Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Їй-богу, правда…

– Яка правда? Була колись правда, та заiржавiла.

I дiд не скiнчив i знов задумався.

Вже порожня пляшка валялась на травi, а надворi почало зовсiм поночiть. Наймит запрягав конi, а дiд i Радюк складали на вiз динi, кавуни й огiрки. Всього було так багато, що треба було повикидать з воза солому. Молодий Радюк мусив сiсти на мiшки з огiрками i поставить ноги на кавуни. Вже висипались зорi на небi, як вiз рушив од куреня й покотився по степу. Радюк почав прощаться з Ониськом, котрий стояв коло куреня ввесь бiлий, облитий свiтом багаття, а коло його сидiла на заднiх лапах собака. Вiз покотився, i стукотiння далеко розляглось по степу. А дiд усе стояв на тому самому мiсцi, згорнувши руки. Радюк усе думав за дiда, а огiрки страшно муляли; ноги його скобзались по кавунах. Вiн мусив витягать кукурудзу й пiдмощувать пiд себе, щоб хоч трохи було лучче сидiть.

Вже пiзно в'їхав Радюк у двiр, i по дворi запахло баштаном. Вернувшись у свою кiмнату, молодий панич одслонив боляче плече i подививсь. На плечi було знать червону й довгу, як гадюка, попругу од мотузка. Так вiн обшмульгав його молоде, м'яке тiло.

На другий день Павло Антонович одвiз на гостинець кавунiв i динь панiї Високiй i Масюковi, i не так Масюковi, як Галi Иванiвнi Масюкiвнi.

Тим часом настигли грушi, яблука, кавуни й динi. Скiнчився гарячий час жнив, i сусiди трохи вже обробились i почали частiше навiдуваться в гостi до Радюкiв. Їх дiм був веселий, бо в йому був молодий син i молоденькi панни. Гостi часто приїжджали до Радюкiв i до пiзньої ночi або й до свiту гуляли та бавились. Той широкий ганок, оплетений виноградом, що виступав у садок, часто був освiчений веселим свiтлом або ясним мiсяцем. Там вечорами сидiла весела компанiя, там часто молодий Радюк милувався личком молоденької Галi.

Вже кiнчались вакацiї. Павло Радюк почав збираться в дорогу до Києва. Здоровий i веселий, з великою надiєю на себе й науку, вiн виїхав з дому i повiз з собою, все, що йому трапилось позаписувать на селi. Широко перед ним розiслався степ, а по степу полягла далека дорога. Широке життя розстелялось перед ним, i стiльки дорог розходилося на всi боки на тому просторi людського життя! Молодий Радюк почав вибирать дорогу, i голова в його запаморочилась од дум. I чудовий вид Масюкiвни до самого Києва не сходив з його думки. Вiн навiть позабував про все, i тiльки чорнi брови й повне личко все миготiло перед очима, чи дивився вiн на широке поле, чи на синє небо, чи на великий битий шлях. Вiн вже думав, що тi брови, а не iншi судила йому доля.

Приїхавши до Києва, вiн написав лист до Масюка й до Галi. Щаслива Галя вивчила того листа напам'ять, бо в тому листi Радюк присягався її одну повiк любить i не любить бiльше нiкого. Одно тiльки трохи наводило сумну думку на Радюка: Галя тiльки рiк вчилась в городi, як вона сама призналась. "Але вона молода i начитається, й набереться розуму з книжок", – думав Радюк.

– Жiнко! Якого чудового жениха дав бог нашiй Галочцi! Та хiба ж i наша Галя не варта Радюка, хоч стара Радючка й копилить губи, – промовив Масюк до жiнки.

– То-то й горе, що Радючка копилить губи! Чи я ж хочу кращого жениха для своєї Галi! Але менi здається, що з того пива не буде дива: Надежда Степанiвна давно б приїхала до нас, якби вона наважилась взять за невiстку нашу Галю. А котрий оце рiк, як вона була в нас? – спитала Масючка й задумалась.

