Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– О, вибачайте! Я нiчого такого не чула од Павла Антоновича! – промовила Ольга.

– Потривайте, потривайте! Це ще не все! Радюк приноситиме вам юридичнi книжки, фiлософiю Гегеля, потiм буде три днi й три ночi поспiль товмачить про баштанника Ониська й його поезiю, а потiм буде намоторювать вас, щоб ви самi вивчились писать українськi вiршi.

Ольга й її мати смiялись.

– Я нiколи не писала вiршiв i, певно, не буду. Що це ви верзете, Кириле Петровичу? – сказала Ольга, смiючись.

Радюк ледве мiг усидiть на стiльцi. Переднiше, в кружку своїх товаришiв, вiн не дуже вважав на Кованьковi жарти, бо мав їх за жарти молодого веселого хлопця, ладного все життя i все обернути на жарт i на смiшки, щоб тiльки було з чого пореготаться. Але тепер, в домi поважного чоловiка й перед очима милої особи, йому тi жарти доходили до самого серця.

– Почекайте! Це ще й нiчого б! Але потiм Радюк буде намовлять вас одягтись в плахту, в мережану сорочку i взутись в червонi чоботи, бо вiн i сам одягається в свиту й кожух…

– Тобi й сорому нема! – тихо промовив Радюк. А Кованько, не вважаючи на те, знов протягував свою карикатуру – Чи ви пак знаєте, що нашi студенти тiльки й думають, як вони житимуть в курiнях на баштанах i як їх жiнки носитимуть їм обiди з дому, як вони будуть орать однiєю рукою, а другою книжку держать, а третьою писати докторськi дисертацiї…

– Бог зна що ви говорите! – сказала Степанида Сидорiвна. Їй стало шкода Радюка, над котрим так глузував Кованько, бо вона постерiгала причину того кепкування…

– Якби це ми були вдома, а не в гостях, то я б i тобi намалював твiй iдеал i твоє iдеальне життя на заводi, – сказав Радюк, – та нехай навпiсля. А твiй iдеал вийшов би, мабуть, не такий поетичний, хоч, може, й достоту такий смiшний.

Кованько замовк, неначе води в рот набрав. Щоб як-небудь перервать ту негарну розмову, мати попросила всiх до зали. Тiльки що вони всi ввiйшли в залу, Ольга одчинила рояль i, нi на кого не вважаючи, смiливо й голосно заспiвала українську пiсню: "Ой, полину, полину – добувати талану!" Та пiсня була одповiддю й протестом проти Кованькових жартiв. Кованько зараз зрозумiв це, бо замовк i задумавсь. Його великi губи закрили зуби, а повнi й довгi щоки аж одвисли вниз. Радюк наче ожив i повеселiшав. Вiн зрозумiв серцем, до чого стосувалась та пiсня, про котру нiхто Ольги й не просив, про котру нiхто й не згадував.

Тим часом на голос пiснi дочки вийшов з кабiнету батько. Дашковичеве лице почало дуже старiться, i не так старiтись, як в'янути й морхнуть од сидiння й безсонних ночiв. Дашкович привiтався до Радюка й до Кованька й розпочав розмову з Радюком, вважаючи на його, як розумнiшого i бiльше нахильного до поважної розмови.

– Думаючи не раз про свiй народ, я дiйшов до такої гадки: щоб зрозумiть його свiтогляд i постерегти його будущi фiлософськi принципи, треба роздивляться на наш народ не як на народ, одрiзаний од сiм'ї iнших народiв, а доконче вкупi з iншими народами, котрi йому рiднiшi, котрi ближчi до нашого народу по прикметах плем'я, мови, вiри i т. д., – так говорив Радюковi професор.

– А певно так! – ледве обiзвавсь до його Радюк, а сам усе поглядав у той куток, де сидiла Ольга й Ковакько.

– I я тепер маю думку роздивиться на свiтогляд цiлого слов'янського плем'я i потiм вже приступить i до свого народу.

– I я так думаю, – притакував Радюк, хоч вiн в той час нiчого того не думав i навiть не второпав, за що говорив йому Дашкович. Вiн бачив, що Кованько сiв близесенько коло Ольги, розказував щось смiшне, бо й Ольга смiялась до його. А Дашкович, як на тотеж, все розвивав та розвивав перед ним свою теорiю, радiючи, що знайшов вважливого слухача.

Радюк слухав, а його очi все тягло туди, де жартував Кованько, дуже радий, що Радюк попався Дашковичевi. Його очi роздвоювались, бо вiн все дививсь i на професора, i на бiлу Ольжину шию, де блищало проти свiтла прозоре вушко, де малювався її чистий профiль проти свiтла. Радюк вже й не слухав Дашковича. Кров кинулась йому до голови. Сам професор, запримiтивши невважливiсть Радюка, перестав розмовлять.

Тiльки що подали чай, як у залу одчинились дверi i в свiтлицю увiйшла Марта Сидорiвна з дочкою. Вони обидвi держали в руках якусь роботу й прийшли нiби на оденки, ненароком, по-сусiдськiй. Але було не так: Марта Сидорiвна, побачивши свiтло в вiкнах зали, постерегла, що в Дашковичiв є гостi, i, взявши дочку, пiшла з нею до сестри. Степанида Сидорiвна зараз зрозумiла те, бо якось знехотя привiталась з сестрою й з небогою.

– Чи всi здоровi? – спитала Марта.

– Як бачиш, усi! бо всi тут i сидимо. Хiба ти що чула? – одказала Степанида Сидорiвна.

– Нiчого не чула, але думаю: дай, пiду побачусь!

– Спасибi, що не забуваєте нас, – одказала Степанида.

Катерина була убрана по-буденному, але дуже чисто. Вона зачесалась дуже гладко, i можна було примiтить, що вона звернула ввагу на свiй костюм, бо була убрана краще за Ольгу.

– Чи не думаєте куди на вечiр? – спитала Степанида, поглядаючи на Катерину, котра навiть почепила дорогi золотi сережки.

– Думали зайти, та вже не пiдемо, тут зостанемось, – Додала Марта Сидорiвна.

Тiєї розмови сестер, пересипаної попелом i сiллю, нiхто не чув, i розмова стала спiльною й веселою. I Радюк, i Кованько залицялись до Ольги, до неї обертались з розмовою, до неї обертали жарти, а як не до неї, то до котрої-небудь матерi. Катерина сидiла, мов сирота. Вона ждала хоч одного слова, хоч одного погляду очей, i нi один не подивився на неї, не заговорив до неї! Вона побачила Радюка, дуже гарного хлопця, i не могла надивитись на його, одiрвати од його очей.

"Ану, буду примiчать, чи подивиться вiн на мене хоч раз? Чи промовить вiн до мене хоч слово?" – подумала собi Катерина й почала слiдком водить очима за кожним рушенням його очей.

Радюк говорив з Ольгою й не зводив з неї очей. Наговорившись з нею, вiн сiв коло Степаниди Сидорiвни й почав балакать з нею. Степанида Сидорiвна ласкаво та облесливо розмовляла з ним. Потiм Радюк почав балакать з Мартою Сидорiвною, котра так само стала вся добром i ласкою. Катерина думала, що вiн от-от промовить до неї слiвце, а вiн встав од стола й почав розмовлять з Дашковичем. Тодi вона почутила, що її здавило коло серця. Не тiльки ласкавого слова, навiть погляду очей його вона не пригорнула до себе. Вона бачила, як його чудовi очi майнули проз її лице; вона ловила його очi своїми очима, хотiла спинить їх на собi хоч на хвилину i побачила, що не мала тiєї сили чарiв.

"Не ласкава доля до мене, – ледве заворушилась в неї така думка. – А чи я ж не така iнститутка, як i вона? А чи я ж не так граю й спiваю, як i вона?" Катерина ледве задушила в собi неприязне почування до своєї щасливої сестри в первих, бо добре знала, що й сестра тут нiчим не винна.

Тим часом Марта Сидорiвна, не питаючись серця своєї дочки, думкою вже призначила Радюка Ользi, а для своєї Катерини рада була б узяти й не дуже гарного Кованька. Вона бачила, що од Катерини обидва паничi держаться осторонь, i промовила:

– Ви б, панни, або заграли, або заспiвали нам, старим, а за вами, може б, заспiвали й паничi. Ольго! ти ж хазяйка. Починай! А за тобою, може, й другi насмiляться.

Ольга була весела. Вона тiльки що наговорилась з милим, надивилась зблизька на очi, на брови, наслухалась досхочу його мелодичного голосу. Вона пурхнула до рояля й почала перебирать веселi вальси й мазурки, а потiм, дивлячись просто Радюковi в очi, заспiвала: "Ой полину, полину – добувати талану!"

Ольга ще трохи пофантазiровала i встала. Катерини нiхто не просив, i кiлька хвилинок було в хатi зовсiм тихо. Її мати трохи вже сама не попросила її сiсти за рояль, як Кованько обернувся до Катерини й попросив її заграть.

Катерина встала й якось без енергiї перейшла залу до рояля. В її тихiй, длявiй ходi виявлялась й обида, i смуток. Вона сiла за рояль; смутний мiнорний акорд сам пiдбiг пiд руки, i з-пiд її пальцiв полилась смутна мелодiя, дуже не припадаюча до молодого вiку. В тих мелодiях не чути було нi надiї, нi любовi, нi веселостi.

– Яка гарна й смутна п'єса! – промовив Радюк, але не подивився на Катерину, та на Ольгу. То були першi слова Радюковi, що стосувались до Катерини. Вона почула, що тi слова вразили її в серце, але не щастям i надiєю, а нiби втратою надiї. Катерина трохи не заплакала й почала ще виразнiше виявлять в мелодiях своє невеселе почування. Її дума вся перелилась в мелодiї. Вона, не спиняючись, перейшла на українську думку й почала грати з душею. Катерина почула, що вона плаче в мелодiях, хоч не плаче слiзьми, i дала волю тим невидимим сльозам. Мелодiї лилися, неначе сльози, то iихо, то разом заливали всю залу й сповняли її. В трелях, здавалось, нiби тремтiло її серце, в тихих мiсцях вона нiби замирала, i знов виявлялись голоси плакучi то на вищих нотах, то на низьких, котрi гули i все стихали та стихали. Катерина знала, що вперше на вiку так грала, бо вперше на вiку постерегла, що не дано їй щастя-долi на землi безневинно, що її обминула доля. Вперше на вiку вона плакала молодою душею за втратою надiї на вище щастя на землi – на любов.