Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– То й не добре робите, коли мене не слухаєте! – казала панiя Висока, пригладжуючи долонею свою голову й поправляючи хусточку на шиї.

Син придивився до батька й побачив, що вiн зовсiм посивiв. Його голова була бiла, як крейда, а лице було свiже, як ягода. Важкi ночi коло постелi слабої зоставили тiльки знак на чолi, бо чоло трохи пожовкло.

– Моя жiнка багато молодша од мене. Я думав, що вона мене поховає, а трохи не вийшло навпаки.

– Та потривайте лишень! Може, вона ще й вас поховає. А бог зна, що буде далi, – казала панiя Висока.

Швидко в домi стало тихо й мертво. Всi поснули, всi одпочивали, тiльки Висока й одна баба сидiли коло слабої до самого свiту. Панiя Висока й не лягала, i не роздягалась.

– Знаєш що, сину! Не надiвай ти українського убрання при матерi й не розмовляй при нiй по-українськiй. Вона слаба, й дуже слаба. Не дратуй ти її! Потiм, згодом, як вона одужає, роби, як собi схочеш, – казав батько вранцi, стрiвшись з сином. – Тепер ходиться за саме її животiння на свiтi.

– Коли ви так хочете, то й не буду одягаться в свиту.

– Вона все бiдкалась та згадувала тебе, все боялась, що вмре, не побачивши тебе перед смертю, не побачивши твоєї молодої жiнки. Вона все страхалась, щоб ти не злякав часом своєї Ольги мужичою свитою та вишиваною сорочкою; все просила мене написать тобi за це та все докоряла менi, чом я зачасу не знiс з двора опрiчньої хати для челядi.

– Бiдна хата й не знає, яку велику честь роблять їй, – сказав син тоном напiвжартовливим, напiвсмутним.

– Так, бач, сину, вже поведено наших жiнок в школах. Що ж маємо робить!

Тим часом панiя Висока вмила своє лице свiжою водою й вийшла до чаю, прибрана не в чiпок, а нiби в якусь здорову гiрлянду. На тiй гiрляндi, чи на чiпковi, було намощено всяких квiток: i рожевих, i червоних. Тi квiтки дуже не приставали до лиця, до заспаних, заснiчених очей. Висока наливала чай i так багато говорила, що часом лила чай поза стаканами, слiпаючи заспаними очима.

– Бачте, Павле Антоновичу! смiєтесь ви з мене, що я понедiлкую, глузуєте з середи та з п'ятницi… Бачте! от i недобре виходить. От бог i карає коли не вас, то тих, що близькi до вас! – докоряла панiя Макуха.

– Може, воно й так. А що ж то ви скажете, як я оце поїду до Києва та потягну гарбуза?

Тiльки що вони випили чай, як слаба прокинулась i покликала до себе сина. Вона заплакала, як побачила його, все розпитувала про Ольгу, про її батькiв; розпитувала, яке в неї лице, якi очi, яка вона на вдачу. Син вийняв Ольжину карточку й показав матерi. Панiя Висока, як побачила карточку, то прожогом кинулась до неї й трохи не звалила з нiг старого Радюка.

– Чого це ви пхаєтесь? Оце якi цiкавi! Трохи не звалили мене з нiг, – смiявсь старий батько.

Мати роздивилась на карточку й перехрестила її. Ольжине лице здалось їй трохи гордим, хоч i дуже гарним.

– Дай боже, щоб я побачила своїх унукiв! Але бог зна, чи доведеться побачить…

– Оце! Дасть бог, одужаєте й поздоровшаєте i довго-довго ще будете жити, – сказав син.

– Коли б пак була твоя правда,-одказала вона, поклавши свою жовту суху руку на синову голову. – Менi трохи вже й легше стало. А то вже думала, що не побачу тебе.

Покликавши молодого Радюка в кiмнату, панiя Висока сказала йому:

– А бачте, Павле Антоновичу! Чи пам'ятаєте, як ми їхали од Масюкiв, де ви покохали Галю вперше, як нас налякала вночi та недужа молодиця? Чи не казала ж я вам тодi, що буде вам якась притичина на вашiй дорозi? Чи не правда ж моя? Чи вийшло що з того кохання? Бiдна моя Галя! Як менi шкода її! – промовила Висока.

– Чи я ж тому винен, Ликерiє Петрiвно? Ви доволi пожили на свiтi…

– От-таки й пожила доволi! Бог зна що вигадуєте! – промовила Висока.

– Але скажiть менi, хто може ручиться за своє серце, коли воно любить i ненавидить кого схоче i коли схоче. Ви думаєте, що менi не шкода Галi?

Ликерiя Петрiвна тiльки головою похитала й пiшла до другої кiмнати.

Того ж таки дня панiя Висока од Радюкiв поїхала просто в Масюкiв хутiр. Надворi вечорiло. На небi висiли важкi осiннi хмари. Було сумно надворi, було сумно i в Масюковiй хатi. Старi десь вештались коло хазяйства. Висока застала в кiмнатi Галю саму. Вона сидiла коло вiкна й читала "Кобзаря".

– Галю, серце моє, голубко моя! – сказала Ликерiя Петрiвна, обнiмаючи й цiлуючи її.

Галя дуже стривожилась i не насмiлилась питать в Високої.

– Галю, моя дорога, моя безщасна! Не лякайтесь, бо, знать, така вже ваша доля! – знов промовила Висока i сiла коло Галi й обняла її обома руками за плечi. – Надежда Степанiвна Радючка буде жива, але…

Галине серце вже пiдказало, яке нещастя жде її. Вона чула, що Радюк недавно приїжджав в Журбанi, скiнчивши курс, i… певно, не мав часу заїхати до неї… Вона випустила дорогу книжку з рук.

– Я оце просто до вас з Журбанiв. З Києва приїхав Павло Антонович i привiз фотографiчну карточку своєї нареченої. Вона зветься Ольга Дашковичiвна. Вона дочка якогось вчителя чи професора. Я сама бачила ту карточку. Та Ольга дуже гарна з лиця, з тонким носиком, з повними губками, з цiлою купою кучерiв на головi. Нема що й казать: городянка як слiд! А погляд у неї якийсь гострий та гордий!

Ликерiя Петрiвна розказувала, а Галя наче зомлiвала в її руках, як зiрвана квiтка, схилила голову й зблiдла.

– Правда, Павло Антонович ще не заручився з нею, але, певно, її любить, бо навiщо б вiн привозив матерi ту карточку?

Галя зомлiла в руках Високої й заплющила очi.

– Боже мiй милостивий! Що ж менi дiяти! – крикнула Висока й зараз вхопила стакан з водою та й приснула водою на Галине лице. Галя опам'яталась.

– Нехай його бог судить! – тихо промовила вона. – А вiн же божився, а вiн же присягавсь, що мене любить!

I сльози так i залили її очi, її щоки. Всю хусточку вона змочила своїми слiзьми. Панiя Висока й сама заплакала, дивлячись на Галинi сльози.

– Не плачте, Галю, серце моє, моя дорога! Я говорила з ним. Вiн хлопець дуже молодий. А молоде серце любить, кого схоче i коли само схоче. Поїхав далеко, не бачив вас i забув за вас. А там трапились iншi карi очi, та й прощай, дiвчино чорнобрива, бо я не твiй, а ти не моя! як спiвають в пiснi.

– Ох, Ликерiє Петрiвно! чи я ж його не любила, чи я ж не була йому вiрна. Я день i нiч пам'ятала за його, згадувала його рано й вечiр, згадувала, як по садку гуляла, як квiтки поливала, згадувала, як оту подаровану книжку читала.

– Ой бiдна моя дiвчино! Така вже, мабуть, наша жiноцька доля, щоб наше бiдне серце болiло од горя. Ви думаєте, зо мною не було таке саме на вiку? Ет!

Ликерiя Петрiвна хитнула головою й махнула рукою, втираючи сльози.

– Ой боже мiй, яка ж я безщасна! – говорила Галя, неначе та горлиця сумно туркотала в зеленому гаю. – Було вийду ввечерi в садочок, гляну на яснi зорi i зараз згадаю його яснi очi; чи гляну на повний мiсяць, то й згадаю його чудовий вид; гляну на зелений лист i чогось згадаю його кучерi. Я бачила його i в синьому небi, й на зеленiй землi, i в моїх квiтках; чула його дух в повiтрi, де тiльки ходила з ним по садочку, де розмовляла з ним. А тепер вiн вже не мiй! А як згадаю його голос, його милу розмову, його блискучi очi, то й тепер серце моє любить його i, мабуть, любитиме й повiк. Бо де я стрiну такого другого в наших хуторах! Ой боже мiй, боже мiй! за що ти покарав моє бiдне серце?

I Галя знов заламала руки й заплакала.

– Галю моя дорога! Що ж маємо робить, коли наша доля така?

– Я або страчу розум, або серце моє розiрветься од горя, – промовила Галя i якось разом вгамувалась i перестала плакать, аж Високiй стало страшно. Щось небезпечне засвiтилось в її очах.

– Я ту книжку, я тi його листи вкину в огонь або подеру на шматочки,- промовила вона,- але чим я втiшу своє бiдне серце? Нехай же все те зостанеться й нагадує менi про мою любов, про його зраду. Я була така щаслива тим коханням хоч раз на своєму вiку.

Ликерiя Петрiвна сидiла й мовчала, їй приємно було слухать про таку щиру, гарячу молоду любов.

– От ви й замовкли. Говорiть же менi про його: який вiн тепер, чи змiнився на виду, чи все однаковий, як однакове повiк пишне сонце на небi?

I панiя Висока мусила розказувать їй за Радюка все-все: як бачила його, коли приїхав, як засмутився, побачивши слабу матiр, як плакав, як вiн навiть жалкував за Галею.