрiг конi й поклав на вiз кiлька кавунiв i динь. Батько сам швиденько покатав додому, а за рештою приїхав другий наймит простим возом. Молодий Радюк не поїхав додому з батьком, а зостався до вечора на баштанi.

Надходив вечiр. Сонце вже не пекло косим промiнням; надворi було тепло, як у добре натопленiй хатi. Од кукурудзи полягла по баштанi тiнь довгими рядками. Конi паслись по степу хапаючись; їм не надокучали мухи та гедзi. Молодий Радюк роздягся й роззувся. Вiн навiть скинув картуз i жилетку, неначе одежа давила його серед вольного степу. Сонце спустилось, неначе лягло на степ, i почало засовуваться за зелене море. Молодий Радюк провiв очима сонце до останнього променя i задумався. Надворi починало сутенiть. Онисько запалив багаття з сухого бур'яну. Густий дим пiднявся, валував та зiгнав набiк мошку.

– Чи не хочете, дiду, мого тютюну? – промовив Радюк, запалюючи папiроску.

– То й дайте, коли маєте!

Дiд насипав тютюну в свою зелену люльку й почав пахкать одним кiнцем рота, не випускаючи з другого кiнця рота цибука.

– I курите ж ви, паничу, кат зна що! Та це вода, а не тютюн! Нiчогiсiнько не чую! їй же богу, не чую!

I дiд плюнув набiк, потiм витяг з кишенi гаманець з своїм тютюном i закадив мархоткою так, що Радюк мусив оступиться й сiсти оддалеки.

– Дiду! я чув, що ви вмiєте всяких пiсень, та ще й дуже давнiх? Чи не заспiвали б ви менi, а я б i позаписував в оцю книжечку? – сказав Радюк.

– А вам навiщо те здалося? – промовив дiд стиха, глянувши скоса на Радюка.

– Та так.

– Як так, то й нехай буде так… – промовив дiд, зирнувши сердито на книжечку.

– Я чув, що ви, дiду, вмiєте всяких казок?

– Хiба я стара баба, щоб казки казав! – промовив дiд ще сердитiше.

Дiд дуже не йняв вiри паничевi i чогось страхався тiєї книжечки. Вiн бачив такi книжечки в тяжку годину свого життя, як його сина в некрути брали, як його ганяли на панщину й записували панщаннi днi.

– I нащо, паничу, вам здалися нашi пiснi та казки? Ви народ вчений, письменний.

– Ви, дiду, людина стара, то зрозумiєте мене. Я людина вчена, i я дуже цiкавий знати все, навiть пiснi, та ще й стародавнi, козацькi.

– О, я козацьких пiсень багацько знаю! – сказав дiд, не втерпiвши.

– Бачите, дiду, тепер вже пишуть книжки сiльською українською мовою, то й сiльська мова, й сiльськi пiснi стали дуже потрiбнi задля вчених людей.

– Може, й правда; може, воно й так! Не знаю! Ви письменнi; ви бiльше за мене знаєте.

Вважаючи на те, що дiд трохи подається, Радюк витяг з кишенi кiлька дрiбних книжечок i знайшов мiж ними тi, де були Шевченковi утвори. Вiн знайшов Шевченкову "Наймичку" i почав читати. Не вперше вiн читав селянам українськi утвори Вовчка й Шевченка i знав, що нi одна поема не доходить так до серця, як "Наймичка".