Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Радюк опам'ятавсь i раптом скочив з лiжка. Важкий неприємний дух якоїсь гнилятини вчувавсь йому неначе в кiмнатi, неначе занесений на нервах звiдкiльсь, од когось, од чогось. Вiн зирнув по хатинi й прочумавсь.

Буря вила, неначе скажена. Вiконниця билась об стiну, неначе пiдстрелена звiрюка побивалась перед смертю. Щось дуже неприємне почувалось в серцi. I вiн пригадав усе, пригадав вечiр у Дашковича й Ольгу.

"Не варто залицяться до неї. Не пiду я до Дашковичiв нiколи. Розiйшлися ми з нею, як туман по степу, як дорiжки в лiсi розходяться все далi й далi i нiколи не зiйдуться докупи. Так i нашi дорiжки вже розiйшлись i нiколи не зiйдуться на великому битому шляху життя. Не бути нам в парi. Моє серце покохало не богиню краси й розуму, а якусь чудову статую. Вона тропiчна болотяна пишна квiтка, що тхне гнилятиною й багном".

I Радюк примiтив, що пишна Ольжина краса неначе вже зблякла для його, вже не надила його серця чарами. Навiть сама згадка про Ольгу стала для його скривдженої душi вже неприємна. Свiт її краси неначе почав згасать.

Важка й тяжка була та нiч для молодого палкого iдеалiста!

А в Дашковичевому домi вечiр тягся своїм звичаєм, як i почавсь. Молодi гуляли, грали на фортеп'янi, старi грали в карти, а духовнi особи сидiли та все судили й навiть лаяли молоде поколiння. Вже пiзно розiйшлись i роз'їхались гостi, i в покоях зостались тiльки самi свої. Довiдавшись, що Радюк пiшов додому заранi й навiть не попрощався з нею, Ольга сидiла смутна й нiчого не говорила. Катерина нiчого не знала за розмову Радюка, i її брала зависнiсть до Ольги.

– Ну, Радюк! ну, молоде поколiння! – почав розмову Воздвиженський. – I нащо ви приймаєте його в свiй дiм? Чи то ж можна пускать його в покої! Та я б його витурлив з дому за самий двiр! Ти, Катерино, береш од його й читаєш якiсь там книжки. Щоб я тих книжок бiльш не бачив у тебе! Вiн понабиває вам голови таким смiттям, котрого потiм i ладаном не викуриш.

– Бог з ними, з його книжками! Я давно його книжок не читаю й не читатиму. Нехай вже Ольга читає, – сказала Катерина з злiстю, скосивши набiк свiй рот.

– Чого це ви, Степане Ивановичу, так нападаєтесь на Радюка! – почала оступаться Степанида Сидорiвна. – Що ви в йому таке страшне запримiтили? Ви хочете, щоб усi люди були на вас схожi, чи що?

– А ви, може, хочете видать за його свою дочку? Та борони вас боже! Чи вже ви хочете знатись з такою людиною, котру не сьогоднi, так завтра заб'ють в кайдани та й укинуть в тюрму!

– Ох, менi лихо! – аж крикнула Степанида. – Та я такого зятя не хочу мать!

– Я б йому давно дверi заперла, – сказала Марта Сидорiвна.

– Чого ви так лякаєтесь! Вiн собi чоловiк молодий, В йому ще грає молода дума, а постарiється, то й осяде трохи, як i я теперечки осiв, – промовив Дашкович.

– Ну, ти вже й геть-то осiв, наче стара хата, та ще й дуже заранi! – сказала Степанида Сидорiвна. – Коли б ти не так рано осiв, то, може, був би й здоровший i не такий жовтий, як вiск. Подивись лиш тiльки на себе в дзеркало! На що ти став схожий! Мене навiть бере острах за твоє животiння на свiтi. – Степанида Сидорiвна говорила й дивилась на чоловiка, вiднiмаючи лице вгору. Вона почала кахикать сухим кашлем i закутувалась в свою шаль зовсiм так, як Турман.

– Чого це ти так кашляєш? Чи не застудилась часом? – спитав її Дашкович.

– Кахи-кахи! нi, не застудилась. То я кашляю, бо щось у горлi, неначе кiшка лапкою, дряпає.

– Кахи-кахи! – почала кахикать сухим кашлем i Марта Сидорiвна.

– Чого це ти кашляєш? Чи не сухоти часом тебе напали? – спитав Воздвиженський у своєї жiнки, з острахом придивляючись до її лиця.

– Не знаю, може, й сухоти! – одказала йому Марта Сидорiвна й почала загортаться в шаль зовсiм так, як Турманша.

– Де це ви понабирались такого кашлю? Може, хто одчинив вiкно ввечерi? – бiдкався Воздвиженський.

– Кахи-кахи! – знов аж закашлялась Степанида Сидорiвна. Обидвi дами були здоровiсiнькi й ситi, навiть гладкi. У Марти Сидорiвни лице стало здорове, як кавун, а брови стали товстi, аж кудлатi, її ситi руки неначе понабрякали од ситi. Марта й Степанида вже добре-таки гладшали обидвi; товстi вола вже аж позвiшувались вниз. Кахикаючи, вони аж двигтiли, а їх товстi щоки трусились, неначе по їх ходила дрiбна хвиля. Ольга вгадала, де вони понабирались того кашлю, i скоса поглядала на обох, осмiхаючись сама до себе.

Родичi попрощались i почали розходитись. Катерина нiби через силу подала Ользi руку. Її рот скривився дуже косо, а очi дивились в той час у куток до фортеп'яна. Вона пiшла через залу, i здавалось, що її довга сукня засичала по пiдлозi.

– Кахи-кахи! – закашляла сухим кашлем Марта Сидорiвна, цiлуючись з сестрою й небогою.

– Кахи-кахи! – закашляла так само й Степанида Сидорiвна, прощаючись з ними.

I обидвi сестри, щiльно закутавшись у шалi, якраз так, як Турман, розiйшлись на обидва боки.

Зараз пiсля того вечора, пiсля тiєї п'ятницi, в Києвi скрiзь в вищих гостинних загомонiли за Радюка, бо в той час i не було за що в Києвi балакать. Радюк дався усiм на зуби. Розказувала про його Турманша всiм своїм знайомим; обносив його кафедральний протоєрей своїм знайомим; судила його лиса голова, одна сива голова, друга сива голова перед усiма знайомими. Такi слухи про Радюка пiшли ще й далi. До вищої властi долетiв один анонiмний лист, потiм другий i третiй, чим Київ дуже славний. В тих листах обписували Радюка як небезпечну людину, як "недоброзамiрного", котрий має на думцi розмiзчить церкву й державу, котрий заметився страшною пошестю з Парижа й Нiмеччини, котрого не можна пускать нi в школу, нi в канцелярiю, i що його було б варто вкинуть в тюрму таки зараз. Його потрiпували скрiзь по багатих салонах. До Радюка почали чiпляться… Вiн просився на вищу службу, але його не прийняли. Радюк мусив покинуть Київ на який час i знайшов собi службу в Петербурзi, маючи надiю вернуться в Київ.

Чимало минуло часу. Чимало втекло води у Днiпрi. Ольга швидко забула Радюка. Новi знайомi, усякi випадки знесли з її серця любов до Радюка. Вона почала зовсiм забувать про його, i на його мiсце в Дашковичевiй гостиннiй з'являлись вже новi особи… До Ольги присватувалось чимало женихiв, але всi вони були й не дуже багатi, i не дуже гарнi. Пiсля Радюка навiть Кованько об'явився Ользi й просив її руки. Але якось в один день Ольга з матiр'ю, йдучи проз його магазин, побачили, як вiн сам продавав лойовi свiчки, стоячи за прилавком. Другий раз вони поїхали до банi, а ту баню взяв на оренду Кованько, i, пiд впливом нових реальних iдей, часом сам стояв в конторцi й продавав бiлети. Раз якось Ольга з матiр'ю пiдступили до конторки за бiлетами i вгледiли там Кованька. Ольга трохи не згорiла од сорому й трохи не зомлiла. Вона зараз пiсля того написала до Кованька й дала йому гарбуза. Довго не траплявся їй такий жених, котрий пiдходив би й пiд її iдеал i припадав хоч трохи до вподоби.

Але раз якось влiтку Ольга з матiр'ю гуляла понад Днiпром на шосi. Пiсля дощу на шосi не було анi порошиночки! Днiпро стояв тихий i ясний, як дзеркало. На крутих горах зеленiло дерево, не ворушачи анi листочком! Подiл дрiмав i наче плавав на водi, одкидаючи в Днiпрi вершечки церков i дзвiниць. На горах коло Владимирового пам'ятника, в Царськiм садку, на шосi скрiзь сновигала публiка. Київ гуляв, дихав свiжим повiтрям. Ольга зайшла з матiр'ю по шосi далеченько. Вони обидвi стали на мiсточку, поспирались на залiзнi штахети й дивились, як чудовий мiст висiв над водою й одбивався в водi, як пароход тихо коливався серед Днiпра. Проз їх проходило багато людей, пролiтало по мосту багацько екiпажiв, i всi пани й паничi задивлялись на Ольгу. В лiтнiй сiрiй сукнi, повненьким своїм лицем, де блищали темнi очi, не втративши нi крапельки свого свiту й вогню, вона принаджувала очi всiх, грацiозно спираючись на гратки одним лiктем i ставши боком до Днiпра так, щоб її бачили всi прохожi.

По шосi катав екiпаж, скiльки було сили й прудкостi в коней! Конi бiгли, неначе поносили, порозкидавши голови на обидва боки й позгинавши дугами шиї. В екiпажi сидiв вiйськовий з полковницькими еполетами. Його повне лице було гордовите, i червонi губи надутi. З пихою кидав вiн очима на гуляючих дам, одкинувши назад голову. Ольга здалеки вгледiла його й повернулась вся до його. Вона його впiзнала. А полковник, тiльки що порiвнявся з ними, зирнув за неї оком i торкнув погонича. Той осадив назад баскi конi; конi неначе сiли й спинились. Полковник зiйшов з екiпажа й почав гулять. Вiн почав придивляться до Ольги. "Вона й не вона! – думав вiн, та все крутився то сюди, то туди. – Вона чи не вона та чорнява красуня! Здається, вона!" – думав вiн, та все гуляв, навiть став коло штахетiв, сперся i все поглядав на Ольжин чудовий профiль, на червонi, як калина, губи.