Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Галинi груди легесенько пiднялись угору; вона ледве встигла задушить в собi зiтхання.

– От лiтом я нiколи не нуджусь, – додала Галя. – То коло хазяйства, то в садку, а найбiльше коло квiток в горiдчику, й нестямишся, як той час минає.

– В садочку, та ще й з пiснею, – промовив Радюк, лукаво подивившись на Галю. Галя запишалась й осмiхнулась; вона мала щось на думцi, бо вже вгадала, що Радюк її любить.

– А чого це ви нiчого не їсте? – раптом спитала їх, аж крикнула панiя Висока. – А ще й за стiл сiли. Покуштуйте лиш, який смачний борщ з курятиною, Павле Антоновичу! Чи, мабуть, вам не до борщу? Еге, так?

Павло Антонович i Галя набрали трохи борщу в тарiлки, одначе їли мало. Галя тiльки спробувала, та й ложку поклала.

– От i погано, коли вам їсти не хочеться, – знов промовила панiя Висока, не зводячи своїх маленьких сiрих швидких очей з молодої пари.

– Коли ж я недавно снiдала, – обiзвалась Галя.

– Та й я снiдала, одначе, богу прийому, їм, як бачите!

– Бо вам, Ликерiє Петрiвно, вже нiщо не заважав мать добрий апетит, а молодим людям часом буває зовсiм iнше в думцi, – промовив Масюк.

– Оце! Хiба ж я вже така стара. Що це ви, Iване Корнiйовичу! Хоч небiжчик капiтан i давненько вмер, одначе я ще зовсiм-таки не баба.

– О, ви б ще й замiж пiшли, якби хто добрий трапився, – сказав Масюк.

– Чи пiшла б, чи не пiшла б, це трудно вгадать.

– Але якби хто добре причепився, та ще щоб i кишенi були не порожнi, та й брови чорнi, й голова не сива, не така, як оце в мене… – промовив Масюк.

– А певно, за сиву голову не пiшла б i за такi незакрученi вуса, як вашi, не пiшла б, – промовила Ликерiя Петрiвна й зареготалась дрiбненько.

Масючцi, як женщинi поважнiй i богобоящiй, та рiч Високої зовсiм не сподобалась. Вона все сидiла мовчки й боялася за недобрий вплив Ликерiї Петрiвни на свою Галю.

– Викушайте ж наливочки за здоров'я наших добрих сусiд i знайомих, – припрохувала хазяйка, наливаючи всiм по чарцi наливки, навiть своїй дочцi, котра осмiхнулась i одсунула од себе чарку.

– Нащо ви одсовуєте чарку? Тепер пiшла така поведенцiя, що й дами п'ють, – промовила Ликерiя Петрiвна. Вона любила випити, бо привчилась у походах випивать в веселiй компанiї офiцерiв. – Вип'ємо за здоров'я хазяїнiв! – голосно, на всю свiтлицю гукнула Ликерiя Петрiвна й цокнулась своєю чаркою об чарки всiх. Галя ледве вмочила губи, осмiхаючись. Ликерiя Петрiвна так i вихилила чарку за одним махом до дна, ще й лiкоть пiдняла вгору по-офiцерському.

За першою чаркою пiшла друга, а там i третя. Панiя Висока цокалась чаркою з усiма й хилила-таки добре чарку за чаркою, аж її лице стало червоне. Зморшки на лицi трохи поховались; вона стала наче молодша й почала голоснiше розмовлять та розказувати.

– Оце менi так i здається, що я на Басарабiї або над Дунаєм, мiж веселими товаришами мого капiтана. От було життя, так життя! Хоч я дотерпiла лиха в походах, але ж весело тодi жилося менi. Було коло мене офiцери, як тi бджоли коло меду! Так i припадають, так i липнуть, аж було мiй капiтан сердиться.

– От i признались в грiхах! – засмiявся Масюк.

– Трохи сердився небiжчик, сказати правду! Але ж яка була компанiя! Якi були там молодцi! Ой-ой-ой! Було збереться їх двадцять чоловiк, а я одна мiж ними верчуся та як та ластiвочка щебечу. А вони всi до мене: "Ликерiє Петрiвно! Ликерiє Петрiвно! ви душа нашого товариства; ви богиня! Без вас ми пропали б отут на степах! За здоров'я Ликерiї Петрiвни!" Та так i обстануть й обсядуть мене навкруги. Я туди верть, сюди верть!.. – Iз тим словом Ликерiя Петрiвна вкинула в рот чарку наливки й разом ковтнула.

Хазяйка насупилась та все скоса поглядала на Ликерiю Петрiвну, а Масюк смiявся та потроху пiдбивав її, та все наливав наливки в її чарку.

– Ой, годi вже, Iване Корнiйовичу! Що годi, то годi, бо душа мiру знає. Я й забула, що я вже не на Басарабiї i що вже полинули десь за синiй Дунай тi давнi веселi лiта! Ой, дякую вам, Iване Корнiйовичу! їй-богу, будеї

– Та випийте-бо, будьте ласкавi! – просили всi.

– Хiба за здоров'я оцiєї молодої пари, – промовила панiя Висока, показуючи на Радюка й Галю, i випила ще чарочку, але помаленьку, обсмоктуючи швидкi губи.

Всi встали з-за стола й почали хреститься до образiв. Висока все озиралась на Радюка, котрий стояв аж позад усiх i не перехрестився.

– А чом ви оце не дякуєте богу, Павле Антоновичу? Перехрестiться-бо, а то бог не дасть вам щастя-долi.

– То й перехрещусь, – сказав Радюк. Подякувавши хазяїнам за обiд, Ликерiя промовила:

– Але таки ще подивлюсь на вашi клубки та пiвмiтки! – i вона швиденько побiгла в кiмнату, а за нею пiшла хазяйка з Галею.

Висока надiла окуляри i все роздивлялась та розпитувала: на скiльки буде локот, i чи двадцятка буде, чи ще й тонше полотно.

– Та скиньте вже окуляри, бо нитки здадуться вам товщi й поганшi! – жартував Масюк, гукаючи з свiтлицi. Ликерiя Петрiвна вийшла до свiтлицi.

– Чи не покурите часом? – спитав її Радюк i подав папiроси.

– Чом i не покурить, – промовила вона, обмахуючи лице й обтираючи пiт з лоба, з щiк, з пiдборiддя, – як була я на Басарабiї, то й сигари курила, не то що. Ой, як же гаряче! – сказала вона й одчинила причiлкове вiкно. Тоненький синiй димок потягло стружечками в вiкно, звiдкiль лилось свiже повiтря.

Сонце вже стало надвечори. Од дому лягла широка тiнь на грядки з квiтками, на зелену траву, досягла аж до вишень i до високої грушi. Та тiнь заманила до себе з хати всiх. Всi пiшли на причiлок i посiдали в тiнi на килимi, на зеленiй травi пiд грушею. Масюк все позiхав пiсля важкої страви та курив тютюн, а молодим людям i нев'янучiй капiтаншi було дуже весело. Ликерiя Петрiвна сiла на килимi, ще й ноги пiдобгала пiд себе. З круглою головою на круглому й куценькому тулубi, вона вся була неначе кругла, нiби якийсь клубок лежав на килимi. Радюк сiв i собi; а Галя довго церемонилась, поки й сама не присiла на килимi.

– Хазяйко! Олександре Остапiвно! вишли нам сюди яблучок та вишеньок, або варення, або й наливочки.

– Оцiєї не треба! цур їй, пек їй! Що Масюкiвка, то не Дунай, Олександре Остапiвної Не висилайте тiєї, що горiлкою або наливкою звуть! – гукнула Висока, аж луна пiшла по садку.

Вийшла й хазяйка i винесла свiжого варення з вишень; за нею наймичка несла на однiй тарiлцi яблука, на другiй – вишнi. Всi кинулись до яблук, тiльки панiя Висока цуралась їх, неначе "трефного" жиди.

– Спробуйте-бо, Ликерiє Петрiвно, яблучок! Таких ви не їли й на Басарабiї, – дражнився з нею Радюк.

– Таких, може, й не їла, а їла виноград, пила вино, скiльки хотiла, а до спаса таки не буду їсти яблук, їжте вже ви!

Тим часом надворi вечорiло; жара спадала. З садка, з-пiд груш i яблунь потягло прохолодою, що навiвала вогкiсть на гарячi лиця. Квiтки в клумбах, прив'яленi на гарячому сонцi, пiдiймали головки, пiдiймали лист, зачувши вечiрнiй холодок. Недалечко од Радюка рiс на грядцi на самому краю здоровий кущ гвоздичкiв. Радюк глянув на той кущ гвоздичкiв, i на Галю, i на тi два гвоздички в її косi, що придавали краси її карим очам i пунсовим губкам, i промовив:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: