Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить;

Хочеться дивитись, як сонечко сяє,

Хочеться послухать, як море заграє.

Як пташка щебече, байрак гомонить.

Або чорнобрива в гаю заспiває…

О боже мiй милий, як весело жить!

Ольга зрозумiла душею поезiю тих слiв i задумалась. Вона втямила, що живоття само в собi, тим що воно живоття пiд синiм небом, має в собi багато щастя для людини, та ще й молодої.

– Коли б ви побували на селi, ви б побачили й почули, як молодi дiвчата в гарячi жнива працюють цiлiсiнький день; а як прийдуть додому ввечерi, то зараз iдуть на вулицю й спiвають там до пiвночi, наче пташки, неначе соловейки в садку, даючи звiстку молодим хлопцям про свою любов. I часом соловейки замовкнуть в садках, а дiвчата все спiвають та спiвають.

Радюк тими словами зачепив в своєму серцi найтоншу, найслухнянiшу струну: струну поезiї народної, i його розбуркана душа неначе заграла й задзвенiла. Його любi iдеї злились з променястими Ольжиними очима, його любов до Ольги злилась в один потiк з любов'ю до рiдного краю. Все те високо пiдняло й направило його душу. Радюк почав думать голосно, вважаючи, що Ольга згодиться з його думами. Вiн почав згадувать свої Журбанi, свої рiднi степи, пiснi свого народу, почав малювать картини сiльського життя. Вiн подивився на Ольгу. Ольга вже його не слухала. Вона була городянка й iнститутка i його мрiй та сiльських картин не розумiла.

Ольга легенько позiхнула в вiчi Радюковi. Та розмова, те поетичне натхнення народною поезiєю здалось їй таким чужим, таким незрозумiлим! їй здалося, що з веселої теплої зали її хтось вивiв на мороз в одному тонiсiнькому бальному убраннi… Її брала нудьга од тiєї поезiї.

– Чи не втомились ви? Сядьмо отут та спочиньмо, – сказав Радюк, думаючи, що Ольга позiхнула од утоми.

– Сядьмо! – сказала Ольга. – Чиї то такi поетичнi вiршi ви прочитали? – спитала вона так собi, аби щось сказать.

– То вiршi нашого Кобзаря, Шевченка, коли читали або чули.

– Здається, щось чула… Здається, часом тато згадує оте ймення. Але, сказать по правдi, сама не читала…

– Чи вже ж не читали? – спитав Радюк.

– Не читала, бо в нас в iнститутi я про такого поета й слова не чула. В нас розказували про всяких поетiв, i руських, i нiмецьких, а про Шевченка я й слова не чула.

Радюк вже примiтив, що Ольгу бере нудьга. Вона ждала од його веселої розмови, ждала комплiментiв. Поважна розмова навiвала на неї дрiмоту й нудьгу. Ольга замовкла й устала.

– Ольго Василiвно! – аж ухопив вiн її за руку, думаючи вдержати її. – Скажiть же менi про моє щастя? Чи пам'ятаєте той вечiр, той незабутнiй для мене вечiр, як я сказав вам про свою любов? Чи порадились ви з своїм серцем? Скажiть, будьте ласкавi, чого менi ждати i чого менi сподiватися?

Ольга, здається, не ждала так швидко почуть те наважливе слово. Вона хотiла протягти час, i протягти як можна далi, а молодого хлопця брала нетерплячка. Йому хотiлося скiнчить дiло якнайшвидше.

– Ви ж добре знаєте мого батька-фiлософа! Яку ж пораду вiн менi дасть, коли вiн бiльше нiчого не знає, тiльки свiй кабiнет i своїх фiлософiв? Менi не було навiть з ким порадиться.

– А ваша мати?

Ольга тiльки рукою махнула.

– Менi зостається тiльки самiй з собою радиться! Я думала, сказати правду, i все думаю за вас, i люблю вас, як i любила. Але все-таки нi на чому не спинилась. I не постановила, що стосується до вiнчання.

Радюк втямив, що Ольга стягувалась. Вiн похилив голову й зажуривсь.

Ольга повернула просто до середини зали. Радюк пiшов мовчки слiдком за нею, нiчого не допитавшись. Ольга мовчки перейшла всю залу, i Радюк перейшов поруч з нею. Оркестр заграв вальс; пари линули з усiх усюдiв i знесли їх неначе водою на берег. Поставний офiцер запросив Ольгу в танець. А Радюк стояв збоку й дивився, як клекотiло в залi, як усi вертiлись, крутились i все одпихали його далi набiк.

Ольга прибiгла до його, сама простягла до його руки, весело заговорила, наче защебетала. Вiн ухопив її й пiшов у танець, знов щасливий тим, що Ольга його любить, як i переднiше любила.

Пiсля вальсу Радюк став побiч колони, згорнув руки й засмутивсь. А Ольгу знов обстали паничi. Вiн чув, як той самий вусатий офiцер молов комплiменти, як Ольга смiялась… Вiн бачив, що Ользi подобаються комплiменти i та юрба хлопцiв, їх тупцяння й їх пiдлесливiсть.

Де Пурверсе пiдступила до Ольги й спитала, з ким то вона гуляла за колонами. Ольга назвала Радюка.

– То це вiн? то це той? – спитала де Пурверсе з значною мiною.

– Може, й той, – одказала їй Ольга.

– Познайомте ж мене з ним, коли це той! Ой, який "дуся"! Який вiн гарний! Якi ви щасливi! – аж пищала стара панна.

Ольга привела її до Радюка й порекомендувала їх одно одному.

– Коли вiн у вас буде? Я б дуже бажала, щоб моя сестра Турман побачила твого нареченого! – сказала стара панна.

– В п'ятницю вiн буде в нас. Я була б дуже щаслива, якби дорога начальниця побачила його, оцiнувала й дала менi пораду, – сказала Ольга.

– Добре! доконче приїдемо в п'ятницю. I Ольга запросила до себе Радюка на п'ятницю.

– Приходьте ж до нас в п'ятницю! Та приходьте ранiше й принесiть ту книжку, про котру ви менi недавно згадували, – просила Ольга Радюка.

Не дiждавшись кiнця вечора, Радюк попрощався з Ольгою й пiшов додому. Цiлу дорогу вiн все думав про Ольгу. Вiн побачив, що в той час, як вiн дививсь на Ольгу, на її гарне лице, в той час вiн нiчого не думав i не гадав; був ладен оддати своє живоття за її одно слово. Але як вiн зостававсь на самотi, тодi iншi думки приходили йому в голову: вiн починав цiнувать Ольгу як жiнку, як свого будущего товариша на цiлий вiк. I вiн мусив признаться, що Ольга дуже легковажна i буде непосидящою жiнкою, бо дуже любить бали й танцi. Вiн досвiдчивсь, що вона боялась серйозної книжки й поважної розмови, як злого духа, а нацiональностi й народностi зовсiм не розумiла. Iнститут висушив в неї, неначе тропiчна жара, все українське, нацiональне й зробив її людиною без нацiональностi й безпринципною взагалi.

"Щось та есть! Недурно вона все опинається з одповiддю! Мабуть, вона сама бачить, що я не пiдходжу пiд її погляди, пiд її вподобу. Недурно вона тiкає од мене, як тiльки я почну говорити щось путнiше од комплiментiв", – так думав Радюк, йдучи додому, i дуже-дуже задумавсь.

Другого дня пiсля балу Ольга все передумувала, що бачила на балу, i кого бачила, i яких паничiв, i яких дам, i як були убранi тi дами. Сидячи з Катериною вдвох, вона судила усiх дам, якi тiльки були на балу, судила їх ходу, розмову, попримiчала, як кожна була убрана, i показала в тiм таку прездорову пам'ять, котрою можна було б збагнуть всi дочиста дрiб'язки всiх наук, якi тiльки є на свiтi, якби тiльки та її цiкавiсть була повернута на щось путнiше. Побалакавши про всi стьожки й букети, про всi шпильки й брошки, якi тiльки вона бачила на iнших дамах, Ольга почала розмовляти про паничiв. Високий петербурзький офiцер по своїй постатi, своїм вмiнням говорить комплiментi и найбiльше пiдходив пiд Ольжин iдеал… В його було щось аристократичне в гордому лицi. Вона згадувала й Радюка, але його поважна розмова, його iдеї, котрi все виникали в його розмовi, так i повiяли на неї холодом. Вона аж плечима здвигнула, як згадала його вченi книжки, його вчену розмову.

– Тату! що то таке нацiонал? – спитала вона в батька за чаєм.

– А нащо тобi здався той нацiонал чи народовець? Чи не танцювала ти вчора такого танцю в клубi? Ольга засмiялась, а за нею засмiялись i другi.

– Скажiть-бо! Чи вже ж то ви не знаєте, що то таке?

– Нацiонали й народовцi – то тепер такi молодi люди, котрi говорять українською мовою, хотять, щоб i жiнки й дiти говорили тiєю мовою, хотять злитись з народом… просвiчувать темний народ i пiднiмать його морально й матерiально.

– Щоб i жiнка, й дiти говорили тiєю мовою, що говорить наша куховарка? – спитала Ольга.

– Тiєю самою мовою, що говорить i наша куховарка, i ввесь наш народ, – сказав батько.

Ольга аж злякалась, подумавши, що Радюк присилує колись її i дiтей говорить тiєю мовою, котрою в iнститутi иiхто не говорив.

– Тi народовцi хотять зовсiм злиться з народом… Колись, молодшим, i я мав такi iдеї в головi, але тепер, за старiстю лiт, якось всi тi примхи повискакували з голови.