Хмари – Iван Нечуй-Левицький

В городянському пансiонi вони трохи вхопили романтизму, разом з тодiшнiми сентиментальними великоруськими романсами, котрi приблудились на Україну з романтичною великоруською лiтературою. Забравши в руки гiтари, вони любили спiвати жалiбним голосом: "Стонет сизый голубочек! Стонет он и день и ночь!" I, розказавши в пiснi, як той голубочок втеряв милу, як вiн побивався i, попросту сказать, здох од печалi, вони задумувались, зiтхали й довго дивились в одчинене вiкно, де в садку цвiли квiтки, а на коморах купою сидiли "голубочки", що й не думали здихать од любовi. Любили вони спiвать Сковородину пiсню: "Бiдну птичку уловили i в клiточку посадили", перевертаючи українськi слова на великоруський лад. I вони справдi жалкували за тiєю птичкою. I часом, вилаявши добре в пекарнi наймичок та прикажчикiв, покричавши на батька, вони виходили в садок мiсячної ночi, довго ходили пiд високим деревом, марили про бiдну птичку й сизого голубочка. А марили вони, бо вже наближався час i пора думати про якого-небудь голубчика. I звiдкiль вiн прилине? I який вiн буде? Чи чорнявий, чи русявий, чи купець, чи вiйськовий, чи, може, вчений?

До Сухобруса почали вчащать молодi паничi з своїх-таки купцiв. Всi знали, що Сухобрус мав грошi в банку i що вiн мав їх доволi i в скринi. I панни були гарнi. Але якось нi один не припадав їм до вподоби. Були мiж ними люди й багатi, й гарнi, та зате були нерозумнi, простi. Марта й Степанида, розумнi зроду, хотiли вибрать собi женихiв не дуже темних купцiв, бо й самi були в пансiонi. Сухобрусiвни убирались багато: в шовковi сукнi, оксамитовi бурнуси.

Пишно убравшись, вони приходили кожної недiлi до Братської церкви. Молодi люди ставали, при виходi з церкви, в два рядки коло великих дверей до самої дзвiницi i без церемонiї оглядали кожну панну. Сухобрусiвни шелестiли шовком i гордо проходили мiж тими лавами паничiв. Паничi їх знали на лице. Їх примiтили там Воздвиженський i Дашкович.

Студенти знали всiх паннiв, котрi бували в Братськiй церквi, i давали кожнiй прiзвище або по одежi, або по лицi. Одних паннiв звали чорненькими, других – бiленькими, iнших – гвоздичками або чорнобривцями. Сухобрусiвен вони звали пальмами. Мiж усiма паннами на Подолi не було рiвнiших, показнiших од їх. Великi на зрiст, пишнi й гордi на ходi, лицем щирi українки, чорнобривi й кароокi, вони справдi здавались розкiшними пальмами Iндiї мiж дрiбними дiвчатами.

Раз у недiлю, лiтнього теплого вечора, була гулянка в Царськiм садку. На першiй алеї, недалечке од теперiшнього Царського дворця, трудно було протиснутись: так було багато народу. Музики весело гримiли. Цiлi купи мiщан сновигали по менших алеях. Багато людей сидiло на горах понад Днiпром: вони дивились на пишну картину тихого Днiпра, закиданого барками, байдаками й плотами, дивились на зеленi острiвцi, на темний заднiпрянський бiр. Марта й Степанида, одягнутi в легкi бiлi сукнi, гуляли на першiй алеї. Вони примiтили, що слiдком за ними ходило три паничi. Чи повертали вони на боковi алеї, чи спускались вони в долину, де тепер Шато, чи виходили на гору, паничi ходили за ними слiдком i часто забiгали назустрiч. Вони примiтили велику постать Воздвиженського, присадкуватого Калiмерi, чорнявого Дашковича i зараз впiзнали студентiв. Сiдали вони, сiдали й паничi; вставали вони, вставали й паничi. Паннам це сподобалось, i вони почали зумисне крутиться по алеях, манячи слiдком за собою паничiв.

Сухобрусiвни вернулись додому на заходi сонця, посiдали коло вiкон, одчинених в садок, i, напившись чаю, забрали гiтари й почали грати та спiвать "Сизого голубочка" i "Бiдної птички". А спiваючи тих пiсень, вони не спускали з думки тих молодих студентiв, котрi так довго бiгали слiдком за ними. "А може, то моя доля знайшла мене цього дня в садку?" – так думала кожна з їх. А чудовий тихий вечiр, а синє небо, палаюче вогнем на заходi, а зелений садок з густою тiнню – все те роздражнювало нерви, ворушило серце, котрому прийшла своя черга.

Послалась нiч над Києвом; вже погас червоний одлиск на високих верхах Андрея й Михайлiвського монастиря, а Марта з Степанидою все сидiли коло вiкна. Резеда розливала тонкi пахощi й сповнила ними всю хату. Вони знов заграли й заспiвали "Звук унылый фортепьяна". I голоси їх були дуже гарнi, i пiсня наче сама спiвалась в чистiм повiтрi, але думи брали перевагу. Кожнiй хотiлось марити мрiями.

Обидвi панни пiшли гулять по садку. В чорнiй тiнi бiлiли їх яснi сукнi, i мiж деревом вони й справдi були, мов тi пальми, рiвнi й високi. Батько кликав їх вечерять i не дiждавсь; мусив сам вечеряти. Вже на дзвiницях продзвонило дванадцять. На сходi почало яснiшати й червонiть небо: сходив мiсяць. А панни все гуляли, неначе ждали своєї долi до себе в гостi.

– Чи ждете кого в гостi, чи кого виглядаєте? – спитав старий Сухобрус своїх дочок, вийшовши з хати в садок. Надворi була така розкiш, така тиха радiсть, що старий нахилився й почав рвать резеду, левкої, барвiнок; його старi пальцi стулили букетики, i, закравшись до дочок, вiн кинув на їх тими букетиками. Живущий, цiлющий вечiр i його розохотив до гульнi.

Тiльки що Сухобрус пiшов до хати, як через баркан перескочило в садок щось дуже велике й довге, а перегодя i друге перескочило слiдком за ним. Марта й Степанида наробили крику й кинулись бiгти до хати. Батько вибiг їм назустрiч.

– Що там таке? Чи пожежа, чи що? – питав вiн дочок.

– Ой тату! щось перелiзло у наш садок, та таке велике! – кричали обидвi дочки.

Спершу йому здалось, що нечистий перекинувся звiрюкою й плигнув у садок. Потiм мигнула в його думка про злодiїв.

Вiн вибiг у садок. Дочки стояли коло хати. В садку двоє людей блукали мiж деревом i чогось стукали в мисник з образами, що стояв пiд барканом коло черешень. Сухобрус був спокiйний за свiй священний крам i не приймав образiв на нiч.

А дiло було таке. Студенти з Царського садка пiшли у гостi до знайомого купця, котрий жив далеко, аж на Орданському. Той купець мав багацько дочок, i не дуже гарних. Вiн закликав до себе усяких студентiв, годував, поїв їх i чимало дочок повидавав вже замiж за свiтських i духовних. Студенти часто гуляли там до пiвночi й цiлою юрбою перелазили потiм через стiну Братського монастиря. Дверi у корпусi часом не запирались, а як були запертi, то студенти лазили через вiкна.

Саме того вечора Воздвиженський i Дашкович вертались од того купця пiзньої доби. В їх головах вже добре шумiло, хоч вони й не були зовсiм п'янi. Але часом, як кажуть, неначе хто чоловiка обiйде або обворожить. Нiч була темна, мiсяць ще гаразд не зiйшов. Стiна Братства була бiла, i Сухобрусiв баркан на тiй самiй вулицi був так само бiлий.

I за братською стiною росло дерево, i за Сухобрусовим барканом росло дерево. Замiсть соб, нашi студенти повернули цабе та й перелiзли в Сухобрусiв садок, де до пiвночi гуляли й марили молодi Сухобрусiвни.

Переплигнувши через баркан, Воздвиженський i Дашкович пiшли, як їм здавалось, нiби по алеї просто до свого корпусу, але швидко почали стукать лобами об дерево i наткнулись на мисник з образами. Вважаючи на його бiлий колiр, вони думали, що то корпус. Воздвиженський стукнув, нiби в дверi, а образи посипались йому на голову.

– Ой братику! Де це ми? Куди це ми зайшли? – питав Дашкович, пiдiймаючи з землi образи.

– Чи не потрапили ми замiсть корпусу та в церкву? – говорив Воздвиженський, роздивившись на образи.

Притвор великої Братської церкви не замикали лiтньої пори. Там спала сотня-друга прочан. Студентам здалось, що вони доконче застрягли у тiм притворi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: