Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Нарештi Радюк насмiлився пiти до Дашковичiв. Вiн був такий блiдий; його очi так позападали, що Дашковичка спитала, чи не був вiн слабий? В залу вийшла Ольга. Радюк почув її ходу ще в другiй кiмнатi i так стривожився, що в його головi почало все ходить ходором.

"Яку звiстку принесе менi вона?" – була перша думка в його, як тiльки вiн почув Ольжину тиху ходу за дверима.

Ольга з'явилась в дверях, i якби в той час не було в залi Степаниди Сидорiвни, вiн, може б, зараз спитав би її, яка в неї думка.

Ольга вийшла й привiталась. В її очах було знать задуму й журбу, щоки трохи зблiдли. Радюковi здалось, що вона журилась, i йому стало дуже-дуже її жаль!

Всi почали розмовлять, але розмова якось не йшла. Мати постерiгала, що мiж молодими щось таке було, що Радюк, мабуть, хоче свататься, i вона слiдкувала за кожним його словом, не спускала з його очей.

I Радюк, i Ольга, може б, i дуже розговорились, якби вони були самi, але при Степанидi Сидорiвнi вони бiльш мовчали й думали.

– Ви на цей раз вибачте менi, Павле Антоновичу! Я ваших книжок i досi не читала. Все не випадало якось. Моя сестра Катерина охiтнiша за мене до читання книжок i забрала їх у мене.

– Ще буде для вас доволi часу на вiку! Ще встигнете начитатись i наспiваться, – промовив Радюк та й замовк.

– Я й не граю i не спiваю вже давненько, – знов ледве промовила Ольга та й замовкла.

– То, мабуть, тепер час такий. I я за що не вiзьмусь, то все в мене так i випадає з рук, – сказав Радюк.

Степанида Сидорiвна насторочила вуха, почувши таку уривчасту й чудну розмову, їй здалось, що Радюк от-от буде свататься! Вона стала до його дуже ласкава.

– Чи ви нездужали, що так зблiдли? – спитала в його Степанида. – Ви б не дуже так засиджувались над тими книжками. Чи вже ж не доволi з вас i свого дiла?

– Так чогось нездорово, та й годi! – насилу обiзвався Радюк та й замовк.

Всi троє знов замовкли. Всi знали, що так робить не годиться, та все-таки всi довгенько мовчали.

"Та сватався б вже, та й годi! I чого вiн мовчить! Чи не смiє, чи що?" – думала про себе Степанида, i її вже брала злiсть, що Радюк i Ольга криються од неї, од матерi!

А Радтоковi так хотiлось спитать в Ольги, як вона постановила, як вона надумалась i на чому стала? Але поруч з ним сидiла Степанида Сидорiвна.

Ольга сидiла, спустивши очi додолу. Вона все думала, що Радюк для неї не партiя, що вiн не пiдходить пiд її iдеал, котрий давненько склався в її головi. Але вона любила Радюка й хотiла протягти час, i як можна далi. Їй хотiлось, щоб сам час розв'язав те трудне питання, бо сам час не раз розв'язує несподiвано для людей часом i труднiшi питання.

Якби не вийшов старий Дашкович, якби не подали зараз чаю, то, може б, вони просидiли мовчки ще довго. Старий батько побiльшив компанiю. Ольга й Радюк почутили, що їм стало легше на душi. Батько й мати були дуже ласкавi до Радюка. Мати панькалась коло його, тупцяла, просила зостаться ще довше. Радюк бачив, що старi держать за ним руку, та йому дуже хотiлось, щоб i молода держала руку за ним.

Радюк розпрощався з усiма дуже ласкаво. Було знать по всьому, що старi вже або знали, або догадувались, що Радюк сватався. I Ольга випровадила його веселiше й ласкавiше, нiж зустрiла. Вона просила його ходить в клуб, де їм можна було бачиться й розмовлять. Радюк пiшов додому вже спокiйнiший, з бiльшою надiєю на своє щастя.

Тим часом трапилась несподiвана рiч. Радюковi принесли з пошти лист, а на листi зверху було написано батьковою рукою: "Дуже потрiбне". В його затрусились руки; вiн розламав печать й роздер конверт. Лист був од батька, й дуже коротенький. Батько, знать, не мав часу розводиться i, як було колись в переднiший час, наказати анекдотiв. Вiн писав, щоб син як можна мерщiй приїжджав в Жур-банi, бо мати заслабла несподiвано.

Радюк ледве встиг побiгти до Дашковичiв, щоб попрощаться. Вiн розказав причину несподiваного од'їзду й побачив, що Ольга була стурбована й неначе зажурилась. Вона говорила мало, але була ввiчлива, ласкава й щиро жалкувала, що стара мати занедужала. Радюк попросив у неi фотографiчну карточку; вона вийняла з свого альбому останню карточку й оддала йому. Дашковичi дуже ласкаво попрощались з ним i просили не забувать їх, як вiн щасливо повернеться до Києва.

Не довiдавшись нi про що од Ольги, смутний та журливий, Радюк покатав до Журбанiв. Осiнь була суха й погожа. Вiн не дуже довго забаривсь в дорозi й приїхав до батька дуже пiзно, трохи не опiвночi. Переступивши батькiвський порiг, вiн одразу засмутивсь: кругом дому I в домi було так тихо й мертво, що вiн подумав, чи не приїхав вже пiсля похорону!

Вступивши в прихожу, вiн почув важкий дух лiкарства й хатнього повiтря. Назустрiч йому вийшов батько в теплому халатi i в туфлях. Вiн ступав тихо, наче крадькома, обняв сина й гаряче, але тихiсiнько, не одриваючи губiв, тричi поцiлував його. Син повеселiшав: мати була жива. На лицi в батька не було видно тривоги людини, котра тiльки що оступилась од слабого без усякої надiї на одужання. Вiн був по-давньому бадьористий i не засмучений.

– Як мати? – тихо спитав син. – Чи є надiя на одужання?

– Слава богу, їй стало лучче. Буде жива. Вона тепер спить, – сказав старий Радюк на саме вухо синовi.

Син скинув чоботи в прихожiй, йому подали черевики, i вiн поза батьком пiшов до материної кiмнати. В кiмнатi в куточку на столi горiла лампа, прикрита абажуром. На лiжку лежала слаба й спала, важко дишучи, її блiде й схудле лице здавалось ще блiдiшим од чорної коси, котра обвивала високий лоб. Чорнi брови дуже виразно чорнiли на її блiдому, наче восковому, чолi в сутiнку. Радючка була така блiда, так схудла, що син не мiг вдержать слiз i заплакав.

Коло самого лiжка на стiльцi сидiла панiя Висока. Вона, не встаючи, подала Радюковi руку й дуже здавила його за пальцi. На панiї Високiй була ясно-зелена сукня, а шия була обмотана хусточкою ясного червоного кольору. Її жваве, веселе лице, моргаючi брови робили великий контраст з жовтим лицем недужої Радючки. Вона день i нiч доглядала слабої й не одходила од її постелi, подавала лiкарство, поправляла постiль. Невважаючи на те, що була втомлена, в таку пiзню, добу, вона весело кинула очима на молодого Радюка; її брови неначе привiтно заговорили. Говорить голосно вона не насмiлилась, щоб не розбудить слабої, але її брала нетерплячка, i вона почала розмовлять на мигах, розказувала руками, бровами, показувала пальцями i так розказала без слiв, як було важко для слабої, як стало їй легше, що батько й син не втерпiли й почали осмiхаться. Старий Радюк не видержав i почав одказувать їй на мигах, киваючи ротом i руками. Покивавши й поморгавши, вони всi троє навшпиньки вийшли з кiмнати, посадивши коло постелi стару бабу. Всi повеселiшали, бо сподiвались, що недужа одужає незабаром. Всi пiшли на другий, далекий кiнець дому й сiли за стiл вечерять.

– Спасибi тобi, сину, що ти приїхав! Мати так бажала тебе побачить, i тебе, i ту панну, що так тебе надить до себе, як ти писав до нас.

– Та панна ще не моя…

– А як вона смiє не буть вашою! – сказала панiя Висока. – Я не знаю, чи є в свiтi така панна, щоб дала вам гарбуза!

– Бувають усяковi панни, бо одним треба кохання, а другi часом i без того обходяться, – сказав тихо Радюк.

– Щоб без любовi та йти замiж! Оцього вже я в голову собi не вбгаю! Як я йшла за свого, капiтана, то не дивилась на воли та на корови, а на його чорнi брови.

– То на селах так буває, а в городах трохи iнакше часом буває, – промовив молодий Радюк, – бо в городах нема волiв, хоч корiв є доволi.

Батько почав розказувать синовi, як заслабла мати, як всi в домi поперелякувались, а панiя Висока все попереджала його й перебивала розмо'ву.

– Та цитьте-бо, панiє Висока! Нехай вже я розкажу!

– Бо ви не так розказуєте! Ще як я була в вас на усiкновення чесної глави, то я вгадувала, що буде недобре.

– Ба ви на усiкновення нiчого не вгадували. Ви тодi плели щось таке, що й купи не держалось.

– Не говорiть-бо бог зна чого! Хiба ж не я казала вам, щоб ви добре глядiли Надежду Степанiвну? Чи пам'ятаєте, як ви стояли отам за порогом, а я отутечки сидiла?

– Ага! тодi, як на нашому тину сорока сидiла! Пам'ятаю, тiльки я вас тодi не слухав.