Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Менi здається, лучче будлi-що проповiдувать, нiж пiдiймать на смiх те, чого й сам добре не второпав, – сказав Радюк нiби до стiни або до дверей.

– Ну-бо! вставай i проповiдуй! Ольга Василiвна, мабуть, нiколи не чула в iнститутi таких апостолiв.

– В нас, в iнститутi, нiяких апостолiв не було! – одказала Ольга, смiючись.

Радюк ледве всидiв. Вiн був сам не свiй. йому чогось здалося, що Кованько вже жених Ольжин i без сорому глузує над ним. Тим часом Ольга простягла руку до двох романiв, що лежали рядком на столi, i взяла в руки той, що принiс Радюк. В Радюка ввесь смуток одiйшов од серця, i надiя знов засвiтилась в його душi.

– Коли хочете, то я вам скажу, про що буде Павло Антонович вам проповiдувать. Вiн казатиме вам, що вам треба служить в канцелярiї або вчиться в унiверситетi й зайнять потiм кафедру; що вам треба спiвать сiльських пiсень, вбираться в плахту, треба вивчиться грати на лiрi, котра повинна згодом стать на мiсце теперiшнiх фортеп'янiв.

– О, вибачайте! Я нiчого такого не чула од Павла Антоновича! – промовила Ольга.

– Потривайте, потривайте! Це ще не все! Радюк приноситиме вам юридичнi книжки, фiлософiю Гегеля, потiм буде три днi й три ночi поспiль товмачить про баштанника Ониська й його поезiю, а потiм буде намоторювать вас, щоб ви самi вивчились писать українськi вiршi.

Ольга й її мати смiялись.

– Я нiколи не писала вiршiв i, певно, не буду. Що це ви верзете, Кириле Петровичу? – сказала Ольга, смiючись.

Радюк ледве мiг усидiть на стiльцi. Переднiше, в кружку своїх товаришiв, вiн не дуже вважав на Кованьковi жарти, бо мав їх за жарти молодого веселого хлопця, ладного все життя i все обернути на жарт i на смiшки, щоб тiльки було з чого пореготаться. Але тепер, в домi поважного чоловiка й перед очима милої особи, йому тi жарти доходили до самого серця.

– Почекайте! Це ще й нiчого б! Але потiм Радюк буде намовлять вас одягтись в плахту, в мережану сорочку i взутись в червонi чоботи, бо вiн i сам одягається в свиту й кожух…

– Тобi й сорому нема! – тихо промовив Радюк. А Кованько, не вважаючи на те, знов протягував свою карикатуру – Чи ви пак знаєте, що нашi студенти тiльки й думають, як вони житимуть в курiнях на баштанах i як їх жiнки носитимуть їм обiди з дому, як вони будуть орать однiєю рукою, а другою книжку держать, а третьою писати докторськi дисертацiї…

– Бог зна що ви говорите! – сказала Степанида Сидорiвна. Їй стало шкода Радюка, над котрим так глузував Кованько, бо вона постерiгала причину того кепкування…

– Якби це ми були вдома, а не в гостях, то я б i тобi намалював твiй iдеал i твоє iдеальне життя на заводi, – сказав Радюк, – та нехай навпiсля. А твiй iдеал вийшов би, мабуть, не такий поетичний, хоч, може, й достоту такий смiшний.

Кованько замовк, неначе води в рот набрав. Щоб як-небудь перервать ту негарну розмову, мати попросила всiх до зали. Тiльки що вони всi ввiйшли в залу, Ольга одчинила рояль i, нi на кого не вважаючи, смiливо й голосно заспiвала українську пiсню: "Ой, полину, полину – добувати талану!" Та пiсня була одповiддю й протестом проти Кованькових жартiв. Кованько зараз зрозумiв це, бо замовк i задумавсь. Його великi губи закрили зуби, а повнi й довгi щоки аж одвисли вниз. Радюк наче ожив i повеселiшав. Вiн зрозумiв серцем, до чого стосувалась та пiсня, про котру нiхто Ольги й не просив, про котру нiхто й не згадував.

Тим часом на голос пiснi дочки вийшов з кабiнету батько. Дашковичеве лице почало дуже старiться, i не так старiтись, як в'янути й морхнуть од сидiння й безсонних ночiв. Дашкович привiтався до Радюка й до Кованька й розпочав розмову з Радюком, вважаючи на його, як розумнiшого i бiльше нахильного до поважної розмови.

– Думаючи не раз про свiй народ, я дiйшов до такої гадки: щоб зрозумiть його свiтогляд i постерегти його будущi фiлософськi принципи, треба роздивляться на наш народ не як на народ, одрiзаний од сiм'ї iнших народiв, а доконче вкупi з iншими народами, котрi йому рiднiшi, котрi ближчi до нашого народу по прикметах плем'я, мови, вiри i т. д., – так говорив Радюковi професор.

– А певно так! – ледве обiзвавсь до його Радюк, а сам усе поглядав у той куток, де сидiла Ольга й Ковакько.

– I я тепер маю думку роздивиться на свiтогляд цiлого слов'янського плем'я i потiм вже приступить i до свого народу.

– I я так думаю, – притакував Радюк, хоч вiн в той час нiчого того не думав i навiть не второпав, за що говорив йому Дашкович. Вiн бачив, що Кованько сiв близесенько коло Ольги, розказував щось смiшне, бо й Ольга смiялась до його. А Дашкович, як на тотеж, все розвивав та розвивав перед ним свою теорiю, радiючи, що знайшов вважливого слухача.

Радюк слухав, а його очi все тягло туди, де жартував Кованько, дуже радий, що Радюк попався Дашковичевi. Його очi роздвоювались, бо вiн все дививсь i на професора, i на бiлу Ольжину шию, де блищало проти свiтла прозоре вушко, де малювався її чистий профiль проти свiтла. Радюк вже й не слухав Дашковича. Кров кинулась йому до голови. Сам професор, запримiтивши невважливiсть Радюка, перестав розмовлять.

Тiльки що подали чай, як у залу одчинились дверi i в свiтлицю увiйшла Марта Сидорiвна з дочкою. Вони обидвi держали в руках якусь роботу й прийшли нiби на оденки, ненароком, по-сусiдськiй. Але було не так: Марта Сидорiвна, побачивши свiтло в вiкнах зали, постерегла, що в Дашковичiв є гостi, i, взявши дочку, пiшла з нею до сестри. Степанида Сидорiвна зараз зрозумiла те, бо якось знехотя привiталась з сестрою й з небогою.

– Чи всi здоровi? – спитала Марта.

– Як бачиш, усi! бо всi тут i сидимо. Хiба ти що чула? – одказала Степанида Сидорiвна.

– Нiчого не чула, але думаю: дай, пiду побачусь!

– Спасибi, що не забуваєте нас, – одказала Степанида.

Катерина була убрана по-буденному, але дуже чисто. Вона зачесалась дуже гладко, i можна було примiтить, що вона звернула ввагу на свiй костюм, бо була убрана краще за Ольгу.

– Чи не думаєте куди на вечiр? – спитала Степанида, поглядаючи на Катерину, котра навiть почепила дорогi золотi сережки.

– Думали зайти, та вже не пiдемо, тут зостанемось, – Додала Марта Сидорiвна.

Тiєї розмови сестер, пересипаної попелом i сiллю, нiхто не чув, i розмова стала спiльною й веселою. I Радюк, i Кованько залицялись до Ольги, до неї обертались з розмовою, до неї обертали жарти, а як не до неї, то до котрої-небудь матерi. Катерина сидiла, мов сирота. Вона ждала хоч одного слова, хоч одного погляду очей, i нi один не подивився на неї, не заговорив до неї! Вона побачила Радюка, дуже гарного хлопця, i не могла надивитись на його, одiрвати од його очей.

"Ану, буду примiчать, чи подивиться вiн на мене хоч раз? Чи промовить вiн до мене хоч слово?" – подумала собi Катерина й почала слiдком водить очима за кожним рушенням його очей.

Радюк говорив з Ольгою й не зводив з неї очей. Наговорившись з нею, вiн сiв коло Степаниди Сидорiвни й почав балакать з нею. Степанида Сидорiвна ласкаво та облесливо розмовляла з ним. Потiм Радюк почав балакать з Мартою Сидорiвною, котра так само стала вся добром i ласкою. Катерина думала, що вiн от-от промовить до неї слiвце, а вiн встав од стола й почав розмовлять з Дашковичем. Тодi вона почутила, що її здавило коло серця. Не тiльки ласкавого слова, навiть погляду очей його вона не пригорнула до себе. Вона бачила, як його чудовi очi майнули проз її лице; вона ловила його очi своїми очима, хотiла спинить їх на собi хоч на хвилину i побачила, що не мала тiєї сили чарiв.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: