Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Степанида наступала на серба так суворо, з такими блискучими очима, що вiн втихомирився й почав оступаться назад. До неї на помiч прийшла i Марта Сидорiвна.

Обидвi сестри так присiкались до молодого серба, що купа студентiв кругом його так i розсипалась по залi, неначе од куль з рушниць та гармат.

Кованько торкнув лiктем Радюка й промовив: "От комедiя! Ото є на що дивиться! Дивись, дивись, як той серб роз'ярився! А Дашкович! їй-богу, в його душа тепер аж труситься. Славна комедiя! Є чим натiшиться. Iй-богу, часом за поганшу платять грошi".

– Кованьку! перестань-бо дурiть по-школярськiй! – сказав йому Радюк пошептом.

Радюк похопився одiйти од Кованька, бо його брав острах, щоб вiн часом i справдi не встругнув якоїсь школярської штуки.

Тим часом гостi почали прощаться й вийшли з покоїв. Радюк зостався й довго ще балакав з Ольгою.

– Чи принести вам ще якихсь книжок? Тепер вийшли дуже гарнi книжки по природних науках.

Ользi дуже хотiлось сказати, щоб вiн бiльше не приносив їх, та вона того не сказала, i сам язик промовив, щоб вiн якнайшвидше приходив i принiс тi книжки.

Радюк попрощавсь i вийшов на вулицю. Надворi все дихало нiби маєм. Вода в Днiпрi лиснiла проти зоряного неба. Надворi було поночi. Але за Днiпром на берегах горiло багаття й освiчувало щогли байдакiв: то бiлоруси варили вечерю. I на плотах по Днiпрi скрiзь блищали вогнi й одбивалися в тихiй водi. Радюк вийшов до Владимирового пам'ятника, сiв на схiдцях сходiв i задумавсь. По другий бiк тих сходiв манячила чиясь темна постать в поставi задумливого чоловiка й гармонiзувала з тишею. Тиха торжественна картина великої рiчки, освiченої вогнем багаття й зоряним, одкинутим в водi небом, навела на його багато дум. Будуще життя з Ольгою так манило його щастям! Здавалось йому тiєю, нiби й мертвою, рiчкою, де нiби й замерла вода з зорями, але в тiй рiчцi було стiльки живоття пiд тихим покривалом ночi! Стiльки живоття було заховано од людського ока пiд темним небом, де в тишi й темрявi стукотiв пульс невичерпної сили природи!

Радюковi вперше прийшла думка об'явиться Ользi й заповiстить її про свою любов. Вiн трохи страхавсь Кованька. Йому здавалось, що Кованько недурно топче стежку до Ольги.

Вiн i гадки й думки не мав, що Ольга не згодиться дать йому слово i що його мрiї розлетяться марно, як туман од вiтру.

Забравши деякi книжки з гарними малюнками, Радюк побiг до Дашковичiв i застав дома саму матiр. Батька й Ольги не було вдома, вони пiшли на Хрещатик, на прогуляння. Покинувши книжки, Радюк побiг на Хрещатик, перебiг його од кiнця до кiнця, трохи не звалив з нiг кiлька панiв i дам i не знайшов Дашковича з дочкою. Вертаючись назад, вiн побачив чиєсь жовте лице. Мiж другими свiжими лицями те лице жовтiло, неначе стигла диня. Радюк впiзнав Дашковича. Швидко вiн угледiв i друге лице, молоде й свiже, як троянда: то була Ольга. Вiн привiтався до їх, i всi троє пiшли рядом. Радюк постерiг, що випала найлучча година об'явиться Ользi. Старий фiлософ не заважав нiтрiшки.

Вже наближався вечiр, i народ цiлою валкою прямував до Царського садка, де щовечора була гулянка. Осiнь була тепла й суха, i всi неначе хапко хапались нагуляться перед холодами.

– Ходiмо, тату, в Шато! – просила батька Ольга.

– Куди там менi, старому, дибать! Що я буду там робить?

– Будемо гулять. Ходiм-бо, таточку. Ви трошки провiтритесь i поздоровшаєте. Ми недовго там гулятимемо. Я покину й фейерверки задля вас.

Старий Дашкович мусив йти в Шато на прогуляння. Вже музики грали, а публiка ворушилась по долинi, як комашня. Тераса ресторану була обсипана людьми. Перебiгши Шато, Ольга з Радюком пiшла на гору на велику алею. Старий професор, слухняний, як дитина, мусив на старостi лiт лiзти за ними на гору. Ольга не йшла, а бiгцем бiгла пiд гору, так що батько слiдкував тiльки очима за її рожевою сукнею й ледве встигав йти пiдтюпцем. Вони вийшли на велику алею; Дашкович так i впав на лавку, засапавшись.

– Ви сiли, а нам хочеться бiгать! – сказала Ольга, смiючись.

– Про мене, серце, й бiгай, тiльки дай покiй менi, старому, – сказав вiн, одмахуючись рукою.

Радюк пiшов з Ольгою по алеї. Його душа була повна щастя, але непевнiсть все-таки дуже тривожила його. Випадок був такий добрий, що луччого трудно було дiждаться й сподiватись.

Вони перейшли алею, звернули набiк i пiшли дорiжкою понад самими горами. Людей було все менше та менше. Якось знехотя вони обоє звернули з дорiжки й стали над самою горою, котра була перерiзана вузькою та глибокою долиною. По горi росли високi осокори та верби, а через вузеньку й глибоку долину було видко аж над самим Днiпром клапоть шосе, де манячили проїжджi й прохожi. Ольга не дивилась на Днiпро, на пишну заднiпрянську картину, та все дивилась в той глибокий яр, де по шосi миготiли люди, маленькi, мов ляльки, де котились вози й стукотiння од колiс одбивалось луною в обидва боки того вузького яру.

Радюк мовчав, i Ольга мовчала, її щоки аж пашiли. Вона очевидячки чогось ждала. Радюк оглянувся навкруги; по дорiжцi пленталась якась мiщанка. На шпилях подекуди сидiли люди по двоє, по троє. Недалечке од їх внизу на одному шпилi стояв якийсь високий пан, мов та статуя, i дивився на Днiпро. Постатi на шосi все ворушились, нiби в вертепi кукли. Радюк думав об'явиться прямо й просто кiлькома словами i не знайшов тих простих кiлькох слiв. Вiн почував, що його душа дуже стривожена, i ждав, поки вона трохи втихомириться. Вiн зирнув скоса на Ольжине лице; воно було рум'яне, але спокiйне; очi були спущенi на зелений яр, неначе в йому дiялось якесь надзвичайне диво.

"Вона жде, вона жде!" – подумав вiн, i те слово сотню раз мигнуло в його думцi. Вiн взявся рукою за груди й почув, що в грудях у його ще не все заспокоїлось. Серце трiпалось, як пташка в клiтцi. Вiн задумав почать яку-не-будь розмову, доки стишиться в його душi.

– Здається, й осiнь надворi, а зроду нiхто не дiзнавсь би, що тепер осiнь. Глянеш на небо, на Днiпро i подумаєш, що починається лiто, – тихо промовив Радюк.

Ольга зиркнула на його своїми чудовими очима. I яка була краса в тих соромливих очах! В тих очах були нiби сльози, нiби мокра роса пригасила вогонь. Вона, певно, не того ждала од його й спустила очi.

Внизу Днiпро був заставлений байдаками й барками. При березi коло Подолу стояли рядками здоровi дуби й берлинки, повнi жовтих i червоних яблук, кавунiв, груш. Кiлька дубiв i берлинок з кавунами простувало по Днiпрi до пристанi, а на пристанi, на соломi були накладенi цiлi гори кавунiв i яблук. Надворi було тихо; за Днiпром синiв бiр, котрий здавався ще синiшим пiд промiнням захо-дячого сонця. На тому темному фонi серед бору палало нiби полум'я: то сонце вдарило в усi шибки церкви далекого села.

– Чи то пожежа? – спитала Ольга.

– Нi! то сонце грає на вiкнах сiльської церкви, – сказав Радюк, i вони обоє знов замовкли.

На другому кiнцi бору три банi церкви, освiченi сонцем, неначе три зорi висiли над чорним лiсом, а там десь далеко сонце потрапило в шибки бiдної рибалчиної хатини й зробило з тих тахлiв щире золото, неначе хто повiсив золотi щити серед темного бору. На рiчцi внизу коливались тихо байдаки, а вище, коло Подолу, стояв нiби лiс щогл. Якийсь спокiй був розлитий на свiтi. Природа нiби вже думала заснуть перед близькими холодами. I Ольга й Радюк задивились на ту картину. Вона їх заспокоїла.

– Як тиха картина осенi, хазяйської й хазяйновитої осенi, наводить на мене думку про щастя тихої сiм'ї. I те щастя менi здається таке тихе, спокiйне, але пишне й чудове, як ця тепла й овощна осiнь, – промовив Радюк. Ольга подивилась на його очима й неначе чогось ждала.

– Ви любите осiнь? – промовила вона. – А я найбiльше люблю весну. Скiльки раз я марила про тi острови Океанiї, де вiчно цвiте й не вмирає весна! Якби мене хто чудом перенiс на тi острови! Таким чудом, про якi розказує в казках Шехерезада.

– Хто її не любить, тiєї весни, часу соловейкiв i квiток, але вона така коротка! А щаслива весна людини ще коротша, хоч пишнiша од весни природи.

Ольга зiтхнула, а Радюк задумавсь.

– От i моя весна, весна мого життя швидко мине, – знов почав говорить Радюк. – Я вже став мiцно на дорозi життя, вже втягла мене в себе та безодня моря людського життя. Я почуваю, що менi час жить щастям ширшим i вищим од щастя молодої пори весни; я почуваю, що менi вже час жити життям сiм'яка.