Хмари – Iван Нечуй-Левицький

На тiй чудовiй картинi, правда, були темнi плями, дуже негарнi. Але Дашкович якось не придивився до їх. Така естетична мана була розлита на тiй картинi, що за нею щезли всi плями.

Але пiд впливом московської слов'янофiльської школи, котра саме тодi розвинулась, Дашкович почав приступать до свого народу, до своєї нацiональностi ж надто оддалеки. Його фiлософська думка вилинула з Москви, потiм поплила не просто на Україну, а обминула її, простуючи через Прагу, через Варшаву, потiм через Бiлград; i потiм тiльки досягла до України. Дашковичева фiлософiя дуже широко хотiла розгорнуть свої крила, щоб обхопить усю Слов'янщину. Навпiсля вiн i сам незчувся, як поминув Україну, як Київ, Сегединцi потонули в чорнiй тiнi од тих широких крил, наче од чорної хмари. Чи його Сегединцям потрiбно було тiєї широчiнi й далечi?

Шугаючи мрiйною думкою над цiлим слов'янським свiтом, Дашкович задумав завести в себе вечори щотижня для своєї молодої дочки i почав закликать до себе усяких молодих студентiв i разом з ними молодих болгар i сербiв, котрих було багато в Києвi в свiтських i духовних школах.

Тим часом Ольга вже встигла познайомиться з життям, бо кмiтила за ним i придивилась до людського життя. Вона часто бувала в оперi, в маскарадах i на балах; вона вже мала багацько знайомих. Вже уплило багато часу, а Ольга не стрiчала нiгде свого iдеалу. Кожний раз, гуляючи по Хрещатику, по Царському i Ботанiчному садку, вона не минала очима нi одного чорнявого панича i не стрiлась нiгде з тим паничем. Не раз i не два, сидячи в театрi, вона оглядала кожнiсiньке лице, починаючи з одного кiнця i кiнчаючи другим, а його не було! Буваючи на громадянських балах, вона переглядала всiх людей, i нi разу не довелося їй стрiнуть милих очей та брiв! А тих брiв вона нiяк не могла забуть! Так припали їй до серця тi яснi очi, так прийшлись до кохання тi високi брови, що вони нiколи не сходили в неї з думки, навiть часто снились їй. Вона носила їх в серцi, як тайну, i не призналась навiть Катеринi.

Чимало часу вже минуло. Ольга все кращала, Катерина поганшала. Ольжине лице повнiшало й наливалось, як виноградна ягода, а Катеринине лице повнiшало й розпливалось. Тiльки що Ольга в театрi входила в ложу, як з усiх лож, з усього партеру на неї наводили бiноклi. На громадянських балах паничi ходили за нею слiдком, просили її до танцiв по кiлька душ на одну кадриль, так що паничi мусили застоювать коло неї черги навiть на польку й вальс. На гулянцi в садках за нею бiгали слiдком. Ольга знала про свою красу ще з iнституту i теперечки тiльки пересвiдчувалась в її великiй силi над душами молодих хлопцiв. А Катерина часто сидiла на балах, бо її рiдко хто навiть просив до танцiв. Вона бачила, що її минало людське око, i рано вже почала журиться.

Дашковичевi таки вдалося запросить до себе багато молодих студентiв. Вiн просив їх приходить до себе на вечори кожної суботи. Вiн ледве упрохав свою жiнку прийнять молодих гостей i дать їм закуску й чай.

Степанида Сидорiвна, наготувавши на вечiр, чого було треба, звелiла Ользi прибраться на той вечiр трохи краще, Ольга побiгла зараз до Катерини на пораду, i перед вечором тiєї суботи вони обидвi заздалегiдь почали вбираться перед великим дзеркалом в домi Дашковича.

Ольга порозмотувала свої чорнi локони й розпустила по плечах. В ясному дзеркалi видно було її плечi, бiлi й повнi, закиданi хвилями чорних локонiв. Довгi вiї й рожевi вiка здавались чудовою оправою для очей, що блищали, наче дорогi брильянти, котрим ще бiльше додавало свiту пишне бiле матове лице.

Ольга почiпляла сережки з червоними довгими, як скам'янiла крапля, коралами, оступилась од дзеркала й дала мiсце Катеринi. Сiдаючи на стiльцi, Катерина подивилась на своє лице, що одбивалось рядом з Ольжиним в дзеркалi. Контраст був дуже великий! Катерина побачила в дзеркалi своє кругле лице, що одбивалося, наче якась кругла пляма, на котрiй трудно було впiзнать, де тi очi, де той нiс i губи. Негарнi широкi губи були якось зiбганi i поморхлi. Невисокий лоб вкривали локони, яснi, як ллянi, пачоси. Контраст мiж Катерининою й Ольжиною класичною головою в дзеркалi був такий великий, що Катерина трохи не заплакала. Сама Ольга, глянувши на сестру в дзеркало, промовила:

– Не надiвай, Катерино, бiлої сукнi, бо ти вся будеш бiла, як туман. Ти дуже велика блондинка. Надiнь темнiше убрання.

Катерина послухала й надiла собi на шию разок чорного намиста, вбралася в темне убрання. Ольга вбралася у все бiле, тiльки на грудях пришпилила пучечок червоних троянд в зеленому листi.

Тим часом зала сповнялась молодими студентами. В убiрну кiмнату долiтали слова й фрази великоруської мови, але з усяким акцентом. До паннiв в убiрну кiмнату ввiйшла Степанида Сидорiвна, а за нею й Марта. Вони привiтались з своїми молодими дочками, i Степанида очевидячки була дуже рада, зирнувши на свою Ольгу. Марта почала дещо поправлять на Катеринi, пригладжувала деякi локони, розкладала їх по плечах. Матерям бажалось якнайкраще виставить своїх дочок.

В залi вже з'явились деякi гостi, прийшов один професор з жiнкою й дочкою. Ользi й Катеринi був час виходить до гостей.

Вони наблизились до дверей. Гомiн став чутнiший. Можна було вгадать ще за дверима, що в залi багато гостей, i все молодих, бо голоси вилiтали з зали все свiжi й молодi.

"Чи не стрiну часом його мiж тим молодим товариством?" – мигнула думка в Ольжинiй головi саме тодi, як вона мала ступить на порiг зали.

Та негадана думка так i погнала кров до молодого серця. Матерi увiйшли в залу попереду, а за ними вступили й дочки. В залi було повно молодих людей.

Найбiльша група сидiла коло стола й коло канапи, де на канапi сидiв Дашкович. Молодi люди сидiли кругом стола, близько до хазяїна. Обох паннiв дуже вразила i разом з тим зацiкавила картина того товариства, їм кинулись в вiчi всякi нацiональнi убори. Деякi серби й болгари, а найбiльш недавно приїхавшi, мали дуже гарний нацiональний убiр, бiлi куртки, повишиванi червоними мережками й навiть золотом. На канапi сидiли два молоденькi серби-ченцi, гарнi, як панни, з розпущеними кiсьми i в кругленьких чорних невисоких клобучках. Один недавно прибувший болгарин все пробував пiдобгать пiд себе ноги, але, пригадуючи, що вiн не в себе вдома, все спускав їх додолу. Чорнi сiртуки, нацiональнi убори, гудюча розмова, котрою була повна зала, всякий акцент й усякi вимови – все те було таке оригiнальне, було таке цiкаве для молодих паннiв, що їм здалось, нiби вони перелетiли в якийсь далекий край, мiж чужi iншi люди.

Оговтавшись та оглядiвшись, Ольга почала придивляться до гостей. Мiж чорнявими й бiлявими лицями вона почала впiзнавать деяких студентiв, котрих вона колись бачила коло Владимирового пам'ятника. Ще далi перевела вона очi i коло стола наглядiла молодого панича з веселим лицем i здоровими зубами. Вона подивилась до канапи i трохи не зомлiла. Сливе поплiч з батьком сидiв її iдеал, такий гарний, такий пишний, як i переднiше колись, як вона бачила його давнiше! При молодих паннах товариство встало з-за стола. Дашкович пiдводив до Ольги й Катерини молодих студентiв i рекомендував їх.

– Кирило Петрович Кованько! – промовив батько, рекомендуючи веселого студента, котрому Ольга й Катерина подавали руки.

– Павло Антонович Радюк! – промовив Дашкович, пiдводячи до дочки дуже гарного панича, котрий вийшов з-за стола й пiдiйшов до Ольги.

Ольга подала йому руку, сама того не пам'ятаючи. Радюк делiкатно поклонився їй, подав руку й трохи смiливо потрусив, нiби Ольга була його товаришем студентом. Ольга оступилась i сiла в крiслi, а Радюк, не звертаючи на неї нiякої вваги, знов вернувся на покинуте мiсце й сiв проти Дашковича.

Ольга вперше так близько стояла коло милого панича, подавала йому свою руку й роздивлялась на його зблизька. Вона почутила, що з того лиця на неї дихнуло таким щастям, таким коханням, про яке їй в iнститутських мрiях i обожуваннях навiть i не гадалось, i не снилось, її лице зблiдло, а голова, оповита локонами, схилилась. Вона не насмiлилась пiдвести очей i подивиться на Радюка вдруге i тiльки вухом ловила його голос.

Трохи згодом Ольга заспокоїлась i подивилась на Радюка. Вiн сидiв просто проти неї, так що вона бачила його лице й могла слiдкувать за кожним його рушенням.