Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Довго ще вони обоє стояли мовчки й думали. Ольга дивилась i нiчого не бачила. На кiлька год молодша за Радюка, вона була серцем на кiлька год старша за його. Вона вже вмiла одрiзнять в своєму серцi любов, а в своїй думцi – замiжнє життя, i не могла вже йти тудою, куди повело б її серце. Вона сказала неправду, що не думала про замiжнє життя: вона давно думала i вже думала зовсiм iнакше. Не такого чоловiка для себе, який був молодий Радюк, вона часто уявляла собi в своїй дiвочiй кiмнатцi i навiть ще в iнститутi. Перед нею стояв тепер Радюк, правда, гарний, i молодий, i моторний, але не блискучий своїми чинами, своєю вартiстю в громадянському життi.

На темний бiр спала ще чорнiша тiнь. На небi блиснула зiрка. Од Шато лились музичнi мелодiї; з-за дерева свиснула ракета, луснула й розсипалась м'ячиками всiх кольорiв веселки. В Шато шумiла гулянка. Проз Радюка й Ольгу пройшло багацько людей, цiлий веселий гурт. Кiлька осiб пролетiло верхом на конях. Все те перервало думу молодої пари. Вони обоє оглянулись на людей i помаленьку, мовчки, разом пiшли назад.

– Мабуть, батько турбується, дожидаючи нас, – тихо промовила Ольга.

– Мабуть, – одказав Радюк.

I мовчки вони йшли, мов тiнi. Дашкович сидiв на тiй самiй лавцi, де вони його покинули. Вони прийшли й сiли поруч з ним, а вiн i не подивився на їх та все щось думав. Коло його так багато людей i сiдало, i вставало, що вiн мав їх за якихсь стороннiх людей.

– Чи не час нам, тату, додому? – спитала Ольга в батька.

– О! чи ви вже тут? А я вас жду та жду.

– Ми вже давненько тут! Час нам додому. Мама нас, мабуть, давно жде.

I всi вони встали й пiшли через Шато.

Публiки в Шато було повнiсiнько. Здається, весь Київ хапався вдихнуть с себе останнiй раз тепле повiтря вмираючого лiта. На згiр'ї були наготовленi фейерверки. Але Ольга й Радюк i не думали зоставаться. Вони перейшли через Шато й попростували до брами. Нi Ольга, нi Радюк, нi Дашкович не чули навiть тiєї музики, що гримiла на весь садок, не бачили тих огнiв, що горiли на пригорках. За брамою Ольга почала прощаться з Радюком.

– Одвiдуйте ж нас якнайчастiше! Не забувайте нас! Приносьте менi книжок, коли ласка ваша, – просила Ольга Радюка, не випускаючи його руки з своєї.

– Буду приходить, коли ви дозволите, – промовив Радюк i пiшов на Хрещатик длявою, тихою ходою.

Ольга пiшла з батьком на Подiл i цiлу дорогу коли б слово промовила до батька. Вона все думала за Радюка.

– Де це ви длялись? Пiшли на Хрещатик, а досидiли трохи не до пiвночi! – такими словами стрiла їх Степанида Сидорiвна.

– Ми були в Царському садку, – промовила дочка.

– То це й ти волочився в Шато! – смiялась жiнка з Дашковича.

– Та то нас затяг туди Радюк, i не так мене, як Ольгу.

– Радюк? А вiн був тут недавно й принiс тобi, Ольго, якiсь книжки. То вiн таки знайшов вас? – спитала Степанида Сидорiвна.

– Як пiшла Ольга з Радюком, то я сидiв, сидiв, все передумав, та й то обридло сидячи, – сказав Дашкович.

– Чи не просив вiн часом твоєї руки? – спитала Степанида. Ольга вся почервонiла й зашамоталась. Вона нiчого не сказала матерi.

– Радюк давно до нас ходить; вiн, певно, хоче свататься. Як тобi здається, дочко? – питала мати.

– Не знаю, мамо, як менi здасться. Я Радюка так мало знаю. Не знаю, якого вiн роду, якi його батьки; не знаю, що вiн має, як вiн служить i де вiн служить.

– Коли ти не знаєш, то я все дочиста знаю! Вiн має батька й матiр, має двi меншi сестри. Вони люди не з великих панiв, але доволi заможнi, мають село Журбанi…

– Чи багацько ж тих Журбанiв? – перебила її Ольга.

– То таке село.

– А я думала, що то кiлька сiл… а воно тiльки одно! Чи багато ж вiн має доходу?

– Не багацько й не мало, а так саме добре для молодого урядовця на перший раз. Але вiн стоїть на добрiй дорозi, – казала мати.

– Авжеж, вiн стоїть на добрiй дорозi! – обiзвався батько. – Розумнiшої за його й пильнiшої людини трудно й знайти. Вiн не кидає науки, i я знаю, що вiн буде колись моїм товаришем на унiверситетськiй кафедрi.

– То унiверситетська кафедра, цебто, найвища для його кар'єра? – спитала Ольга, придивляючись до батька.

– Якi ви, жiнки, чуднi! Чого ж вам бiльше треба? Людина розумна, не без пуття, любить науку, не гуляє, все читає, ще й тобi книжки приносить, любить свiй народ. Вiн нацiонал, не говорун, не пройдисвiт якийсь…

Ольга витрiщила очi на батька, її iнститутськi погляди були такi не схожi з батькiвськими, що вона аж здивувалась. Всi тi, по-батькiвському, високi, прикмети були для неї доброго слова не вартi. Вона дивилась на жовте, занидiле батькове лице, на його запалi щоки, на гострий нiс i сиве волосся i злякалась, думаючи, що колись такий достоту буде й її чоловiк, що вiн на цiлий вiк закопається в кабiнетi в книжки, як у домовину, й забуватиме на цiлi днi за неї, молоду. Як батька, вона такого чоловiка шанувала й чтила, але як свого такого чоловiка – вона заздалегiдь вже боялась.

– Чи можна ж його засобом держать по-людськiй жiнку? – спитала в матерi Ольга.

– А чому ж не можна? Само по собi, не можна розкошувать, а по-людськiй можна жить, i жити добре. Але вiн не сидiтиме ж на одному мiсцi!

Ольга пригадала собi урядницьких жiнок, їх скупеньку одежу, їх небагату обставу, їх чоловiкiв над паперами в канцелярiї й за картами ввечерi. Все те зовсiм не припадало їй до смаку.

А мати все хвалила Радюка, все говорила про його Журбанi, не згадуючи про те, що на тi Журбанi мали право ще двi Радюкiвни. Їй хотiлось мерщiй видать дочку замiж, поки не пiдросли меншi дочки.

– Люди живуть i бiднiше, i живуть же якось! – закiнчила мати тими словами свою розмову.

– Люди живуть якось, а менi не хотiлось би так жити! – тихо промовила Ольга й почала ходить по залi, згорнувши руки.

"Тiльки й подобається менi в Радюковi, що його гарна врода: чудовi очi та брови, свiже лице та його лiта молодi, – думала Ольга, – яка його любов тепла, молода, пахуча! Як би я кохалась з ним!"

I вона уявляла себе з Радюком, нiби пару голубiв, нiби пару тихих горличок, для котрих весь свiт тiльки в їх милуваннi та цiлуваннi. Вона почала думать про себе, як про таку горличку, i сама з себе засмiялась. Вона закинула голову на плечi й швидше почала ходить по залi. Чорнi розпущенi коси впали на плечi й укрили їх зовсiм. Ольга бачила себе всю в дзеркалi, що висiло якраз проти неї, i подумала: "Нi! я не голубка, не горличка. Менi не до вподоби життя тихої горлички! Таке життя не вдоволить мене; такого щастя буде менi мало".

I вона пригадала собi, як стояла недавно з Радюком над горою, пригадала його вид. Вона нiби бачила його всього в чорному, навiть в чорних рукавичках. Вiн здававсь їй таким не блискучим, таким темним, таким вченим, простим в словах! Його становище в суспiльствi здавалось для неї таким нiкчемним, незначним, що вона засоромилась i почервонiла, поставивши себе рядом з ним як його жiнку! Вона ще вище пiдняла голову й дивилась на стелю. Чорнi коси одхилились од плечей i гойдались на повiтрi, як густе руно.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: