Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Дашковичевi таки вдалося запросить до себе багато молодих студентiв. Вiн просив їх приходить до себе на вечори кожної суботи. Вiн ледве упрохав свою жiнку прийнять молодих гостей i дать їм закуску й чай.

Степанида Сидорiвна, наготувавши на вечiр, чого було треба, звелiла Ользi прибраться на той вечiр трохи краще, Ольга побiгла зараз до Катерини на пораду, i перед вечором тiєї суботи вони обидвi заздалегiдь почали вбираться перед великим дзеркалом в домi Дашковича.

Ольга порозмотувала свої чорнi локони й розпустила по плечах. В ясному дзеркалi видно було її плечi, бiлi й повнi, закиданi хвилями чорних локонiв. Довгi вiї й рожевi вiка здавались чудовою оправою для очей, що блищали, наче дорогi брильянти, котрим ще бiльше додавало свiту пишне бiле матове лице.

Ольга почiпляла сережки з червоними довгими, як скам'янiла крапля, коралами, оступилась од дзеркала й дала мiсце Катеринi. Сiдаючи на стiльцi, Катерина подивилась на своє лице, що одбивалось рядом з Ольжиним в дзеркалi. Контраст був дуже великий! Катерина побачила в дзеркалi своє кругле лице, що одбивалося, наче якась кругла пляма, на котрiй трудно було впiзнать, де тi очi, де той нiс i губи. Негарнi широкi губи були якось зiбганi i поморхлi. Невисокий лоб вкривали локони, яснi, як ллянi, пачоси. Контраст мiж Катерининою й Ольжиною класичною головою в дзеркалi був такий великий, що Катерина трохи не заплакала. Сама Ольга, глянувши на сестру в дзеркало, промовила:

Не надiвай, Катерино, бiлої сукнi, бо ти вся будеш бiла, як туман. Ти дуже велика блондинка. Надiнь темнiше убрання.

Катерина послухала й надiла собi на шию разок чорного намиста, вбралася в темне убрання. Ольга вбралася у все бiле, тiльки на грудях пришпилила пучечок червоних троянд в зеленому листi.

Тим часом зала сповнялась молодими студентами. В убiрну кiмнату долiтали слова й фрази великоруської мови, але з усяким акцентом. До паннiв в убiрну кiмнату ввiйшла Степанида Сидорiвна, а за нею й Марта. Вони привiтались з своїми молодими дочками, i Степанида очевидячки була дуже рада, зирнувши на свою Ольгу. Марта почала дещо поправлять на Катеринi, пригладжувала деякi локони, розкладала їх по плечах. Матерям бажалось якнайкраще виставить своїх дочок.

В залi вже з'явились деякi гостi, прийшов один професор з жiнкою й дочкою. Ользi й Катеринi був час виходить до гостей.

Вони наблизились до дверей. Гомiн став чутнiший. Можна було вгадать ще за дверима, що в залi багато гостей, i все молодих, бо голоси вилiтали з зали все свiжi й молодi.

"Чи не стрiну часом його мiж тим молодим товариством?" – мигнула думка в Ольжинiй головi саме тодi, як вона мала ступить на порiг зали.

Та негадана думка так i погнала кров до молодого серця. Матерi увiйшли в залу попереду, а за ними вступили й дочки. В залi було повно молодих людей.

Найбiльша група сидiла коло стола й коло канапи, де на канапi сидiв Дашкович. Молодi люди сидiли кругом стола, близько до хазяїна. Обох паннiв дуже вразила i разом з тим зацiкавила картина того товариства, їм кинулись в вiчi всякi нацiональнi убори. Деякi серби й болгари, а найбiльш недавно приїхавшi, мали дуже гарний нацiональний убiр, бiлi куртки, повишиванi червоними мережками й навiть золотом. На канапi сидiли два молоденькi серби-ченцi, гарнi, як панни, з розпущеними кiсьми i в кругленьких чорних невисоких клобучках. Один недавно прибувший болгарин все пробував пiдобгать пiд себе ноги, але, пригадуючи, що вiн не в себе вдома, все спускав їх додолу. Чорнi сiртуки, нацiональнi убори, гудюча розмова, котрою була повна зала, всякий акцент й усякi вимови – все те було таке оригiнальне, було таке цiкаве для молодих паннiв, що їм здалось, нiби вони перелетiли в якийсь далекий край, мiж чужi iншi люди.

Оговтавшись та оглядiвшись, Ольга почала придивляться до гостей. Мiж чорнявими й бiлявими лицями вона почала впiзнавать деяких студентiв, котрих вона колись бачила коло Владимирового пам'ятника. Ще далi перевела вона очi i коло стола наглядiла молодого панича з веселим лицем i здоровими зубами. Вона подивилась до канапи i трохи не зомлiла. Сливе поплiч з батьком сидiв її iдеал, такий гарний, такий пишний, як i переднiше колись, як вона бачила його давнiше! При молодих паннах товариство встало з-за стола. Дашкович пiдводив до Ольги й Катерини молодих студентiв i рекомендував їх.

– Кирило Петрович Кованько! – промовив батько, рекомендуючи веселого студента, котрому Ольга й Катерина подавали руки.

– Павло Антонович Радюк! – промовив Дашкович, пiдводячи до дочки дуже гарного панича, котрий вийшов з-за стола й пiдiйшов до Ольги.

Ольга подала йому руку, сама того не пам'ятаючи. Радюк делiкатно поклонився їй, подав руку й трохи смiливо потрусив, нiби Ольга була його товаришем студентом. Ольга оступилась i сiла в крiслi, а Радюк, не звертаючи на неї нiякої вваги, знов вернувся на покинуте мiсце й сiв проти Дашковича.

Ольга вперше так близько стояла коло милого панича, подавала йому свою руку й роздивлялась на його зблизька. Вона почутила, що з того лиця на неї дихнуло таким щастям, таким коханням, про яке їй в iнститутських мрiях i обожуваннях навiть i не гадалось, i не снилось, її лице зблiдло, а голова, оповита локонами, схилилась. Вона не насмiлилась пiдвести очей i подивиться на Радюка вдруге i тiльки вухом ловила його голос.

Трохи згодом Ольга заспокоїлась i подивилась на Радюка. Вiн сидiв просто проти неї, так що вона бачила його лице й могла слiдкувать за кожним його рушенням.

Радюк почав розмовлять з Дашковичем, i всi студенти замовкли й слухали їх розмову. Видно було, що вони звикли слухать Радюка. його голос був голосний, виразний; вiн говорив гаряче, з огнем; його слова лилися з уст одно за одним плавко, неначе сотались низкою. Вони говорились од щирого серця, не були позиченi й вичитанi з книжок. Ольга не зводила з його очей. Вона дивилась, як Радюковi очi часом блищали, часом свiтилися тихiше, а часом закривались вiками й довгими вiями, котрi лягали темними кружками на його рум'янi щоки.

Радюкова розмова з Дашковичем була для їх дуже цiкава, бо стосувалася до дiла, дуже цiкавого задля їх обох.

То був український народ, українська нацiональнiсть, народна лiтература й народна мова. Обидва вони нiби знайшли Америку й не могли натiшиться тiєю новиною.

Декотрим молодим студентам вже й надокучила та розмова. Вони приступили до дам. Кованько вже давно й вухом не вiв про ту вчену розмову, не слухав її й говорив дамам комплiменти. Ольга ждала, що Радюк от-от перестане розмовлять, сяде коло неї й оберне тi гарнi слова й уста до неї. А Радюк все обертався до її батька. Батько, неначе їй на злiсть, зачiпав його, розказував йому про якогось селянина Топилку. Ольга вже почала сердиться на батька, була сердита i на того Топилку, i на тi українськi пiснi, й на все.

Вона встала й смiливо перейшла залу од кутка до кутка якраз проти Радюка. Вiн на неї й не подививсь. Вона зумисне заговорила голосно до Катерини, йдучи проз його, а вiн все балакав. Нарештi, вона одчинила рояль i вдарила по клавiшах веселого вальса, а Радюк тiльки пiдiйняв на кiлька нот голос i не подивився навiть на рояль! Ольга почувала, що сльози пiдступають до її очей, що вона от-от заплаче. Од його краси вона нiби очамрiла i вже хотiла спересердя стукнуть вiком рояля, як Радюк встав разом з Дашковичем i пiдiйшов до рояля. Тодi вона дужче й голоснiше заграла, її попросили заспiвать.

– Чи не спiваєте ви часом народних українських пiсень? Я б дуже вас прохав заспiвать якої-небудь української пiснi! Я люблю всяку музику, але як тiльки почую один акорд народної пiснi, мелодичної й глибокої, то вся моя душа стривожиться до самого дна! Та мелодiя, як огонь, проймає мене до самого серця, до душi. Я так i чую в тiй пiснi все горе українського народу, перебуте за тисячу год! – промовив Радюк до Дашковича.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: