Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Нi! не маю честi буть черкесом, – сказав Радюк. i знов усе повертав розмову на покинуту тему.

– Менi здається, що для жiнок треба таких самих шкiл, як i для нас. Нам не треба таких жiнок графинь! Нам не треба княгинь! Навiщо вони здалися нам? Чи для того, щоб вони тiльки позiровали в театральних ложах i розсипали тисячi карбованцiв з нашої кишенi? Женщина не квiтка в теплицi, котрою ми тiльки повиннi тiшиться! Женщина не зiрка на небi, котру ми тiльки повиннi поетизувать, складати про неї вiршi. I той не добрий чоловiк, що сiє та плодить таких графинь та княгинь.

Радюк прийшов в пафос i заговорив по-своєму: i одкрито, i смiливо, не вважаючи нi на кого. В його очi блиснули, може, й так, як у черкеса. Турман i маркiза здивувались. Вони вперше на вiку чули, що їм в вiчi таке говорять. Хазяйка так само побачила, що дiло дiється дуже не по-iнститутському, i почала заминать розмову.

– А я з вами не згоджуюсь, – промовила Степанида Сидорiвна, – наша дорога мадам Турман так багато добра зробила задля наших дочок, що ваша думка та гадка про iнститут зовсiм нiчого не варта. Ви розносите цивiлiзацiю з центру на країну, – сказала вона, обертаючись до Турман i промовляючи слово в слово тi слова Турманшi, котрi колись вона чула i котрi вона добре пам'ятала.

Турман так закашлялась, що вийняла хусточку й прикрила нею рот, неначе звiдтiль от-от мала потекти кров потьоками.

"Це якийсь дракон революцiї! Це якийсь варвар країни!" – подумала Турманша й почала жалкувать за Ольгою. Щоб заспокоїть трохи Радюка й пiдiйти пiд його погляд, Турман почала розказувать про петербурзьких вчених i поетiв, неначебто вона й справдi родалась з ними. Вона згадала про лiтературнi вечори, про публiчнi лекцiї i вела розмову зовсiм тогочасну й нiби лiберальну.

Гур! гур! гур! щось загуркотiло попiд вiкнами й стихло. То пiдкотилась карета пiд Дашковичiв дiм i стала. Всi в залi знов заворушились.

– Хто приїхав? Хто приїхав? – почулось в залi. – Ректор академiї, єпископ! митрополит! – одказували деякi гостi. Хазяїн ухопив свiчку й пiшов стрiчать гостя аж до дверей. Воздвиженський забiгав по залi, вхопив здорового канделябра й протовпом побiг i собi. Дверi в залу одчинились, i туди ввiйшов старий архiмандрит. На його грудях залиснiв архiмандричий хрест, i потiм заблищало його повне лице з чудовою довгою бородою. Зараз за ним увiйшов у залу тодiшнiй кафедральний протоєрей, тонкий, високий, кандибастий, з високою камилавкою на головi. Всi дами в залi встали, пiдiйшли до архiмандрита за благословенням i поцiлували його в руку. Вiн сам пiдступив до Турманшi й подав їй руку. Все в залi зашелестiло. Воздвиженський тупцяв коло його. Хазяїн попросив нових гостей до гостинної, далi за залою. Духовнi особи пiшли туди й посiдали окроми од гостей i бiльше не виходили до зали, де панувала спокуса миру. Хазяйка взяла попiд руки Турманшу й повела її до тiєї самої гостинної. За нею побiгла грацiозно й маркiза, вдаючи з себе молоду лiсову лань. Вся та компанiя зашумiла шовком, пересунулась через залу й сховалась за другими дверима. В залi зосталась публiка молодша й нижча чинами, зостались самi "козлища".

Переходячи до гостинної, Турман почала шепотiть Ользi по-французькiй.

– Mon enfant! (Моє дитя! (франц.) чи ти зовсiм заручена з тим молодим красунем?

– Де там заручена! Вiн тiльки залицяється до мене.

– I ти пiдеш за його? Вiн такий гарний, а твоє серце таке молоде.

– Я не думаю йти за його, хоч вiн i гарний, – сказала Ольга.

– Та вiн, надiсь, революцiонер, отой Радюк! Ой, воно щось дуже небезпечне! Вiн, певно, буде в тюрмi! Йому не минуть Сибiру! Хiба ж ти не чула, як вiн з дамами говорить?

– Я за його не пiду, – сказала Ольга. – Коли ви менi не радите, то й не пiду.

– I добре зробиш! Чи тобi ж треба такої пари? Чи вiн же пара тобi, тобi, Ольго! Без чинiв, без значного ймення i, мабуть, з порожнiми кишенями! Тобi треба чималого пана з твоїм вихованням, з твоєю красою! Що гобi з його краси? Привчись стать вище од свого серця й пануй над серцем. Чуєш, Ольго! Тодi тiльки ти пануватимеш над чоловiками. Тодi тiльки ти будеш щаслива.

Так радила Турман Ользi, нишком шепочучи їй на вухо.

Гур, гур! знов загуркотiло пiд вiкнами, i хазяїн вибiг з тiєї нiби келiї до зали стрiчать гостя. В залу вступив якийсь предсiдатель, зовсiм лисий. В дверях зали неначе сходив повний мiсяць, зiйшов i став серед зали. На грудях в його було начеплено багато хрестiв. Пiд руку з ним йшла його жiнка, товста, червона на вид, вся в оксамитi. Предсiдатель наче потяг її через залу, як пара волiв тягне копицю сiна на сiножатi. Дашкович привiтав їх i повiв у малу гостинну.

Ще загуркотiло кiлька раз, ще вступило в залу кiлька сивих голiв, i всi вони переходили в гостинну. В залi зостався самий дрiб'язок, панни та паничi.

Дверi в ту гостинну, де сидiли "iзбраннi", аж блищали од великого свiтла, хоч i в залi було не поночi. Серед горницi висiла блискуча люстра, на стiнах горiли лампи, на столi стояв канделябр. Було знать, що хозяйка ждала в той вечiр не простих гостей. Стiл аж вгинався пiд варенням, виноградом, кавунами, грушами й пляшками.

Вся гостинна в той час була дуже цiкавою картиною. На канапi, на першому мiсцi сидiла Турманша в дорогiй турецькiй шалi, i здавалось, що вона не сидiла, а стирчала своєю високою постаттю. Поруч з нею архiмандрит з повним лицем i червоними вишневими губами. Побiч його сидiв протоєрей з чорною бородою. Коло протоєрея сидiла лиса голова, вся блискуча, неначе виполiрувана. За предсiдателем сидiли тузи урядового кружка з сивими головами, а там далi сидiв Воздвиженський, вже сивий, аж бiлий, а за ним жовтiло Дашковичеве лице з синiми попругами попiд очима, i бiлiла його сива обстрижена голова. По другий бiк стола сидiла хазяйка; коло неї зараз сидiла Пурверсе i ще кiлька дам старих з сивими начосами на головi. Глянувши на той старечий збiр, можна було подумать, що на його голови тiльки що впав iнiй i потрусив усiх сивиною. Одна Ольга, притулившись на стiльцi за матiр'ю, блищала, як алмаз, як зоря серед хмарного неба. Всi старечi постатi здавались чорними хмарами врiвнi з її свiжим i гарним молодим лицем.

Всi вони розмовляли неголосно i все розмовляли про молодих, про нових людей, якi тепер настали на свiтi.

Тим часом Кованько торкнув Радюка й сказав йому:

"А ходiм i ми в ту гостинну та послухаємо, за що то теревенять отi сивi голови та духовнi персони!"

– А ходiм, справдi, та послухаємо, – сказав Радюк. Йому дуже хотiлось зiгнати злiсть на маркiзах.

Обидва вони ввiйшли в гостинну й смiливо сiли збоку на стiльцях. Всi, побачивши те, аж одвернули носи набiк.

Всi тi гостi тiльки що судили молодих людей i замовкли, побачивши Радюка й Кованька. Архiмандрит i протоєрей навiть понадувались, що та молоднеча так смiливо сiла близько коло їх, трохи не рядом. А Турманша все блискала своїми запалими очима на Радюка. Вона була зла на того варвара за його розмову, не посмачену анi кришки комплiментами й хвальбою.

– Настає якийсь дивний час! Варвари вже йдуть не од сходу сонця, не з Азiї, а од заходу, з Парижа, – почав так протоєрей. – Iдуть i покладуть руїнами вже не твердинi, не мурованi стiни, а церкви й душi людей, всi постанови церкви й держави. Йдуть вони, – i потопчуть ногами сiм'ю, власнiсть, все святе, все велике, коло чого працювали вiками великi народи, пiклувалися генiї, що возвiстив сам бог з неба.

Радюк не стерпiв такої думки. Вiн наважився не мовчать, а пiдвiв голову й сказав рiзким голосом:

– А менi здається, що краще було б виступить проти iдей нашого часу з книжкою в руках i наукою. Тi варварськi iдеї з Парижа йдуть не з Чiнгiсхановими татарами, не з вiйськом, а з мирною зброєю, з наукою, з книжками. Коли тi iдеї пустi, нiкчемнi, – то чого їх страхаться й лякатись. Розбити їх, обсмiять, та й годi!

– I iдеї нiкчемнi, i в нас люди-таки настали нiкчемнi, пустi, верхогляди, неслухнянi, – сказав архiмандрит. – Так i прийшлось одно до другого!

– Що правда, то правда! – обiзвавсь Воздвиженський. – Якi тепер стали студенти в унiверситетi, та хоч би i в нас, в академiї? В клас не ходять, до церкви не ходять, про богословiю нiхто й не дбає. Кинулись на тi реальнi науки й носяться з ними, як бог зна з чим! А ми вчились добре, любили науки, ми ходили до церкви i в клас, ми поважали старших i начальникiв. А тепер що? Гiде студент проз професора, задере носа й шапки не здiймеї От що!