Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Баштанник сидiв коло куреня й щось стругав стругом. Вже можна було бачить оком, як його лiктi разом одсовувались назад, як вiн тяг до себе струга, як на руках манячили рукави бiлої сорочки.

– Знаєш що, сину! Давай вивiримо, чи добре Онисько стереже баштана? Ходiм навпростець через баштан, буцiмто красти свої кавуни, а погонич нехай їде просто до куреня.

При тих словах батько зскочив з воза, а за ним i син. Вони закрались поза кукурудзою й почали нiби шукать кавунiв. Онисько сидiв i не обертавсь. Коли це обидва вони побачили, що просто на їх летить через огудиння рябий собака, аж курява пiднiмається за ним. За Рябком пiдтюпки бiг Онисько.

– А чого вам треба, сякi-такi! Ось я вам дам серед дня лiзти на баштан! Джий! кис, кис! джий! уджга, Рябко, уджга! – цькував дiд та все лаявсь. А Рябко кинувся прожогом на молодого Радюка й ухопив його зубами за чобiт. Собака була люта, як гадюка, i зовсiм здичiла на степу. Радюк дригнув ногою, а Рябко вчепився зубами в закаблук, наче п'явка. Вiн махав ногою, а Рябко волочився слiдком за ногою по баштанi, аж огудиння поплутались кругом. Батько кинувсь оборонять, вирвав з корiнням здоровий кущ кукурудзи, лупив собаку по спинi. Рябко гриз на шматочки бадилля своїми страшними зубами.

– А чого ви тут ходите! – крикнув Онисько i… руки опустив, упiзнавши хазяїна.

– Чи це ви? Оце, боже мiй! тiльки мене втомили. I треба було вам йти сюдою! Господи! наче вам стежки нема. Неначе маленькi. А я думаю, що злодiї. Тут недалечко шлях. Йде багато чумака, й москаля, i всякого народу.

– Та це ми, дiду, правди вивiряємо в вас! – сказав син.

– Доконче треба було! I прийде, господи, в голову! Чи не покалiчила де собака? – бiдкався сивий баштанник. – Та й позбавляли ж ви багато огудиння! Iй-богу, неначе маленькi.

– Не сердьтесь, дiду! Ми вам привезли могорича! – сказав молодий Радюк.

Всi вони пiшли до куреня, переплигуючи через густе огудиння, неначе переходили через рiчку, скакаючи з каменя на камiнь. Рябко вже лащився до наймита, виляючи хвостом, а на хазяїнiв усе гарчав та скалив бiлi зуби.

– Чи є, дiду, стиглi кавуни? – спитав молодий Радюк.

– Динi вже давненько показались, а кавунчика – може, й знайдемо.

Онисько швиденько подибав на баштан i принiс здорового кавуна. Кавун був з одного боку зовсiм бiлий, бо Онисько закопав його в рiллю, ще й зверху притрусив сухим бадиллям, щоб часом хто не вкрав першого кавуна. Взявши складаний нiж, що висiв на припонi коло пояса, Онисько розрiзав кавуна надвоє. Кавун був стиглий i червоний, як жар. Онисько з гордiстю подав кавуна панам, як подають трофеї, добутi на вiйнi.

– Спасибi, дiду, спасибi! – дякували пани. Молодий панич порiзав кавуна на скибки й поклав на травi. Скибки розпались, i зсередини випав червоний вовк. Всi посiдали на землi i з'їли цiлого кавуна дочиста!

– Тепер, дiду, давайте динь абощо? – казав панич.

– Е! де вже пак пiсля кавуна та динi! Треба було їсти переднiше диню, а потiм кавуна, – промовив дiд i винiс з куреня велику жовту диню. Молодий Радюк розрiзав диню; насiння не вилилось, а випало довгими злiпленими рядками, – прикмета, що диня була не проста, а дубiвка. В повiтрi полився аромат. Швидко од тiєї динi не зосталось i шматочка.

– Тепер i до роботи можна браться! – промовив дiд поважним тоном, обертаючись до панича. – А нумо, паничу, зносить динi та вибирать огiрки!

– Як нумо, то й нумо! – сказав панич. – Давайте, дiду, торбину або мiшка, я вам поможу вибирать огiрки.

– Куди вам там вибирать! То я так тiльки жартую, – сказав дiд трохи м'якiшим голосом.

– Чого ви, дiду! Ви думаєте, що я незугарний до роботи?

– Сидiть та лучче люльку курiть!

– Е! тепер, дiду, iнший час настав на свiтi. Годi вже панам сидiти, згорнувши руки! Треба й панам до роботи браться, роздiлять працю з простим народом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як подiлимось ми працею й наукою, то аж тодi буде на свiтi добре всiм.

– Може, й буде! Дай боже! А ви все-таки ляжте коло куреня та курiть люльку.

Молодого Радюка вразили дiдовi жарти. Вiн узяв мiшка, прив'язав мотузка до одного узиря, а другим кiнцем прив'язав до зав'язки й накинув собi через лiву руку на плече, як звичайно роблять, вибираючи огiрки.

– То надiньте ж рукавички, бо руки поколете! – жартував дiд.

– Не бiйтесь, не поколю!

– Але скиньте чоботи, бо зовсiм витопчете отими закаблуками огудиння!

Молодий Радюк мусив скинуть чоботи й пiшов на баштан в самих шкарпетках. Вiн почав перегортать огудиння, а воно жалилось, неначе жалка кропива. Деякi огiрки були вкритi колючечками й кололи його делiкатнi руки. Радюк накидав багацько огiркiв у мiшок, i вага почала нагинать йому шию. Мотузок рiзав в плече, неначе гострим жалом ножа. Радюк мусив перекидать мiшок з плеча на плече. А мотузок все-таки шмульгав, а потiм почав пекти. Пiд гарячим небом, на гарячiй, як присок, рiллi йому було важко, як у лазнi; спина почала страшно болiти. Пiт лився з його, як вода, i капав на зелене огудиння.

– Та годi вже вам вибирать! Висипте огiрки на траву та лягайте в холодку. Чи бачите, скiльки я навибирав слiдком за вами!

Радюк подивився на дiда, а в дiда в мiшку було бiльше огiркiв, нiж у його!

– Як же ви багацько кидаєте! Не розгортаєте добре огудиння. Коли зiгнали оскому, то цур їй, цiй роботi. Лягайте на бiк та читайте книжечку!

Молодий панич i справдi подумав, що цур їй, тiй роботi в таку спеку! Вiн вперше, жартуючи, спробував, яка то важка проста робота.

– Ой, болить спина! – крикнув вiн, лягаючи в холодку i швиргонувши мiшок на траву.

– А що б ви сказали, якби вам довелося нажать копу жита в таку спеку? – спитав дiд, осмiхаючись.

– Не знаю, що я сказав би. Лучче я, дiду, пiду зривать стиглi динi!

– Чи вiзьмете просту роботу, а менi оддасте книжки? А коли сказать правду, то це ще iграшка, а не робота, – казав дiд.

– Почекайте, дiду! Як одпочину, то поможу вам зносить динi. Але за те ви менi заспiваєте пiсень. Добре?

– Куди вже менi, старому, до пiсень! Нехай молодшi спiвають. Я вже своє одспiвав!

Молодий Радюк, спочивши, пiшов рвать динi. Вiн клав їх у той самий мiшок, а проклятий мотузок знов рiзав його, наче серпом, у плече. Вiн пiдмостив хусточку, а мотузок муляв i через хусточку. Тодi вiн вернувся до куреня.

В спинi в його судомило. Радюк зрозумiв, яка то важка чорна робота простого народу.

– Паничу! а пiдмостiть i менi хусточку пiд мотузку, щоб не було мулько! – крикнув дiд, смiючись.

Тим часом дiд i наймит вибрали огiрки, зсипали їх на купу на травi, позривали стиглi динi й позносили до куреня. Онисько знайшов аж десять стиглих кавунiв, у котрих коло хвостика кучерява в'язь поприсихала. Купи зелених огiркiв, жовтих динь, кавунiв всякої мастi веселили очi й старого Радюка, й молодого. Кругом куреня запахло динями, пшеничкою, огiрками, i тонкi пахощi далеко розходились у теплому повiтрi. Дiд зiбрав лушпиння й однiс його далеко в степ, щоб не занадились на баштан кузки й звiрки та оси.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: