Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Не все ж для вашої столицi. Не можна ж i од нас одбирать все краще, – обiзвався один городянський "лев", встоюючи за честь провiнцiї.

– Не забувайте, що й Київ столиця, хоч i дуже давня, – обiзвався Кованько, – i Київ має право не все оддавать столицi пiвночi.

Оркестр подав сигнал до кадриля. Кавалери й дами заворушились, почали паруваться. Офiцер ухопив пiд руку Ольгу. Радюк одiйшов од колони й пiшов ходить кругом поза колонами. В однiм мiсцi вiн угледiв Катерину Воздвиженську. Вона сидiла з матiр'ю. Радюк не бачив її в танцях, бо її нiхто не запрошував до танцiв. Радюковi стало її шкода. Вiн сiв коло неї й почав розмовлять з нею.

– Я прочитала тi книжки, що ви принесли кузинi. Чудовi книжки! Чи нема в вас ще таких? Я дуже люблю натуральну iсторiю, – говорила Катерина.

Для Катерини неначе сонце зiйшло, як Радюк сiв коло неї. Ще нiколи кохана людина не сидiла коло неї так близько. Вона почувала всю силу краси й приємностi й була вже й тим щаслива. Вона почала розумно говорить про те, що прочитала, i бачила, що Радюк її слухав вважливо, дивився прямо їй в очi. Можна було бачить, що та поважна розмова була цiкава для неї. Сам Радюк бачив, що Катерина бiльше од Ольги пiдходила пiд його iдеал статковитої й розумної жiнки, що вона послухала б його поради, не дала б своїй головi зарости бур'яном, як буває з жiнками. Але як вiн подивився на її негарне лице, на її дуже негарнi поморхлi губи, то мусив одвести свої очi од неї.

Катерина говорила ще довго, але Радюк її вже не слухав. Вiн усе дивився туди, де танцювала Ольга. Вона стояла проти його лицем i наближалась так, що вiн мiг придивиться до лиця. Радюк бачив по її лицi, що танцi й музики бiльше од усього цiкавлять її. Вона все смiялась i жартувала з кавалером.

– Яка то дама танцює проти вашої кузини? – спитав Радюк у Катерини.

– То не дама, а панна, то класна iнститутська дама, рiдна сестра начальницi Турман.

"Не молода ж панна!" – подумав собi Радюк. Тим часом Марта Сидорiвна, побачивши, що Радюк присiв коло її дочки, i собi примостилась коло його й нiби прилипла до його! Вона добре знала Ольгу, догадувалась, що Ольга не пiде за його, i думала залучить його до своєї господи.

– Чи давно вернулись до Києва? Чи жива, чи здорова ваша мати? Ой, яка шкода, що ваша мати так несподiвано занедужала! Ми вже бог зна що тут передумали, дожидаючи вас.

– Моя мама, слава богу, одужує, – сказав Радюк.

– А моя Катерина вже давно прочитала тi книжки, що ви принесли для Ольги. Така вже вдалась падковита до книжок, мабуть, у батька вдалась! Все читає та читає.

– От i читає! Хочеться вам мене хвалить, коли нема за що! – обiзвалась Катерина.

– А хiба ж i нi? Скiльки раз я тобi казала, щоб ти не читала пiзно при свiтлi! А хiба ж ти мене коли послухала? Все читаєш та й читаєш, ще очi собi збавиш.

– I справдi, таких паннiв трудно знайти, як Катерина Степанiвна, таких охочих до книжок, – прикинув слово Радюк.

– I помагать менi нi в чому не хоче, та все читає. Раз ми, полагодивши дiм, опоряджували покої. А в нас дiм багато бiльший i просторнiший, нiж у Дашковичiв, бо небiжчик мiй батько бiльше таки нас любив, нiж Дашковичiв, i нам одписав бiльший дiм i флiгель i бiльше грошей, нiж Дашковичам… Так моя Катерина все читає та читає та й помагать менi не хотiла. Все одмагалась, що їй нiколи.

Катеринi стало нiяково. Вона почервонiла.

– От швидко будуть iменини моєї дочки. Ми дамо бал, як живi будемо до святої Катерини.

Кадриль кiнчалась. Пари розходились. Радюк встав i хотiв йти до Ольги. Марта Сидорiвна все торочила йому про своє багатство, про свiй дiм, гудила свою небогу й свою сестру…

– Приходьте ж до нас на бал! приходьте просто, без вiзиту. Не забувайте святої Катерини! – гукала йому вслiд Марта Сидорiвна.

Радюк прийшов i спинивсь перед Ольгою так несподiвано, що вона трохи аж кинулась. Вiн неначе якимись чарами виник просто з землi.

– Де це ви взялись, Павле Антоновичу? – аж плеснула в долонi Ольга.

