Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Радюк почав розмовлять з Дашковичем, i всi студенти замовкли й слухали їх розмову. Видно було, що вони звикли слухать Радюка. його голос був голосний, виразний; вiн говорив гаряче, з огнем; його слова лилися з уст одно за одним плавко, неначе сотались низкою. Вони говорились од щирого серця, не були позиченi й вичитанi з книжок. Ольга не зводила з його очей. Вона дивилась, як Радюковi очi часом блищали, часом свiтилися тихiше, а часом закривались вiками й довгими вiями, котрi лягали темними кружками на його рум'янi щоки.

Радюкова розмова з Дашковичем була для їх дуже цiкава, бо стосувалася до дiла, дуже цiкавого задля їх обох.

То був український народ, українська нацiональнiсть, народна лiтература й народна мова. Обидва вони нiби знайшли Америку й не могли натiшиться тiєю новиною.

Декотрим молодим студентам вже й надокучила та розмова. Вони приступили до дам. Кованько вже давно й вухом не вiв про ту вчену розмову, не слухав її й говорив дамам комплiменти. Ольга ждала, що Радюк от-от перестане розмовлять, сяде коло неї й оберне тi гарнi слова й уста до неї. А Радюк все обертався до її батька. Батько, неначе їй на злiсть, зачiпав його, розказував йому про якогось селянина Топилку. Ольга вже почала сердиться на батька, була сердита i на того Топилку, i на тi українськi пiснi, й на все.

Вона встала й смiливо перейшла залу од кутка до кутка якраз проти Радюка. Вiн на неї й не подививсь. Вона зумисне заговорила голосно до Катерини, йдучи проз його, а вiн все балакав. Нарештi, вона одчинила рояль i вдарила по клавiшах веселого вальса, а Радюк тiльки пiдiйняв на кiлька нот голос i не подивився навiть на рояль! Ольга почувала, що сльози пiдступають до її очей, що вона от-от заплаче. Од його краси вона нiби очамрiла i вже хотiла спересердя стукнуть вiком рояля, як Радюк встав разом з Дашковичем i пiдiйшов до рояля. Тодi вона дужче й голоснiше заграла, її попросили заспiвать.

– Чи не спiваєте ви часом народних українських пiсень? Я б дуже вас прохав заспiвать якої-небудь української пiснi! Я люблю всяку музику, але як тiльки почую один акорд народної пiснi, мелодичної й глибокої, то вся моя душа стривожиться до самого дна! Та мелодiя, як огонь, проймає мене до самого серця, до душi. Я так i чую в тiй пiснi все горе українського народу, перебуте за тисячу год! – промовив Радюк до Дашковича.

Ольга подивилась на його i за все йому вибачила. Вона просила пробачення, що не вмiє спiвать нi однiсiнької української пiснi. Почавши тихо акомпанувать, вона заспiвала французький романс, в котрому не було нi музики, нi мелодiї. Романс був навiть чудний. Одначе Ольга мала дуже гарний голос i спiвала непогано. Всi хвалили її, хто щиро, а хто й не щиро. Тiльки Радюк не похвалив, ще й сказав, що сiльська українська пiсня в десять раз краща й поетичнiша од усяких романсiв, i при тому згадав чудовий Галин голос й її пiснi.

Деякi гостi почали просить Катерину заспiвати. Катерина одмагалась, одначе сiла й заспiвала руський романс, трохи кращий од французького, її голос i справдi був дуже добрий, кращий, нiж в Ольги, одначе її менше хвалили й дякували.

Тим часом Радюк почав прощаться. Вiн попрощався з хазяїном i хазяйкою i потiм пiдiйшов до Ольги. Вона подивилась на його здивованими очима, бо не сподiвалась, що вiн пiде, ледве звернувши на неї ввагу. Радюк смiливо подав їй руку й глянув в лице. Тiльки тепер вперше вiн дiзнався, що з її лиця, гарного й молодого, дихнуло на його чимсь надзвичайно милим! Блискучi очi й свiжi уста вразили його так, що вiн не знав, що робити, зашамотався й знов вдруге навiщось потрусив її руку.

– Чого так хапаєтесь додому? – спитали його разом Степанида й Марта.

– Вибачайте! Не маю часу. Треба ще занести деякi книжки знайомим студентам в академiю, потiм забiгти в унiверситет, потiм на своє житло, а звiдтiль треба сьогоднi бiгти на Липки.

– Просимо не забувать нас! – промовили до його Дашкович i Степанида Сидорiвна.

– I чого ти летиш? Хiба ж тут хата не тепла, люди не добрi, дiвчата не гарнi? – тихо шепотiв Радюковi на вухо Кованько, осмiхаючись якось своїми широкими зубами, а не губами.

А Радюк вже в одну мить опинився на вулицi, держачи пiд пахвою книжки. Вiн не йшов, а наче бiг по тротуарi й трохи не штовхав прохожих. Вiн встиг занести книжки й в академiю, забiгав до двох знайомих товаришiв, покинувши й їм кiлька книжок, був в унiверситетi, ще й встиг побiгти того вечора на Липки! В його ногах неначе була якась сила, що давала їм легкiсть птичих крил, а в душi було стiльки завзяття, що надавало йому жвавостi й охоти.

Пiсля виходу Радюка в залi Дашковича стало тихiше. Дашкович почав розмовлять з слов'янами про слов'янськi краї. Ольга зосталась нiби сиротою, одiйшла набiк та все думала про молодого Радюка. Вона так надивилась на його вид, так наслухалась його голосу, що неначе й досi бачила його, чула його голос. Вона пригадувала, як вiн пiдiйшов до рояля, як заговорив до неї i просив заспiвать української пiснi. "Але чому вiн не зостався? Чого вiн так швидко пiшов?" – питала сама в себе Ольга й почувала, що сльози от-от пiдступлять до очей. Її красi кланявся ввесь iнститут, за нею слiдком бiгали на балах, а Радюк наче через силу промовив до неї слово! Вона почувала, що от-от заплаче, вибiгла з зали до своєї кiмнати, впала на подушку й заплакала. Сльози першої чистої любовi полились з її очей. Вона бiльше й не виходила до гостей.

Катерина сидiла до кiнця вечора й пiшла додому з невеселою думкою, її обминали молодi паничi, говорили з нею для звичайностi й зараз оступались од неї. Вона похнюпилась i задумалась незгiрше Ольги.

Пiзно вернувшись додому й засвiтивши свiтло, Радюк в одну мить роздягся i впав на постiль. Вiн ухопив у руки найближчу розгорнуту книжку й хотiв читать, але його думка була чимсь стурбована, та ще й дуже, його очi одiрвались од книжки й подивились на скрипку. Тиша мертвої ночi запанувала в хатi. Йому на серцi стало чогось легко й приємно, i йому здалось, нiби з скрипки полились чудовi мелодiї. Така радiсть здивувала його й присилувала пошукать причини. I одразу на його нiби глянули очi чорнi, веселi й такi яснi, неначе з їх бризкав свiт навкруги. Вiн впiзнав тi очi, той погляд: то були Ольжинi очi. Вiн з очима зараз пригадав її вид, гарний i веселий.

Помаривши хвилину, вiн знов узяв книжку в руки й хотiв читати, але тiльки очi його бiгали по паперi. Думка летiла десь далеко. На думку йшла пiсня, на душi було весело. Якiсь чудовi мелодiї намагались до його, якiсь пишнi картини розгортувались помiж рядками листкiв. Йому здавалось, що вiн бачить сцену, розкiшне обставлену й освiчену, що з тiєї сцени ллються мелодiї чудового дiвочого голосу. Той голос здавався йому знайомий… неначе Галин… Вiн одвiв очi од книжки, i перед його душею, неначе полум'ям, спахнула якась пишна квiтка теплих країв; як полум'я, вона розгорнулась, зацвiла, запахла й обняла його душу й серце якимсь великим щастям. Та квiтка – то було лице Ольги, котру вiн неначе бачив, нiби вона стояла перед ним i дивилась на його своїми блискучими очима; а кругом тих очей лилося промiння свiту й тепла. Радюк заплющив очi, а та мрiя все стояла перед ним, мов жива. Тодi вiн угадав, що в його душi починається щось велике, що повинно мати вплив на його життя. Вiн почував, що нове почуття мiцно й швидко нiби пригорталось до його серця й грiло його новим надзвичайним вогнем.

Довго Радюк ходив по кiмнатi та все думав та думав. Вiн узяв скрипку й почав грать, але мелодiя музики тiльки псувала ту високу мелодiю, котрою була налита вся його душа. Од великої втоми вiн упав на лiжко й почав засипать. А та мрiя все стояла перед ним i обсипала його, як те лiтнє гаряче сонце, теплим i ясним промiнням. Вiн заснув i в снi все бачив той самий вид, i прокинувся вранцi з першою думкою про той вид. I личко гарної хуторяночки, як зоря при сходi сонця, потонуло в промiннi нового свiту, пової краси.

"Прощай, Галю! прощай, серце. Чи я ж винен, що серце моє не вольне? Хiба ж вольне сонце, як не свiтить i не грiє, коли треба, а сховається десь за чорнi хмари i втрачає свою силу; то знов засвiтить i заблищить, коли йому призначить закон натури?"