Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Сухобрусiвни вернулись додому на заходi сонця, посiдали коло вiкон, одчинених в садок, i, напившись чаю, забрали гiтари й почали грати та спiвать "Сизого голубочка" i "Бiдної птички". А спiваючи тих пiсень, вони не спускали з думки тих молодих студентiв, котрi так довго бiгали слiдком за ними. "А може, то моя доля знайшла мене цього дня в садку?" – так думала кожна з їх. А чудовий тихий вечiр, а синє небо, палаюче вогнем на заходi, а зелений садок з густою тiнню – все те роздражнювало нерви, ворушило серце, котрому прийшла своя черга.

Послалась нiч над Києвом; вже погас червоний одлиск на високих верхах Андрея й Михайлiвського монастиря, а Марта з Степанидою все сидiли коло вiкна. Резеда розливала тонкi пахощi й сповнила ними всю хату. Вони знов заграли й заспiвали "Звук унылый фортепьяна". I голоси їх були дуже гарнi, i пiсня наче сама спiвалась в чистiм повiтрi, але думи брали перевагу. Кожнiй хотiлось марити мрiями.

Обидвi панни пiшли гулять по садку. В чорнiй тiнi бiлiли їх яснi сукнi, i мiж деревом вони й справдi були, мов тi пальми, рiвнi й високi. Батько кликав їх вечерять i не дiждавсь; мусив сам вечеряти. Вже на дзвiницях продзвонило дванадцять. На сходi почало яснiшати й червонiть небо: сходив мiсяць. А панни все гуляли, неначе ждали своєї долi до себе в гостi.

– Чи ждете кого в гостi, чи кого виглядаєте? – спитав старий Сухобрус своїх дочок, вийшовши з хати в садок. Надворi була така розкiш, така тиха радiсть, що старий нахилився й почав рвать резеду, левкої, барвiнок; його старi пальцi стулили букетики, i, закравшись до дочок, вiн кинув на їх тими букетиками. Живущий, цiлющий вечiр i його розохотив до гульнi.

Тiльки що Сухобрус пiшов до хати, як через баркан перескочило в садок щось дуже велике й довге, а перегодя i друге перескочило слiдком за ним. Марта й Степанида наробили крику й кинулись бiгти до хати. Батько вибiг їм назустрiч.

– Що там таке? Чи пожежа, чи що? – питав вiн дочок.

– Ой тату! щось перелiзло у наш садок, та таке велике! – кричали обидвi дочки.

Спершу йому здалось, що нечистий перекинувся звiрюкою й плигнув у садок. Потiм мигнула в його думка про злодiїв.

Вiн вибiг у садок. Дочки стояли коло хати. В садку двоє людей блукали мiж деревом i чогось стукали в мисник з образами, що стояв пiд барканом коло черешень. Сухобрус був спокiйний за свiй священний крам i не приймав образiв на нiч.

А дiло було таке. Студенти з Царського садка пiшли у гостi до знайомого купця, котрий жив далеко, аж на Орданському. Той купець мав багацько дочок, i не дуже гарних. Вiн закликав до себе усяких студентiв, годував, поїв їх i чимало дочок повидавав вже замiж за свiтських i духовних. Студенти часто гуляли там до пiвночi й цiлою юрбою перелазили потiм через стiну Братського монастиря. Дверi у корпусi часом не запирались, а як були запертi, то студенти лазили через вiкна.

Саме того вечора Воздвиженський i Дашкович вертались од того купця пiзньої доби. В їх головах вже добре шумiло, хоч вони й не були зовсiм п'янi. Але часом, як кажуть, неначе хто чоловiка обiйде або обворожить. Нiч була темна, мiсяць ще гаразд не зiйшов. Стiна Братства була бiла, i Сухобрусiв баркан на тiй самiй вулицi був так само бiлий.

I за братською стiною росло дерево, i за Сухобрусовим барканом росло дерево. Замiсть соб, нашi студенти повернули цабе та й перелiзли в Сухобрусiв садок, де до пiвночi гуляли й марили молодi Сухобрусiвни.

Переплигнувши через баркан, Воздвиженський i Дашкович пiшли, як їм здавалось, нiби по алеї просто до свого корпусу, але швидко почали стукать лобами об дерево i наткнулись на мисник з образами. Вважаючи на його бiлий колiр, вони думали, що то корпус. Воздвиженський стукнув, нiби в дверi, а образи посипались йому на голову.

– Ой братику! Де це ми? Куди це ми зайшли? – питав Дашкович, пiдiймаючи з землi образи.

– Чи не потрапили ми замiсть корпусу та в церкву? – говорив Воздвиженський, роздивившись на образи.

Притвор великої Братської церкви не замикали лiтньої пори. Там спала сотня-друга прочан. Студентам здалось, що вони доконче застрягли у тiм притворi.

– Ой, стережись, брате, щоб часом не наступить якiйсь бабi на лице! – промовляв Дашкович.

Крик Сухобрусiвен навiв його на думку, що вiн настоптав яку-небудь богомолку.

Вони почали озираться i побачили над головами густе гiлля. Хоч у їх головах i шумiло, одначе вони примiтили, що то не Братськi алеї i не академiчний корпус.

– Чи не перескочили ми часом у ректорський садок? – промовив Дашкович.

– Може, й так, – додав Воздвиженський, – треба якось вилазить звiдсiля. Але що це за образи? Де б вони набрались у ректорськiм садку?

– Може, тут ректор уночi богу молиться, як Степан Воздвиженський, – жартував Дашкович i з тим словом стукнув лобом в грушу.

– Ой! Хтось мене вдарив кулаком по лобi, – сказав Дашкович.

– Хто там ходить? – гукнув з усiєї сили Сухобрус, стоячи пiд хатою.

– Ой! ректор вийшов з хати! – промовив Дашкович так голосно, що якби то справдi був ректор, то в його вуха влетiли б не дуже приємнi йому слова.

– Так що, що ректор! Велике горе – ректор! – кричав басом Воздвиженський так голосно, що якби ректор гуляв навiть у своєму садку в той час, то почув би його баса через улицю.

– Хто то ходить у моїм садку? Чого вам там треба? – гукав Сухобрус.

– Та свої! – обiзвались студенти.

– Хто такi – свої? – спитав Сухобрус.

– Не питай, бо старий будеш! – промовив Дашкович не дуже тверезим голосом.

Сухобрус по голосi догадався, що хтось ненароком заскочив у його садок; одначе була тодi недiля.

– Та виходьте, не бiйтесь! Я вас виведу на вулицю, – запрошував їх Сухобрус.

– Еге, так i вийдемо оце! Щоб ви нас повигонили, отець ректор! – обiзвався Дашкович.

– Та я не ректор! Я Сухобрус! – говорив Сухобрус, смiючись. Вiн догадавсь, що то були студенти. Марта й Степанида повиходили з хати й смiялись.

– Коли ви Сухобрус, то ми й вийдемо. – I вони справдi вийшли обидва й наблизились до Сухобруса.

– Еге, паничi, мабуть, не потрапили через братську стiну та зайшли до Сухобруса в гостi. Просимо ж до господи! Будьте в мене гiстьми, коли зайшли до моєї оселi, хоч i поневолi.

Дуже чудна й несподiвана притичина протверезила студентiв. Вони почали прохать вибачення, просили вважити на їх студентське життя. Сухобрус втiшав, просив не тривожиться. Вiн казав, що сам бачив не раз, як студенти цiлою купою плигали через братську стiну, i вважав те за звичайну рiч.

Марта й Степанида притаїлись за кущами рожi в той час, як батько повiв студентiв до свiтлицi. Вони пiшли слiдком за ними, дуже цiкавi подивиться, якi то студенти: вони знали на вид сливе кожного.

Сухобрус звелiв подати до свiтлицi свiтло й запросив їх у хату. Студенти переступили порiг незнайомого дому й побачили у вiчi незнайомого чоловiка. Чиста велика свiтлиця, з поодчиненими вiкнами, дуже добре освiчена, свiжа, од повiтря ночi, повна пахощiв резеди, зовсiм вигнала їм хмiль з голови, їм стало сором й совiсно; вони почали рекомендуваться.

– Нiчого, нiчого – те! Бог з вами! Чи я ж кому розкажу, чи що? Нiхто в академiї не знатиме про те, – так втiшав їх хазяїн. – Прошу ж сiдати в моїй господi. А от i мої дочки. Це старша, Марта Сидорiвна, а це менша, Степанида Сидорiвна! Я вас добре знаю, бо ви пiвчi.

У свiтлицю ввiйшли обидвi дочки, високi, рiвнi, чорнявi, в тих самих бiлих сукнях, у котрих вони гуляли в Царськiм садку. Студенти зараз їх упiзнали, а вони студентiв. Студенти почали рекомендуваться й червонiли, невважаючи на хмiль у головi.

– А ми сьогоднi бачили вас у садку, – загримiв басом Воздвиженський. Панни хотiли сказати, що й ми, мов, вас бачили, але не сказали.

– О, ми сьогоднi дуже довго гуляли в Царському садку, а оце й досi гуляли ще у своєму садку, – обiзвалась Марта Сидорiвна.

– Яка гарна погода сьогоднi, – ледве промовив Дашкович.

– Дуже добра погода! – обiзвалась Степанида.

– Зрання було тихо i серед дня тихо, – говорив Дашкович.

– I вечiр був тихий. Ми й досi з сестрою гуляли в садку, – говорила Степанида, спустивши очi вниз.

– А вас звуть у нас пальмами, – одрубав Воздвиженський басом.

– Якими пальмами? – спитала Марта.

– Пальмами! – одказав Воздвиженський. – Бо ви такi високi й гарнi, як пальми.