– Як бачите, приїхав, – сказав Радюк, подаючи їй руку. Всi паничi скоса поглянули на Радюка. Вiн був кращий од усiх, як мiсяць мiж зорями. Огрядний офiцер настовбурчив чуба, та все крутив свої кудлатi вуса, та все надимав i копилив свої червонi i пухкi губи. Кованько насупився й мовчки поглядав на Радюка. Iншi кавалери тiльки очима лупали. А Ольга все говорила та говорила, бо в її серцi ще не прохолола любов. Вона забула за iнших паничiв, встала й пiшла з Радюком по залi. Огрядний офiцер все щипав вуса та все озирався скоса на той куток, куди пiшла Ольга з Радюком.

Радюк почав розказувати за свою матiр, розказував, яка вона була слаба, як бажала бачить його, бо думала, що вмре. Ольга слухала вважливо, але на її лицi не виявлялось анi крапельки спочування. З її лиця нi на хвилину не сходила та бальна, празникова веселiсть, яку вiн прикмiтив на її лицi зараз при входi в залу. Вiн запримiтив, що вона слухала бiльше з делiкатностi. Було знать по виду, що її серце не взрушилось.

Радюк почав i собi розважаться. Ольжина краса, як вода забування в Летi, все знесла, що тiльки вiн мав смутного на серцi. Вiн забув i свою недужу матiр, i ввесь смуток довгої осiнньої дороги. Музики, свiтло, блиск Ольжиних очей, мелодiя її голосу – все те причаровувало його, присилувало його забугь всi тривоги, ввесь перебутий неспокiй.

– Коли доля була до вас така ласкава, то забудьте ввесь смуток, i погуляймо в цей веселий час! – сказала Ольга.

Оркестр ударив веселу польку, i музика полилась по залi й нiби вдарила електричними течiями по молодих нервах, по молодих душах. З усiх кiнцiв зали посипались на паркет пари.

– Прошу вас на польку! – сказала Ольга Радюковi сама, i навiть сама простягла до його руку й пiшла з ним у танець.

Радюк забув усе на свiтi: i батька, й матiр, i самого себе, не чув навiть музик. Вiн тiльки бачив перед собою Ольгу, тiльки почував її в своїх руках, i все нiби летiв, неначе в Дантовому танцi блаженних душ на небi. Вiн був щасливий, що держав її в своїх руках, що її дихання обвiвало його лице, що її очi так близько заглядали в його очi. Йому заманулось, щоб не було й кiнця тому танцевi.

На радощах Радюк згадав про Катерину, згадав, як вона сама сидiла десь у куточку, побiг швиденько до неї i попросив у танець. Катерина вся прояснiла; її лице неначе освiтилось якимсь свiтлом. Негарний вид покращав од надiї, в очах десь узявся блиск, її душа глянула через убогi на красу очi i влила в їх нiби iскорку вогню. I

Ольга танцювала бiльш од усiх. Її просили дуже часто, неначе передавали з рук у руки. Радюк просив її не танцювать так багато.

– Коли ж треба! коли ж конче треба! – казала йому Ольга. – Один тому буває час! Треба нагуляться, треба натанцюватись. Чи я ж мало насидiлась у тому iнститутi? Принаймнi буде чим споминать свою молодiсть.

I Ольга знов йшла у танець з самим-таки ж Радюком, котрий за хвилину перед тим так напутював Ольгу!

Оркестр замовк одразу, неначе на йому заразом порвались усi струни. Ольга впала на стiлець i махала на себе хустинкою. Петербурзький офiцер почав з нею розмовлять, але вона так важко дихала, що не могла йому й слова одказать. Вiн мусив оступиться од неї.

Ольга одпочила, кивнула рукою до Радюка й пiшла з ним ходить поза колонами, кругом зали.

В тiнi колон Ольга дивилась на чудове Радюкове лице. Її очi стали блискать нiби промiнням, i Радюк милувавсь тим промiнням. Йому так забажалось сказать той комплiмент, котрий вiн недавно чув, що якби вiн мав спроможнiсть, то поставив би серед зали трон i посадив би на тому тронi Ольгу не тiльки як найкращу царицю всiх балiв! та вiн того не сказав. Його розмова перейшла на поезiю; вiн сипав поетичнi слова й думки i, згадуючи, як Ольга спiвала українську пiсню, вiн тихесенько заспiвав: "Ой полину, полину – добувати талану".

Ще тихiше, нiби нишком, Ольга протягла далi голосом i словами ту саму пiсню.

– Чи правда, Павле Антоновичу, як весело жить на свiтi щасливим людям! – сказала Ольга.

– Навiть весело жити й безщасним! Живоття само по собi, вже тим, що воно живоття, має в собi велику принаду, велике щастя. Чи пам'ятаєте ви пишнi Шевченковi слова?

О боже мiй милий!