Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Радюкiв голос все тихiшав i затрусивсь. Ольга слухала його, трошечки пiдвiвши голову й очi.

– Ольго Василiвно! ви знаєте, що я людина нового поколiння i не вмiю говорить комплiментiв, завiрчуючи просту мисль в непростi слова. Я вам скажу просто й щиро: я вас люблю; я полюбив вас од того часу, як побачив вас. Менi здається, що я нi з ким не прожив би так щасливо в парi, як з вами. Скажiть менi щиро всю правду: чи любите ви мене? Чи пiдете ви за мене замiж? Я прошу вашої руки, i коли ви дасте згоду, то я буду мать щастя просити руки вашої i в ваших батька й матерi.

Радюк пiдвiв очi. Ольга стояла перед ним червона й гарна, як квiтка. Вона вперше почула од хлопця такi слова й вислухала тi слова не так спокiйно й твердо, як вона собi уявляла. Ольга дивилась на його й мовчала.

– Дайте менi, Ольго Василiвно, одповiдь та просто й щиро, як я вас просто й щиро спитав!

– Я вас люблю. Я вас полюбила давно i полюбила, як нiкого так не любила… Але кажу вам просто й щиро, що я ще й не думала про замiжнє життя.

Вона перервала свою розмову.

– Чом же ви не думали? Може, я вам не сподобавсь? – сказав Радюк, i в його ледве стало сили промовить тi слова. Вiн ждав, що Ольга не те скаже; вiн сподiвавсь од неї згоди, а вона тим словом неначе громом вдарила його.

– Я побачила вас колись давно в Шато, як вам вже казала. Я вас ще тодi полюбила. Потiм я почала вас забувать. Але як ви прийшли до нас на вечiр, я трохи не зомлiла як угледiла вас несподiвано. Я знов полюбила вас.

– А тепер знов забудете мене… – ледве спромiгся вимовить Радюк. – А я вас люблю й нiколи не забуду, – знов сказав вiн i замовк, згорнувши руки на грудях.

– Дайте менi часу подумать! Я була така щаслива в батька! Я ще така молода. Менi так добре жилося на свiтi, що я не мала й гадки про життя окроми од батька й матерi. Ми обоє молодi. Час наш не втече, як вода в Днiпрi. Дайте менi подумать, погадать, – сказала Ольга i вхопила його за руку, дуже здавила й потягла її до свого серця.

Її лице, гарне, як перша макiвка на городi, потяглося слiдком за рукою до його. Вiн подумав, як близько од його було щастя i як воно тепер стало од його далеко!

Тим часом на дорiжцi з'явилась якась немолода панiя. Ольга швидко покинула Радюкову руку й оступилась трохи од його. Вони обоє чули, як панiя наближалась, шелестiла одежею, як ступала ногами, чули кожний її ступiнь. Ольга знов втупила очi в зелений глибокий яр, де дзюркотiла з гори вода, збiгаючи ринвою мiж кущами та вербами пiд мiсток на шосi i в Днiпро. Вона нiби хотiла розпитать i вислухати пораду в тiєї тихої води, котра одним одна подавала голос серед тишi природи. Вона знов дивилась, як по шосi внизу нiби пересовувались люди, мов ляльки в вертепнiм театрi. А молодий Радюк все дививсь на чорний бiр, де то спахало полум'я сонця на вiкнах далекої церкви, то пригасало. Вже й та панiя пiшла собi давно, й шелестiння її ходи затихло, а вони обоє все дивились та дивились, неначе хотiли випитать в природи собi пораду. Радюк бачив, як згасло полум'я на вiкнах, як воно жеврiло на хрестi, потiм зачепилось на кiнчику хреста й тлiло, наче жарина, нiби якесь огняне око того чорного бору. Вiн все дивився на його, доки воно погасло, i думав, чи не хоче Ольга йти замiж за Кованька? Чи не має вона кого iншого на примiтi? I що станеться з ним, як вона одкинеться од його? I яка притичина могла б бути, коли вона любить його щиро, але про замiж i не думає.

Довго ще вони обоє стояли мовчки й думали. Ольга дивилась i нiчого не бачила. На кiлька год молодша за Радюка, вона була серцем на кiлька год старша за його. Вона вже вмiла одрiзнять в своєму серцi любов, а в своїй думцi – замiжнє життя, i не могла вже йти тудою, куди повело б її серце. Вона сказала неправду, що не думала про замiжнє життя: вона давно думала i вже думала зовсiм iнакше. Не такого чоловiка для себе, який був молодий Радюк, вона часто уявляла собi в своїй дiвочiй кiмнатцi i навiть ще в iнститутi. Перед нею стояв тепер Радюк, правда, гарний, i молодий, i моторний, але не блискучий своїми чинами, своєю вартiстю в громадянському життi.

На темний бiр спала ще чорнiша тiнь. На небi блиснула зiрка. Од Шато лились музичнi мелодiї; з-за дерева свиснула ракета, луснула й розсипалась м'ячиками всiх кольорiв веселки. В Шато шумiла гулянка. Проз Радюка й Ольгу пройшло багацько людей, цiлий веселий гурт. Кiлька осiб пролетiло верхом на конях. Все те перервало думу молодої пари. Вони обоє оглянулись на людей i помаленьку, мовчки, разом пiшли назад.

– Мабуть, батько турбується, дожидаючи нас, – тихо промовила Ольга.

– Мабуть, – одказав Радюк.

I мовчки вони йшли, мов тiнi. Дашкович сидiв на тiй самiй лавцi, де вони його покинули. Вони прийшли й сiли поруч з ним, а вiн i не подивився на їх та все щось думав. Коло його так багато людей i сiдало, i вставало, що вiн мав їх за якихсь стороннiх людей.

– Чи не час нам, тату, додому? – спитала Ольга в батька.

– О! чи ви вже тут? А я вас жду та жду.

– Ми вже давненько тут! Час нам додому. Мама нас, мабуть, давно жде.

I всi вони встали й пiшли через Шато.

Публiки в Шато було повнiсiнько. Здається, весь Київ хапався вдихнуть с себе останнiй раз тепле повiтря вмираючого лiта. На згiр'ї були наготовленi фейерверки. Але Ольга й Радюк i не думали зоставаться. Вони перейшли через Шато й попростували до брами. Нi Ольга, нi Радюк, нi Дашкович не чули навiть тiєї музики, що гримiла на весь садок, не бачили тих огнiв, що горiли на пригорках. За брамою Ольга почала прощаться з Радюком.

– Одвiдуйте ж нас якнайчастiше! Не забувайте нас! Приносьте менi книжок, коли ласка ваша, – просила Ольга Радюка, не випускаючи його руки з своєї.

– Буду приходить, коли ви дозволите, – промовив Радюк i пiшов на Хрещатик длявою, тихою ходою.

Ольга пiшла з батьком на Подiл i цiлу дорогу коли б слово промовила до батька. Вона все думала за Радюка.

– Де це ви длялись? Пiшли на Хрещатик, а досидiли трохи не до пiвночi! – такими словами стрiла їх Степанида Сидорiвна.

– Ми були в Царському садку, – промовила дочка.

– То це й ти волочився в Шато! – смiялась жiнка з Дашковича.

– Та то нас затяг туди Радюк, i не так мене, як Ольгу.

– Радюк? А вiн був тут недавно й принiс тобi, Ольго, якiсь книжки. То вiн таки знайшов вас? – спитала Степанида Сидорiвна.

– Як пiшла Ольга з Радюком, то я сидiв, сидiв, все передумав, та й то обридло сидячи, – сказав Дашкович.

– Чи не просив вiн часом твоєї руки? – спитала Степанида. Ольга вся почервонiла й зашамоталась. Вона нiчого не сказала матерi.

– Радюк давно до нас ходить; вiн, певно, хоче свататься. Як тобi здається, дочко? – питала мати.

– Не знаю, мамо, як менi здасться. Я Радюка так мало знаю. Не знаю, якого вiн роду, якi його батьки; не знаю, що вiн має, як вiн служить i де вiн служить.

– Коли ти не знаєш, то я все дочиста знаю! Вiн має батька й матiр, має двi меншi сестри. Вони люди не з великих панiв, але доволi заможнi, мають село Журбанi…

– Чи багацько ж тих Журбанiв? – перебила її Ольга.

– То таке село.

– А я думала, що то кiлька сiл… а воно тiльки одно! Чи багато ж вiн має доходу?

– Не багацько й не мало, а так саме добре для молодого урядовця на перший раз. Але вiн стоїть на добрiй дорозi, – казала мати.

– Авжеж, вiн стоїть на добрiй дорозi! – обiзвався батько. – Розумнiшої за його й пильнiшої людини трудно й знайти. Вiн не кидає науки, i я знаю, що вiн буде колись моїм товаришем на унiверситетськiй кафедрi.

– То унiверситетська кафедра, цебто, найвища для його кар'єра? – спитала Ольга, придивляючись до батька.

– Якi ви, жiнки, чуднi! Чого ж вам бiльше треба? Людина розумна, не без пуття, любить науку, не гуляє, все читає, ще й тобi книжки приносить, любить свiй народ. Вiн нацiонал, не говорун, не пройдисвiт якийсь…

Ольга витрiщила очi на батька, її iнститутськi погляди були такi не схожi з батькiвськими, що вона аж здивувалась. Всi тi, по-батькiвському, високi, прикмети були для неї доброго слова не вартi. Вона дивилась на жовте, занидiле батькове лице, на його запалi щоки, на гострий нiс i сиве волосся i злякалась, думаючи, що колись такий достоту буде й її чоловiк, що вiн на цiлий вiк закопається в кабiнетi в книжки, як у домовину, й забуватиме на цiлi днi за неї, молоду. Як батька, вона такого чоловiка шанувала й чтила, але як свого такого чоловiка – вона заздалегiдь вже боялась.