– А я записав ту гарну пiсню, що ви спiвали в садочку, – промовив Радюк, – i вже вмiю її. Я тiєї пiснi нiколи не забуду.
– Чи вже ж умiєте? – спитала Галя; несмiливо; одначе в неї вже не було потягу до того, щоб зняться з мiсця i втекти.
– Вмiю, бо вона в мене записана тут у книжечцi, – промовив Радюк i аж двiчi показав пальцем на лiву кишеню в сiртуцi, котра якраз припадала проти серця.
Галине лице так i засяло, так i зацвiло. Вона повела очима слiдком за пальцем, потiм бистро глянула йому просто в вiчi своїми чудовими карими очима й стрiла його очi. Вона вперше так близько дивилась йому в очi. Його краса, якої вона ще й не бачила на хуторах, так i запалила її серце. I жаль, i смiх, i сльози, й пiсня так i обняли її душу.
А Радюк тихесенько почав спiвать, i не так спiвати, як промовлять ту пiсню, що вона спiвала в вишнях:
Ой сама ж бо я, сама,
Як билинонька в полi!
I не дав менi бог
Анi щастя, нi долi.
– От вже й пiснi спiвають! їй-богу, спiвають! – промовила панiя Висока, не слухаючи Масюка й моргаючи своїм веселим лицем у той куток, де сидiли молодi.
– Приставайте й ви до нас! – промовив до неї Радюк дуже весело.
– Куди вже менi тепер спiвать! Як була я з моїм небiжчиком капiтаном на Дунаї, то от коли я спiвала! Було як стану на одному боцi Дунаю та заспiваю пiснi, то турки по другiм боцi було збiгаються та слухають! Таки так, проклятi, аж у воду один одного спихають та слухають! А моя пiсня так було й ллється понад Дунаєм, аж мiй небiжчик капiтан було мене спиняє.
Всi осмiхнулись, бо не дуже йняли вiри тому, хоч старi й знали, що Висока й справдi мала колись дуже гарний голос i тепер часом спiвала з молодими з великою охотою.
– То ви, Ликерiє Петрiвно, бачу, були й за границею? – спитав Радюк,
– Атож! була й за границею i таки надивилась на своєму вiку на всяких людей. Яких тiльки людей я 'не бачила за Дунаєм! Бо по свiтi бувать не те, що в хуторi вiк звiкувать, – промовила Ликерiя Петрiвна i якось напиндючилась i закинула гордо голову, аж у неї на шиї показалось воло.
– Як же ви розмовляли з турками? Чи по-турецькiй? – спитав Масюк, жартуючи.
– А цур їм! Хто там з ними став би розмовлять, та ще й по-турецькiй. Мiй небiжчик "копитан" таки навчився по-турецькiй i було як почне з ними булькотать, то я аж вуха затуляю, аж серджусь! По-молдаванськiй я вмiла колись, та вже забула тепер; а поки жив мiй капiтан, то я часом було й побалакаю з ним. А як вмер, то тiльки зоставив свою кавалерiю та капiтанськi документи, що тепер лежать за… в мене в камодi.
– Та за образами! – промовив, смiючись, Масюк. – Хiба ж за образами їм не можна лежать?
– От i за образами! Бозна-чого наговорите ви, Iване Корнiйовичу! Хiба ж я таки свiту не бачила, щоб не знала, куди сховать свої капiтанськi документи й хрести мого небiжчика.
Панiя Висока хотiла пiддержать свою репутацiю капiтаншi й часто любила нагадувать сусiдам нi з сього нi з того про чин та капiтанськi документи свого чоловiка. З тiєї кавалерiї i з тих документiв смiялися-таки їй в вiчi.
– От коли б ви, Павле Антоновичу, послухали, як Ликерiя Петрiвна почнуть розказувать за тi далекi краї за границею, так є що послухать! – промовила Галя до Радюка.
Радюк попросив Високу розказать про Дунайськi краї, почав її розпитувать, i Висока почала розказувать, почала обписувать Басарабiю, Молдавiю, Дунайський край так гарно, так до ладу, такою плавкою мовою, що зацiкавила всiх. I старi, й молодi слухали її, неначе вона казку казала. Галя слухала її й очей з неї не зводила. Не мавши книжок для читання, Галя слухала її, нiби цiкаву книжку читала.
– Одначе слово по слову, а день iде, а час минає. Чи не час нам, жiнко, обiдати? – промовив Масюк.
– Про мене, в мене обiд готовий, ще й пирогiв свiжих наготувала доконче задля Ликерiї Петрiвни, бо я знаю, що ви любите пироги i вмiєте їх готувать.
– I! де вже вмiю! Колись, може, вмiла, а тепер, може, й забула.
– Хоч, може, й забули, а вашi пироги першi на цiлий повiт, – промовила Масючка.
– Першi на цiлу губернiю! – додав Масюк. Ликерiя Петрiвна аж засоромилась i чогось запишалась, бо зцала, що її пироги й справдi видержать смiливо конкуренцiю.
Всi заворушились по свiтлицi. Ликерiя Петрiвна встала i, пiднявши голову, хотiла проходиться по свiтлицi. Але вона зирнула через дверi в кiмнату й побачила там на жердочцi клубки, пiвмiтки й основу. Пасма ниток, як шовкове руно, аж гнули всю жердку.
– Ой, яка ж ваша чудова основа, яке пiткання! – аж крикнула панiя Висока до Масючки. Вона скинула окуляри, прожогом побiгла до клубкiв, до основи, аж довгий хвiст од її сукнi пiдобгався. Роздивляючись на нитки, на основу, вона сховала окуляри в кишеню i вже бiльш їх не виймала. З тими окулярами сховалась i пиха панi Високої, i вона вийшла до свiтлицi якось натуральнiше: веселою, привiтною, якою вона була завсегда в себе вдома.
Тим часом хазяйка з дочкою готували стiл. На столi з'явились пироги, пухкi, пахучi, прямо з печi.
– А що, чи напечете таких? – спитав Масюк в панiї Високої.
– Може, й не напечу, – тихо промовила вона, розломивши пирiг й оглядаючи його з усiх бокiв, її трохи брала зависнiсть, що сусiдi добре вдалися пироги…
Всi сiли за стiл. Масючка вже постерегла, що молодому паничевi сподобалась Галя, не дозволила їй прислужувать i присилувала сiсти за стiл. Радюк сiв коло Галi. Галя трохи засоромилась, одначе вже не одхилялась од його, не дивилась набiк, на дверi, як роблять сiльськi соромливi дiвчата, а смiливо пiднiмала на Радюка очi, як вiн почав до неї промовлять. Радюк почав розпитувать Й про хуторянське життя, про сусiд.
– Чи не скучно вам жить на хуторi? – спитав вiн Галю.
– Нi. Я зросла на хуторi й звикла до села. Як була я малою, то й зовсiм мене не брала нудьга. А тепер часом восени та взимку, як настануть короткi днi, а вечори такi довгi, такi довгi, як море, то часом сумую при роботi. Книжок у нас нема де достать. Я й читала б книжки, бо люблю читати, та нема де достать. От я вас попрошу, привезiть менi книжок. Може, ви понавозили з Києва чогось такого, дуже гарного, – промовила Галя, дивлячись на стiл i з останнiми словами ледве пiдвiвши очi на Радюка.
– Добре, привезу, доконечне привезу! Я таки й думав ва вас, щоб надiлить вас найновiшими книжками. Треба розкидать по хуторах книжки, бо книжки дуже добра рiч.
– Ой, як би я подякувала вам за те! Але ви незабаром поїдете до Києва? Я не встигну, може, й прочитать.
В Галиному голосi задзвенiв легесенький смуток. Молодi заїжджi паничi з городiв дуже розважали молодих хуторянок i часто були причиною слiз i кохання не для одної хуторянки пiсля свого виїзду.
– В мене є такi книжки, що я можу зоставить вам i на зиму, аж доки приїду з Києва вдруге.