Але доля судила Радюковi iнакше. Минув сливе рiк, як вiн був в Журбанях i в Масюкiвцi. В Києвi вiн набачив iншу пишну красу, випещену мiську красу, iншi пишнi очi й чорнi брови…

Х

Пiзнiми вечорами Дашкович довго згадував свої чудовi Сегединцi. Вiн неначе бачив гори, вкритi лiсами, садками й хатами, бачив церкву на шпилi, наче бачив широкi ставки помiж горами, зарослi очеретами й вербами. Перед його очима нiби з туману випливало все життя українського села: йому нiби вчувались пiснi дiвчат i хлопцiв, пiснi молодиць i косарiв на луцi; його очi неначе бачили уявки знайомих селян, давнiх сусiд, бачили юрбу дiвчат i хлопцiв, що грали в хрещика на вигонi, бачили Топилок, що так щиро й при'вiтно вiтали його в своїй убогiй хатинцi. Всi утвори старих i нових фiлософiв зникли з-перед його очей. I натомiсть перед його очима зеленiли сегединськi степи, синiли гори, мрiла вода по ярах i синiло глибоке небо. Вiн пересвiдчивсь, що не загине таке багате, пишне й оригiнальне живоття української нацiї навiть пiд полiтичними шинами з гарячого залiза його родича Воздвижен-ського.

На тiй чудовiй картинi, правда, були темнi плями, дуже негарнi. Але Дашкович якось не придивився до їх. Така естетична мана була розлита на тiй картинi, що за нею щезли всi плями.

Але пiд впливом московської слов'янофiльської школи, котра саме тодi розвинулась, Дашкович почав приступать до свого народу, до своєї нацiональностi ж надто оддалеки. Його фiлософська думка вилинула з Москви, потiм поплила не просто на Україну, а обминула її, простуючи через Прагу, через Варшаву, потiм через Бiлград; i потiм тiльки досягла до України. Дашковичева фiлософiя дуже широко хотiла розгорнуть свої крила, щоб обхопить усю Слов'янщину. Навпiсля вiн i сам незчувся, як поминув Україну, як Київ, Сегединцi потонули в чорнiй тiнi од тих широких крил, наче од чорної хмари. Чи його Сегединцям потрiбно було тiєї широчiнi й далечi?

Шугаючи мрiйною думкою над цiлим слов'янським свiтом, Дашкович задумав завести в себе вечори щотижня для своєї молодої дочки i почав закликать до себе усяких молодих студентiв i разом з ними молодих болгар i сербiв, котрих було багато в Києвi в свiтських i духовних школах.

Тим часом Ольга вже встигла познайомиться з життям, бо кмiтила за ним i придивилась до людського життя. Вона часто бувала в оперi, в маскарадах i на балах; вона вже мала багацько знайомих. Вже уплило багато часу, а Ольга не стрiчала нiгде свого iдеалу. Кожний раз, гуляючи по Хрещатику, по Царському i Ботанiчному садку, вона не минала очима нi одного чорнявого панича i не стрiлась нiгде з тим паничем. Не раз i не два, сидячи в театрi, вона оглядала кожнiсiньке лице, починаючи з одного кiнця i кiнчаючи другим, а його не було! Буваючи на громадянських балах, вона переглядала всiх людей, i нi разу не довелося їй стрiнуть милих очей та брiв! А тих брiв вона нiяк не могла забуть! Так припали їй до серця тi яснi очi, так прийшлись до кохання тi високi брови, що вони нiколи не сходили в неї з думки, навiть часто снились їй. Вона носила їх в серцi, як тайну, i не призналась навiть Катеринi.

Чимало часу вже минуло. Ольга все кращала, Катерина поганшала. Ольжине лице повнiшало й наливалось, як виноградна ягода, а Катеринине лице повнiшало й розпливалось. Тiльки що Ольга в театрi входила в ложу, як з усiх лож, з усього партеру на неї наводили бiноклi. На громадянських балах паничi ходили за нею слiдком, просили її до танцiв по кiлька душ на одну кадриль, так що паничi мусили застоювать коло неї черги навiть на польку й вальс. На гулянцi в садках за нею бiгали слiдком. Ольга знала про свою красу ще з iнституту i теперечки тiльки пересвiдчувалась в її великiй силi над душами молодих хлопцiв. А Катерина часто сидiла на балах, бо її рiдко хто навiть просив до танцiв. Вона бачила, що її минало людське око, i рано вже почала журиться.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: