– Чи ти ба! їй-богу, по-нашому написано! – аж крикнув наймит, лежачи животом на травi. I вiн посунувся на грудях ближче й почав слухать, пiдперши лице долонями й пацаючи вряди-годи ногами.
Онисько не показував дивування. Вiн сидiв, пiдобгавши ноги й нахиливши голову, та все слухав та слухав. Його люлька загасла й покотилась на траву, а вiн i голови не пiдводив та все слухав, як Марко рiс на хуторi в старого дiда й баби, як прийшла до їх молодиця у найми проситься, як Марко оженився й пiшов у дорогу, як наймичка переа; смертю призналась Марковi, що вона його мати. Вплив того читання на Ониська був такий великий, що вiн неначе очамрiв i скам'янiв, поклавши руки на колiна й нахиливши сиву голову. Вiн не поворушив пальцем, не клiпнув очима, нi разу не зiтхнув, що буває знаком великої сили почування в щирого українця.
А парубок перестав пацать ногами, простяг їх на травi на всю їх довжину, роззявив рота, витрiщив очi га все дивився на ту книжку, не мигнув i разу очима, неначе в тiй книжцi вiн бачив i той благодатний хутiр, де служила наймичка, бачив i саму наймичку, i того Марка, про котрого читав Радюк.
Червоне полум'я багаття свiтило на ту групу, облило червоним кольором бiлу дiдову сорочку, сиву бороду, й його темне похмуре лице, i сивi, низько навислi над очима брови.
Радюк скiнчив i згорнув книжку. Онисько все сидiв i не рушився з мiсця, а парубок все лежав та дивився на ту книжку, що лежала згорнута на травi. Вплив був такий великий, як був великий Шевченкiв генiй, що постерiг тайну народного серця й поезiї.
Сам молодий Радюк задумавсь i сидiв мовчки, доки не згас слiд того читання в його душi. Онисько пiдвiв голову й обтер рукавом сльозу.
– Я ще зроду не чув нiчого кращого од цiєї "Наймички", – промовив дiд та й знов похилив голову, неначе од великої ваги й великого жалю.
– Чи знаєте, дiду, хоч одну думу козацьку, кращу од цiєї "Наймички"?
– Знаю багацько гарних дум, але такої не пам'ятаю. I дiд почав смiливо розказувать, а потiм i спiвать думи й пiснi. Радюк ледве встигав записувать їх в свою книжечку Дiд не сперечався, йняв йому вiри й навiть хвалився своїми пiснями, бо зрозумiв, що молодий Радюк не мав на думцi нiякої кривди для його. Парубок почав був i собi спiвать, так дiд йому й не дав та все спiвав своїм старечим, але ще мiцним голосом козацькi думи й пiснi, якi тiльки пам'ятав.
– Куди тобi, дурню, з твоїми пiснями! Ви тепер спiваєте все про дiвчат, та про вулицю, та про вечорницi, а про козакiв i не тямите нiчого! А скiльки я переспiвав їх, як був молодшим, як був ще живй мiй батько!
Радюк пiшов у курiнь i винiс звiдтiль пляшку горiлки, що вiн привiз дiдовi на гостинець. Чарка доброї горiлки розвеселила трохи сердитого й поважного дiда, у котрого було i в словi, i в лицi щось отаманське.
– Чи не боїтесь, дiду, самi сидiть на баштанi?
– А якого гаспида менi бояться? Хiба лихих людей! А чортiв я не боюсь. Невважаючи на свої лiта, я так обшмагав би боки самому чортовi, що ну! Нехай би тiльки зачепив мене!
– Хто видав таке говорить! – сказав наймитчук. – Ви, дiду, тут самi; борони боже чого…
– Поцiлуй батька свого тричi в морду! Вчить мене, старого! – сказав дiд сердито. – Хiба ж чорти є на свiтi?
Є лихi люди, гiршi од чортiв, а чортiв нема, бо я їх не бачив, якi вони на масть! А коли вони є, то, мабуть, дуже дурнi.
– А хiба ж ви не знаєте, до кого й тепер у нас на селi перелесник лiтає?
– Такий, мабуть, перелесник, як ти! Я, бувши батьком тiєї дiвчини, до котрої вчащає, вiн, впiймав би того перелесника та обскуб чуприну, то вiн бiльше б i не лiтав, а сидiв би вдома. Ти, як я бачу,зовсiм такий дурний, як i твiй батько був, царство йому небесне.
– Ей, дiду, шануйтесь! Ви старi, вам би не годилось таке говорить, – казав парубчак.
– Та отут в степу, лежачи на травi, часом бачу, як буває все небо списане такими перелесниками, неначе горобцями! Розкажи вже своєму батьковi, а мене не вчи.
– Їй-богу, правда…
– Яка правда? Була колись правда, та заiржавiла.
I дiд не скiнчив i знов задумався.
Вже порожня пляшка валялась на травi, а надворi почало зовсiм поночiть. Наймит запрягав конi, а дiд i Радюк складали на вiз динi, кавуни й огiрки. Всього було так багато, що треба було повикидать з воза солому. Молодий Радюк мусив сiсти на мiшки з огiрками i поставить ноги на кавуни. Вже висипались зорi на небi, як вiз рушив од куреня й покотився по степу. Радюк почав прощаться з Ониськом, котрий стояв коло куреня ввесь бiлий, облитий свiтом багаття, а коло його сидiла на заднiх лапах собака. Вiз покотився, i стукотiння далеко розляглось по степу. А дiд усе стояв на тому самому мiсцi, згорнувши руки. Радюк усе думав за дiда, а огiрки страшно муляли; ноги його скобзались по кавунах. Вiн мусив витягать кукурудзу й пiдмощувать пiд себе, щоб хоч трохи було лучче сидiть.
Вже пiзно в'їхав Радюк у двiр, i по дворi запахло баштаном. Вернувшись у свою кiмнату, молодий панич одслонив боляче плече i подививсь. На плечi було знать червону й довгу, як гадюка, попругу од мотузка. Так вiн обшмульгав його молоде, м'яке тiло.
На другий день Павло Антонович одвiз на гостинець кавунiв i динь панiї Високiй i Масюковi, i не так Масюковi, як Галi Иванiвнi Масюкiвнi.
Тим часом настигли грушi, яблука, кавуни й динi. Скiнчився гарячий час жнив, i сусiди трохи вже обробились i почали частiше навiдуваться в гостi до Радюкiв. Їх дiм був веселий, бо в йому був молодий син i молоденькi панни. Гостi часто приїжджали до Радюкiв i до пiзньої ночi або й до свiту гуляли та бавились. Той широкий ганок, оплетений виноградом, що виступав у садок, часто був освiчений веселим свiтлом або ясним мiсяцем. Там вечорами сидiла весела компанiя, там часто молодий Радюк милувався личком молоденької Галi.
Вже кiнчались вакацiї. Павло Радюк почав збираться в дорогу до Києва. Здоровий i веселий, з великою надiєю на себе й науку, вiн виїхав з дому i повiз з собою, все, що йому трапилось позаписувать на селi. Широко перед ним розiслався степ, а по степу полягла далека дорога. Широке життя розстелялось перед ним, i стiльки дорог розходилося на всi боки на тому просторi людського життя! Молодий Радюк почав вибирать дорогу, i голова в його запаморочилась од дум. I чудовий вид Масюкiвни до самого Києва не сходив з його думки. Вiн навiть позабував про все, i тiльки чорнi брови й повне личко все миготiло перед очима, чи дивився вiн на широке поле, чи на синє небо, чи на великий битий шлях. Вiн вже думав, що тi брови, а не iншi судила йому доля.
Приїхавши до Києва, вiн написав лист до Масюка й до Галi. Щаслива Галя вивчила того листа напам'ять, бо в тому листi Радюк присягався її одну повiк любить i не любить бiльше нiкого. Одно тiльки трохи наводило сумну думку на Радюка: Галя тiльки рiк вчилась в городi, як вона сама призналась. "Але вона молода i начитається, й набереться розуму з книжок", – думав Радюк.
– Жiнко! Якого чудового жениха дав бог нашiй Галочцi! Та хiба ж i наша Галя не варта Радюка, хоч стара Радючка й копилить губи, – промовив Масюк до жiнки.
– То-то й горе, що Радючка копилить губи! Чи я ж хочу кращого жениха для своєї Галi! Але менi здається, що з того пива не буде дива: Надежда Степанiвна давно б приїхала до нас, якби вона наважилась взять за невiстку нашу Галю. А котрий оце рiк, як вона була в нас? – спитала Масючка й задумалась.
Але доля судила Радюковi iнакше. Минув сливе рiк, як вiн був в Журбанях i в Масюкiвцi. В Києвi вiн набачив iншу пишну красу, випещену мiську красу, iншi пишнi очi й чорнi брови…
Х
Пiзнiми вечорами Дашкович довго згадував свої чудовi Сегединцi. Вiн неначе бачив гори, вкритi лiсами, садками й хатами, бачив церкву на шпилi, наче бачив широкi ставки помiж горами, зарослi очеретами й вербами. Перед його очима нiби з туману випливало все життя українського села: йому нiби вчувались пiснi дiвчат i хлопцiв, пiснi молодиць i косарiв на луцi; його очi неначе бачили уявки знайомих селян, давнiх сусiд, бачили юрбу дiвчат i хлопцiв, що грали в хрещика на вигонi, бачили Топилок, що так щиро й при'вiтно вiтали його в своїй убогiй хатинцi. Всi утвори старих i нових фiлософiв зникли з-перед його очей. I натомiсть перед його очима зеленiли сегединськi степи, синiли гори, мрiла вода по ярах i синiло глибоке небо. Вiн пересвiдчивсь, що не загине таке багате, пишне й оригiнальне живоття української нацiї навiть пiд полiтичними шинами з гарячого залiза його родича Воздвижен-ського.
Супер! Не могла відірватись , случала-переслуховувала! Дякую щиро і всім притомним бажаю послухати з насолодою мудрого Нечуя в такому класному виконанні!