Хмари – Iван Нечуй-Левицький

"Не ласкава доля до мене, – ледве заворушилась в неї така думка. – А чи я ж не така iнститутка, як i вона? А чи я ж не так граю й спiваю, як i вона?" Катерина ледве задушила в собi неприязне почування до своєї щасливої сестри в первих, бо добре знала, що й сестра тут нiчим не винна.

Тим часом Марта Сидорiвна, не питаючись серця своєї дочки, думкою вже призначила Радюка Ользi, а для своєї Катерини рада була б узяти й не дуже гарного Кованька. Вона бачила, що од Катерини обидва паничi держаться осторонь, i промовила:

– Ви б, панни, або заграли, або заспiвали нам, старим, а за вами, може б, заспiвали й паничi. Ольго! ти ж хазяйка. Починай! А за тобою, може, й другi насмiляться.

Ольга була весела. Вона тiльки що наговорилась з милим, надивилась зблизька на очi, на брови, наслухалась досхочу його мелодичного голосу. Вона пурхнула до рояля й почала перебирать веселi вальси й мазурки, а потiм, дивлячись просто Радюковi в очi, заспiвала: "Ой полину, полину – добувати талану!"

Ольга ще трохи пофантазiровала i встала. Катерини нiхто не просив, i кiлька хвилинок було в хатi зовсiм тихо. Її мати трохи вже сама не попросила її сiсти за рояль, як Кованько обернувся до Катерини й попросив її заграть.

Катерина встала й якось без енергiї перейшла залу до рояля. В її тихiй, длявiй ходi виявлялась й обида, i смуток. Вона сiла за рояль; смутний мiнорний акорд сам пiдбiг пiд руки, i з-пiд її пальцiв полилась смутна мелодiя, дуже не припадаюча до молодого вiку. В тих мелодiях не чути було нi надiї, нi любовi, нi веселостi.

– Яка гарна й смутна п'єса! – промовив Радюк, але не подивився на Катерину, та на Ольгу. То були першi слова Радюковi, що стосувались до Катерини. Вона почула, що тi слова вразили її в серце, але не щастям i надiєю, а нiби втратою надiї. Катерина трохи не заплакала й почала ще виразнiше виявлять в мелодiях своє невеселе почування. Її дума вся перелилась в мелодiї. Вона, не спиняючись, перейшла на українську думку й почала грати з душею. Катерина почула, що вона плаче в мелодiях, хоч не плаче слiзьми, i дала волю тим невидимим сльозам. Мелодiї лилися, неначе сльози, то iихо, то разом заливали всю залу й сповняли її. В трелях, здавалось, нiби тремтiло її серце, в тихих мiсцях вона нiби замирала, i знов виявлялись голоси плакучi то на вищих нотах, то на низьких, котрi гули i все стихали та стихали. Катерина знала, що вперше на вiку так грала, бо вперше на вiку постерегла, що не дано їй щастя-долi на землi безневинно, що її обминула доля. Вперше на вiку вона плакала молодою душею за втратою надiї на вище щастя на землi – на любов.

Всi заслухались i нiби очамрiли од музики, всi мовчали. Навiть Дашкович перестав фiлософствувать про слов'ян i промовив: "Як же гарно ти, Катерино, грала!" Катерина встала од рояля, тихою ходою одiйшла й сiла коло матерi. Вона сама засмутилась i всiх засмутила. Всi неначе щось думали й мовчали, бо не могли опам'ятаться од впливу тiєї музичної думки, того плачу безталанної дiвчини.

– Як ти засмутила нас своєю "Думкою"! – сказала Ольга, може, й не рада, що на її щасливе серце невесела мелодiя навела смуток i скаламутила почування першого щасливого кохання.

Вже було пiзно. Радюк почав прощаться, а за ним i Кованько. Марта Сидорiвна з дочкою пiшла додому слiдком за ними. Ольга зосталась з матiр'ю й довго дивилась на обидвi книжки роману, що лежали рядочком на столi.

– Котру книжку будеш читати? – спитала мати дочку.

– Оцю! – сказала Ольга, осмiхаючись, i прикрила рукою Радюкову книжку.

– I я так думала! Не знаю, як твiй батько думає?

– Для батька, здається, за все це – байдуже! – сказала Ольга, смiючись.

Тимчасом, як Ольга смiялась, Катеринi було зовсiм не до смiху. Вона вернулась додому й довго думала, сидячи за своїм роялем, її пальцi самi почали ту "Думку", котру вона недавно грала. Тi самi мелодiї викликали в її серцi те ж саме почування, тi самi думи, тiльки що передуманi. Вона любила щиро i знала, що любить без надiї, що для неї треба навiк забуть того, кого вона так дуже й щиро покохала, навiки задавити в серцi таке високе, таке миле щастя!

Довго грала Катерина, сидячи за роялем, i дала волю своїм сльозам. Батько її вже спав, мати вешталась у другiй кiмнатi. Вона одна на самотi награлась i наплакалась, бо не знала, чим вона винна, що доля не дала їй таких чорних брiв, таких блискучих очей, якi мала щаслива Ольга.

Тим часом почалися екзамени. Радюк думав, що його кохання буде заважать, i боявся, що не буде на екзаменах мати поспiху. Але вiн помиливсь. Нiколи вiн не почував в себе стiльки завзяття, стiльки охоти до науки!

Здавши дуже добре екзамени, Радюк думав зостаться в Києвi при унiверситетi. Але такого мiсця тодi не було. Радюк мусив напитувать собi мiсця в губернськiй канцелярiї. йому трапилось навiть добре мiсце; i в тiй сферi його ждала непогана кар'єра.

Напитавши мiсце, Радюк зараз-таки написав до батька. Вiн писав, що дорога скатертю стелиться перед ним, що доля його збирає колоски на багатiй нивi. Вiн згадував в листi й про Ольгу, хвалив її, не знаходив слiв, щоб похвалити її. Лист дихав таким щастям i такою любов'ю, то батько сам нiби вдруге почав жити минувшим, а мати аж заплакала на радощах.

"Сподiваюся, тату, що моя Ольга вишиє менi навiть таку мережану сорочку, яку ви бачили колись на менi", – писав син до батька.

Маючи Ольгу за свою наречену, Радюк почав марить про те, щоб подiлиться з нею добутим знанням. Перший час гарячого кохання вже минув. Йому здавалось, що любов, не слiпа, не животинна, а людська й розумна, повинна змiцниться чимсь трохи вищим, повинна одуховнитись однаковiстю поглядiв, пересвiдченнiв, рiвнiстю обох в науцi й розвитковi. Скiнчивши свої справи, Радюк зайшов до Ольги, щоб одiбрать од неї деякi свої книжки. Йому здавалось, що настав час однести для неї дещо краще од романiв. Вiн однiс Ользi наукову книжку. Радюк просив перечитать її до того дня, в котрий мали збираться до Дашковича студенти на вечiр.

Ольга розгорнула книжку й почала читати. Вона думала знайти там щось таке, що стосувалося б до її любовi. Читаючи романи й повiстi, вона все ставила себе на мiсце молодої героїнi, а Радюк доконечне займав мiсце молодого щасливого героя в її думках. Вона думала знайти щось таке й в тiй книжцi. Дуже легка мова й поетичний колорит трохи втягував її в читання. Перегорнувши кiлька лисгкiв, вона почала нудиться й згорнула книжку, позiхнувши двiчi разом.

Настав вечiр. Ольга знов розгорнула книжку й почала читаїи, але, не звикши до наукових книжок, вона швидко втомилась од напружування своєї голови. Та книжка пригадувала їй лекцiї, котрi огидли їй ще в iнститутi. Ольга позiхала, плющила очi так, що аж сльози виступили на її очах, i перестала розумiть, до чого все те стосувалось. А тим часом вона знала, що Радюк вже безпремiнно заговорить з нею про те капосне писання. Пригадуючи те, що прочитала, вона ледве згадувала п'яте через десяте й кинула книжку на стiл.

– Що буде, то буде, а вдруге читать не буду! – промовила голосно Ольга, позiхнувши. Коли це в кiмнату вбiгла Катерина i вхопила ту книжку, що лежала напохватi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: