Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Галя слухала, плакала i втiшала своє серце тiєю розмовою.

Прийшов Масюк i Масючка. Висока й їм розказала за Радюка, за Галине нещастя. Масючка почала й собi плакать, а Масюк дуже-дуже засмутився й не промовив i слова.

– То не вiн винен, то його горда мати винна. Вона до нас тiльки раз i приїздила. Не такої треба їй невiстки, як наша Галя, – говорила Масючка, втираючи сльози.

Поїхала Висока й зоставила смутну сiм'ю в сльозах, в смутнiй хатi, в смутний, дощовий, осiннiй вечiр.

Минула зима. Настала пишна зелена весна. Розвивсь садочок, зiйшли квiточки в Галиному квiтнику, зiйшли й зацвiли червонi гвоздички. Галя поливала їх та все згадувала зрадливого, але милого для її серця. Вона любила ходить у садку до тiєї вишнi, де так поетично й несподiвано стрiла його й почула вперше його слово за кохання. Вона все спiвала ту пiсню, що тодi спiвала:

Ой сама ж бо я, сама,

Як билинонька в полi;

Не дав менi господь

Нi щастя, нi долi.

Єсть у мене миленький,

Та далеко од мене;

Перечула через люди,

Що цурається мене.

Радючцi стало лучче. Вона одужувала, тiльки не швидко. Вже вона могла сидiти, вже могла розмовлять не втомлюючись. Павло Радюк зостався в Журбанях, доки мати зовсiм одужала. В тишi, на селi, ходячи по хатах, гуляючи по садку, по степу, вiн усе думав про Ольгу. Не раз i не два вiн згадував i Галю Масюкiвну, згадував любов свою до неї. Але вiн часто забував навiть за матiр: його думка все лiтала над Києвом, на знайомих мiсцях, над тими горами, де вiн гуляв з Ольгою, на тих алеях, де вiн ходив i розмовляв з нею.

Вертаючись назад до Києва по страшнiй грязюцi, пiд осiннiм холодним дощем, чого вiн не передумав, сидячи в закритому возi! Смутне небо порошило дрiбним дощем. Степ здавався безкраїм морем пiд густим, як туман, дощем та хмарами. Вiн передумав усе своє будуще життя з Ольгою в парi, до самої старостi, наче бачив своїх дiток, що росли, вилися на колiнах в Ольги, бачив Ольгу, щасливу й веселу, бачив свою тиху старiсть серед щасливої сiм'ї. Все те вiн нiби бачив у своїй думцi, доки перед вечором одного дня не побачив на високих горах Києва. Як забилось його серце, як вiн угледiв високу лаврську дзвiницю з-за чорного бору!

Приїхавши пiзненько, Радюк зараз убрався й пiшов до Дашковичiв. До його вийшов Дашкович i дуже ласкаво привiгався з ним.

– А нашi пiшли оце в клуб. Сьогоднi вечiр з танцями. Пiшла Ольга й Катерина, i Марта Сидорiвна, i Степанида Сидорiвна. Коли не хочете спать, то йдiть i ви туди ж таки. Як же здоров'я вашої матерi?

– Спасибi вам! Мати моя вже зовсiм одужала. А була вона дуже слаба. Всi думали, що вже не одужає.

– Слава богу, слава богу! Я дуже радий! А ми за вами все скучали та все вас згадували. I Ольга часто згадувала за вас.

– Згадувала? – не втерпiв Радюк, щоб не спитать.

– О, згадувала! Ми всi вас згадували, ще й не раз.

– Може, й справдi пiду я в клуб. I погуляю, i з знайомими побачусь, – сказав Радюк i попрощався з Дашковичем.

Радюк поїхав додому, в одну мить убрався, причепуривсь i вже пiзно приїхав на вечiр. Вiн усе думав за Ольгу, як то вона його стрiне, як його привiтає.

Радюк увiйшов у залу, де були танцi, i потрапив саме на польку. Вiн став коло дверей, i перед його очима, мов вихор, миготiли пари одна за другою, неначе птицi шугали, обвiваючи його лице вiтром. Вiн зараз угледiв Ольгу.

Дожидаючи, поки скiнчиться танець, Радюк притулився за товстою колоною, що кидала од себе широку тiнь. Йому було видно всю здорову подовжасту залу.

Пiсля всього того, що довелось Радюковi пережить, пiсля темної кiмнатки, де лежала його недужа мати, де тхнуло аптекою, пiсля довгої дороги пiд осiннiм небом i дощем вiн просто потрапив на веселий i людний вечiр. Голосний оркестр, велика й свiтла зала, повна повбираних людей, веселi празниковi лиця, галас, шум – все те так вразило його одразу, так заслiпило, заглушило, що вiн мусив обпертись об колону головою й трохи оддихнуть.

Перед його очима, наче метелики, пролiтали пари. Вiн минав їх очима й шукав Ольги. Коли це й вона пролетiла в парi з Кованьком i так швидко заховалась в гуртi, як i з'явилась. Вiн побачив її чистий i рiвний профiль i зрадiв, як мала дитина. I знов Ольга пролетiла перед ним в парi з якимсь офiцером, поставним, огрядним, червоновидим, з гордими, аж надутими червоними губами. Радюк глянув на її вид i зауважив, що лице було щасливе й веселе; погляд її очей був недбайливий, веселий, байдужний.

Музики перестали грать, пари перестали танцювать, i всi розiйшлись по залi, втираючи гарячi лиця хусточками.

Радюк не зводив очей з Ольги й кмiтив за нею. Вона почала тихою ходою гулять по залi, а за нею цiлою юрбою йшли паничi. Деякi заходили з одного боку,деякi – з другого, хапаючись одiпхнуть один одного, щоб зайняти мiсце поруч з Ольгою. Ольга була червона i втомлена; вона все обмахувала своє лице. Невважаючи на втому, на те, що її груди високо пiднiмались, вона смiялась, розмовляла, неначе кидала словами й очима на всi боки, звiдкiль тiльки чiплялись до неї хлопцi. Радюк хотiв впiймать на її лицi хоч крапельку задуми, хоч кришечку того смутку, що так давив його в грудях, i не знайшов його й слiду! Вiн бачив її не такою задуманою, як вона була недавно в час його останнього вiзиту. Радюк бачив уявки, що вона за ним i не журилась i, певно, й не думала про його. Нi на хвилину темна дума не набiгла на її високе чоло, на веселi очi.

"Ой, коли б ти так за мною, як я за тобою!" – навернулись йому на думку слова пiснi.

До Ольги очевидячки залицялись паничi. Вона подала покласти рукавички, i три душi кинулись до тiєї штучки; вона впустила хусточку, i двi головi разом нахилились i стукнулись одна об другу.

– Як менi душно! – промовила Ольга, i паничi побiгли до буфету. Хто нiс морожене, а хто лимонад. Ольга взяла стакан лимонаду од того огрядного офiцера, котрий очевидячки попередив iнших.

Ольга озирнулась, шукала стiльця, i кiлька душ кинулись за стiльцем. Ольга сiла на тiм стiльцi, що подав їй офiцер, трясучи еполетами й брязкаючи острогами. Вiн сiв поруч з нею.

– Дякую вам за стiлець! – промовила Ольга, i Радюк почув те слово, бо група посiдала так недалечке од його, що було чуть розмову.

– Чи варто ж дякувать! Якби я мiг, я б вам поставив отут трон, посадив би вас на тронi, бо ви й сьогоднi, i кожного вечора, ви цариця балiв i вечорiв! – казав огрядний офiцер, поглядаючи на Ольгу скоса й крутячи кудлатiї вуса.

– Ви вмiєте-таки жартувать! Онде цариця балiв i сьогоднiшнього вечора! – промовила Ольга, показуючи очима на одну дуже гарну й багато убрану купчиху.

– Ото в вас цариця! А в нас цариця повинна буть не така. Придивiться лишень, коли в тiєї царицi не сивi коси, тiльки почорненi.

Ольга засмiялась дуже голосно.

– А коли б ви знали, яка та цариця розумна! – обiзвався Кованько. – Вона й досi не вимовить слова "рекомендую", а все каже "рiкiмiндую" – по-мiщанськiй.

Сам Кованько часом вимовляв те слово по-мiщанськiй, як i та немолода київська бальна цариця, одначе вiн на те не вважав, ще й смiявся з неї.

– Зате та цариця вся в золотi! – сказала Ольга.

– I справдi в золотi! неначе обкувала себе золотом, де тiльки можна було обкувать. Зовсiм неначе царська карета! – смiявся офiцер.

– А якi в неї брови, якi рум'янцi! – говорила далi Ольга.

– А ви думаєте, що то її брови, її рум'янцi! Я навiть знаю той магазин, де вона на сьогоднi купила собi брови й рум'янцi, – молов Кованько.

Ольга почала реготаться, а за нею й паничi, котрi чули той жарт.

– От вашi брови так не купить нi за якi скарби свiту! Ваш рум'янець – то рум'янець вранiшньої зорi! – говорив комплiменти офiцер.

Радюк чув ту розмову, i в його серцi тьохнуло. Вiн бачив, як паничi збавляють душу молодої дiвчини, – верзуть їй те, що не слiд було б говорить.

– Ой Ольго Василiвно! Ви були б окрасою наших петербурзьких салонiв. Шкода, що ви мусите тут сидiти в провiнцiї! I хто тут вас цiнуватиме й може цiнувать? – молов комплiменти облесливий офiцер.

– Я рада жить i на провiнцiї… бо… бо що ж маю робити? Хочеш не хочеш, а мусиш.

– З вашим розумом, з вашою просвiтою, з вашою красою… Хто тут по вас? З ким тут вам дiлиться просвiтою й розважаться вольними часами? – так усе хвалив її офiцер.