Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Не знаходячи причини навiдаться до Дашковичiв, вiн не пiшов до їх того дня. Але другого дня й причина знайшлась: вийшла нова книжка журналу, де була нова повiсть, що наробила тодi такого галасу в громадянствi. Радюк ухопив книжку й прожогом побiг до Дашковичiв. Новий свiт в його серцi так свiтив i грiв! Вiн забажав, щоб той свiт зостався в йому на все живоття i не згасав до домовини! його життя вже так добре складалось! Вiн був такий певний в своїй матерiальнiй фортунi. А яким щастям надарила його Ольга самими очами!

Тим часом у Дашковичiв, пiсля того вечора, як був у їх Радюк, була зовсiм iнша сцена. Вставши вранцi другого дня, Ольга спитала в матерi: "Чи не знаєте, мамо, якої української пiснi? Ви б мене навчили?"

– А я оце тiльки що хотiла тобi те саме казать. Чи бачила вчора, яка тепер наша молоднеча? Треба б тобi навчиться спiвать українських пiсень. Тепер пiшла така поведенцiя. Як пiдемо в магазини, то коли б не забуться купить будлi-який збiрник українських пiсень.

– Коли ж то ми пiдемо? Я б хотiла зараз вивчиться якої-небудь, хоч одної.

– Бач, як припало! – сказала Степанида Сидорiвна, пригадавши гарного молодого Радюка. – Колись я спiвала й на гiтарi грала, а тепер, мабуть, усе позабувала. А принеси лиш гiтару! може, й згадаю дещо.

Ольга ледве знайшла десь закинуту гiтару й принесла матерi. На гiтарi телiпалась одним одна струна. Треба було посилать в магазин за струнами. Ольгу брала нетерплячка: вона вже починала сердиться. Тимчасом, поки принесли струни, в свiтлицю вступила Марта Сидорiвна з Катериною.

– Чи не пригадаєш, сестро, яких українських пiсень? Моя Катерина оце причепилась, щоб я її вивчила, а я, як на тогеж, геть дочиста позабувала, – казала Марта Сидорiвна.

Степанида Сидорiвна тим часом начепила струни й почала незручними пальцями брать акорди й спiвать пiсню. Вона почала кiлька слiв i спинилась, бо зовсiм забула.

– Пригадай-бо й ти, сестро, словаї – попросила вона Марту Сидорiвну.

Марта Сидорiвна нагадала кiлька куплетiв, i вони вдвох почали спiвать.в унiсон "Котилися вози з гори", їх голоси були такi сипкi й хрипкi, що молодi дочки почали смiятись.

– Чи не пам'ятаєте якої iншої? Ця дуже швидка, – сказала Ольга.

Марта й Степанида почали перебирать пiснi, якi пам'ятали, i знов затягли сипкими голосами, їх голоси були такi, що Дашкович в своєму кабiнетi, закопаний в Гегелеву фiлософiю, вийшов до зали й спитав всмiшки.

– Чи не налетiли часом в вiкна галки? – сказав вiн, оглядаючи свiтлицю.

– Та це ми так спiваємо пiсень! – сказала Степанида Сидорiвна, смiючись.

– А я думав, що ворони! Ой, не спiвайте лучче! Нехай вже дочки спiвають, – сказав професор i пiшов знов до свого кабiнету.

Одначе всi переспiванi пiснi не сподобались молодим паннам, бо всi були козачки до танцiв.

– Як умiємо, так i пiємо! Коли цих не хочете вчиться, то де ж ми вам достанемо кращих? – сказала Степанида Сидорiвна.

– Може, тато знає? – сказала Ольга i вже хотiла бiгти до дверей.

– Мабуть, стiльки, скiльки й мама! – одказала їй Марта Сидорiвна.

– А поклич, Ольго, куховарку! Вона часом спiває дуже гарних пiсень, – промовила Степанида.

Ольга, забувши на той час Турманшу й iнститут, побiгла в пекарню й прикликала куховарку, котра ввiйшла в залу з позакачуваними рукавами i напеченим лицем.

– Ти, Палажко, спiваєш дуже багато пiсень. Заспiвай нашим паннам якої-небудь гарної пiснi! – промовила Степанида Сидорiвна. – Вони хотять вивчиться.

– Оце! узяла б та отут i спiвала, неначе дурна дiвка! – сказала Палажка, подумавши, що з неї глузують.

– Та ну-бо, не жартуй, коли тебе просять! – вже сердилась Степанида.

– Оце! їй-богу, якось нiяково! Якби пак в пекарнi, то й спiвала б, – казала Палажка, затуляючись рукавом.

– Спiвай-бо, якої вмiєш найкращої, – просила Ольга.

– Якої ж? Хiба оцiєї: "Ой полину, полину – добувати талану!"

– Та не говори, а спiвай! Нам треба знать голос, – вже поважно казала Степанида.

Палажка мусила спiвать пiснi, а Ольга записувала слова i вчила на фортеп'янi голос. Швидко потiм обидвi панни, пiдiбравши акомпанемент, вчились спiвати пiсню: "Ой полину, полину – добувати талану!" А тим часом в обох у їх була думка, що б то сказала начальниця iнституту, якби вона досвiдчилась, що вони вчаться мужицьких пiсень од своєї куховарки!

Вже й пiсня була готова. Ольга й Катерина швидко вивчили й спiвали її чисто по-українськiй, пiдбираючись пiд Палажчин спiв. Другого дня Ольга тiльки що встала вранцi, зараз сiла за фортєп'ян i знов промовляла слова й голос тiєї пiснi.

Вона таки перемогла себе, бо вчила її для Радюка й думкою бажала, щоб вiн, а не хтось iнший, її слухав. Вона його ждала, виглядала цiлий день у вiкно, не оступалась од вiкна, оглядаючи кожного прохожого.

Надвечорй у вiкнi майнуло Радюкове лице. Ольга насилу всидiла на стiльцi. Вона бачила, як Радюк не то що увiйшов, а нiби вскочив у хвiртку. Незчулась вона, як рипнули дверi i Радюк вступив у свiтлицю й подав нову книжку журналу.

Мати зараз вийшла з кiмнати, привiталась до Радюка дуже ласкаво, зараз навiть витягла з кабiнету Дашковича й привела його в залу.

– Яка я рада, що ви принесли менi нову книжку! – промовила Ольга, i її очi так i сипали iскрами, так i свiтились промiнням.

Радюк тепер тiльки придивився добре до Ольжиного лиця, до очей, до брiв. Лице було таке свiже й гарне, як та мрiя, що так негадано ввечерi нiби зацвiла квiткою й причарувала його серце i взрушила його душу.

"Боже мiй! яка випещена краса! якi чудовi оксамитовi брови, якi променястi очi!" – подумав Радюк i почутив, що таких очей, такої краси лиця вiн ще не бачив. Розмовляючи з Радюком, Ольга бистро кидала на його очима, а потiм помалу спускала їх додолу. Радюк ледве видержував магiчну силу тих очей. А Ользi так хотiлося сiсти за рояль i заспiвать української пiснi! Вона встала, перейшла залу проз самий рояль, потiм стала коло рояля, i поклавши два пальцi на клавiшi, зачепила двi струни, котрi стиха задзвенiли i поти дзвенiли, поки вона стояла й держала руку на клавiшах.

– Заграйте, будьте ласкавi! – насмiлився Радюк, нарештi, попросить її, i сам став коло рояля.

Ольга сiла, поклала руки на клавiшi й задумалась. Вона вибирала п'єсу, i швидко смутна мелодiя полилася по свiтлицi. Якби вона заграла веселої, то та мелодiя не так би Радюковi вразила серце. Смутна музика навела на його багато дум, взрушила серце, повне кохання.

– Моя Ольга вивчила недавно нову пiсню! – не втерпiла-таки сказать Степанида Сидорiвна.

– Яку пiсню? Може, яку українську? – спитав Радюк.

– Еге! – одказала вона.

– А заспiвайте, коли ваша ласка! – почав просить Радюк дуже ласкавим голосом.

– Я ще добре не вивчила, – тихо промовила Ольга й почервонiла.

Ольга взяла хапком прелюдiю й почала спiвати: "Ой полину, полину". Невважаючи на те, що в iнститутi вона не вчилась спiвать по-українськiй, вона перейняла щиро українську iнтонацiю, бо часто чула українськi пiснi од няньки й куховарки.

Вона спiвала дуже добре, тiльки українськi слова так перекручувала на руський лад, що Радюковi стало нiяково. Зате ж голос її, свiжий i молодий, промикувавсь з мелодiєю до самого серця молодого хлопця.

– Я назбирав багато пiсень по селах i навiть завiв вже в ноти. Я був би дуже щасливий, якби ви дали менi надiю прийнять од мене послугу, взяти мої ноти. Там є чудовi й оригiнальнi мелодiї.

– Принесiть, коли ваша ласка. Я дуже люблю музику, i хоч добре ще не граю, але вчуся щодня, – промовила Ольга.

Тим часом Дашкович, послухавши пiснi, згадав свої Сегединцi й розпочав розмову з Радюком про народ i українську народнiсть. Почувши те, Ольга злякалась: вона бачила, що батько одiб'є собi Радюка й не дасть i слова промовить до його. Степанида Сидорiвна, назираючи збоку, як добра наглядачка, зараз постерегла це й почала вмикуваться в розмову, щоб зробить розмову загальною для всiх. Вона почала розмову про жiноче питання. Радюк так i вхопився за те питання. Вiн почав доказувать, що женщина повинна мати однакове право з чоловiками як на просвiту, так i на мiсце в соцiальному життi, та усе обертався до Ольги, неначе там бiльше нiкого й не було.

– Коли в нас дiвчат не пускають в нашi унiверситети, то нехай заводять опрiчнi, жiноцькi, – так скiнчив свою розмову Радюк. – У нас з женщиною обходяться по-варварськiй, поставили женщину дуже низько просвiтою й наукою, неначе засудили її зумисне на завсiдню темноту й неволю.