Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Ольга глянула на огрядного полковника й зараз впiзнала того знайомого офiцера, котрий колись у клубi романсував з нею й навiть ще тодi сподобався їй своєю смiливiстю, комплiментами, петербурзькою рiднею й гордим аристократичним видом. Вона сама зачепила його.

– Чи вже ж ви мене не впiзнаєте? – сказала вона йому весело й ласкаво.

– Чи вже ж це ви, Ольго Василiвно!

– Як бачите, я! Мабуть, я стала стара, коли ви мене не впiзнали.

– Ой, якi ви стали, якi ви стали! – сказав вiн.

– Така стала, що ви насилу мене впiзнали, – сказала, смiючись, Ольга.

– То прошу ж у вас дозволу бувать в гостях у ваших рiдних.

– Коли ви того бажаєте, то я прошу вас од щирого серця, – сказала Ольга й порекомендувала його матерi.

Полковник вже й не покинув Ольги. Вiн попросив їх у той екiпаж, в котрому сам сидiв, i завiз їх до Дашковичевого дому.

Через мiсяць в тiй самiй церквi, де колись вiнчалась Степанида й Марта, вiнчалась Ольга з тим полковником. Всi люди говорили, що не бачили ще такої гарної молодої й такого одутловатого ситого бурбона. Вони вiнчались на пiдмостках, обгороджених штахетами. Як ступив молодий, вже сивуватий, на тi пiдмостки, то вони аж задвигтiли й загули, так що всi осмiхнулись.

Полковник завiз Ольгу десь далеко, одначе швидко вернувся до тестя, бо, як потiм виявилось, в його тiльки й було добра, що еполети та полковницький мундир. Ту маєтнiсть, про котру вiн колись торочив Ользi на балу, давно спродали за його давнi офiцерськi довги.

Радюк, послуживши кiлька рокiв в столицi, вернувсь в Київ. Начальство в Києвi стало iнше. Про Павла Антоновича Радюка вже забули. Вiн взявся за науку й почав готуватись до унiверситетської кафедри. Час узяв своє. Вiн забув Ольгу. Цвiла вже не одна весна пiсля його виїзду в столицю, i потроху гоїлось його серце. Зацвiли знов новi квiтки весною в Києвi, i знов зацвiло його серце, бо воно вже загоїлось i знов жадiбно забажало кохання, бо воно було ще таке молоде, так хотiло любить!

Раз якось Радюк згадав про свою першу любов, про Галю Масюкiвну. Йому дуже заманулось побачить її. Вiн поїхав в Журбанi до батька. Не смiючи їхать до Масюкiв, вiн заїхав до Ликерiї Петрiвни. Як же вiн здивувавсь, заставши там в гостях Галю! Вони подивились одно на одного й не знали, що й казать. Галя стояла серед свiтлицi, гарна, як i була переднiше. Вона неначе трохи пiдросла, поповнiшала, стала показнiша й покращала: її лице стало повнiше, очi горiли ще бiльшим блиском, але стали нiби смутнi, задуманi.

– Чи впiзнаєте мене? – спитала вона Радюка, котрий все придивлявся до неї.

– Як же вас не впiзнать! – сказав вiн i спустив очi додолу, неначе почував свою провину.

– Ви трошки змарнiли, – сказала Висока до його.

– Бо я був дуже безщасний, Ликерiє Петрiвно! А колись був дуже щасливий, як був молодшим.

– Знаємо, чули. Ми все знаємо. Недурно ви помарнiли, – сказала Висока.

Галя трохи не заплакала й вийшла в квiтник. Там вона вирвала й заклала за косу два гвоздички i ввiйшла знов у хату. Радюк сидiв i думав. Перша любов знов тихо заворушилась в його серцi.

– Чи ви менi простите, що я був… був дуже безщасний? – спитав вiн у Галi.

Вона пальцем показала йому на два свiжi гвоздички, в косi, свiжi, як її любов. "Чи пам'ятаєте ви два гвоздички?" – спитала вона в його.

– Пам'ятаю, пам'ятаю, – промовив Радюк, взявши її за руку, i од того часу вiн почав часто одвiдувать Масюкiв.

Незабаром, через мiсяць, вони повiнчались в журбанськiй церквi. Масючка й Масюк були дуже щасливi, а Висока й собi радiла Галиному щастю. Пiсля весiлля Радюк з Галею мав їхать до Києва. З ними забажали поїхати Масюки й панiя Висока на прощу.

XIII

Саме в половинi мая Павло Антонович Радюк з своєю молодою жiнкою Галею налагодились їхати до Києва. Радюковi треба було напитувать собi скарбової служби або будлi-де шукать якогось не скарбового мiсця. Старий Масюк та Олександра Остапiвна Масючка – Галинi батьки – теж захотiли їхати вкупi з ними на прощу. Ликерiя Петрiвна Висока й собi пристала до їх, щоб одговiться в Києвi в будлi-якому монастирi й поскидать з своєї душi усякi грiхи та провини київським ченцям в торби, як вона казала.

Радюк виїхав з Журбанiв в дорогу на батькiвських конях, заїхав до Масюкiв, перебув день, доки половили конi на степу та поприганяли додому, а на другий день двi повозки, навантаженi усяким добром, рушили з двора й заїхали по дорозi до панiї Високої. Там вони знов пересидiли пiвдня, доки половили конi в степу та поприганяли додому. В Ликерiї Петрiвни вiз стояв в дворi вже напоготовi, набентежений згорою. По обiдi поїзд рушив степами, i другого дня ввечерi на подвiр'ї перед гостиницею Михайлiвського монастиря спинились три хурi з полтавськими прочанами, неначе три хурi сiна або соломи, навантаженi усяким добром зверхом.

Ще вдома усi постановили говiти в Михайлiвському монастирi в святої Варвари й перебуть якийсь час в Михайлiвськiй гостиницi, поблизу од церкви, доки Радюк знайде собi квартиру. Служники "слимаки" в чорних каптанах, в чорних гострих шапочках повибiгали на ганок, щоб позносить з повозок усяку вантагу, i стояли, несамохiть повитрiщавши з дива свої каламутнi риб'ячi баньки на такi здоровецькi хури. I гарненька наточанка Радюкова, i стара, обплетена лозою, повозка панiї Високої, й самi подорожнi – все припало пилом сливе на палець. Подорожнi високо стримiли на високих хурах, неначе сидiли на возах з снопами. Слимаки дивувались, як вони держались вгорi на хурах i не поскочувались додолу в дорозi та не розгубились по битих степових шляхах.

Щоб було догiднiше сидiть на возi та щоб часом не скотиться додолу в дрiмотi, панiя Висока пообтикала свою повозку драницями навкруги себе. Коло тих драниць високо вгорi ззаду виглядали з-пiд килима три подушки, вистромивши гострi узирi на свiт божий.

З-пiд подушок повисовувалось сiно, насунулось на подушки, почiплялось по драницях, повистромлювалось крiзь лозини обплетеного задка. В драницях, в подушках та в сiнi Ликерiя Петрiвна вгнiздилась, неначе квочка в кудлатiй обичайцi.

Степовi конi, звикшi до запашного степового сiна, часом в Києвi вередували й не їли лучаного київського сiна, що тхнуло осокою та мулом. Прочани поприв'язували вiрьовками в'язки сiна на задках повозок i понабивали ним повозки в задках i передках. Усi повозки були високо вимощенi й напханi в задках домашнiм сiном.

З однiєї хури неначе спустився з гори старий жвавий Масюк, плигнув на землю, простяг руки вгору, достав вгорi свою жiнку й спустив її по згористiй хурi додолу. Вона неначе на саночках спустилась згори додолу. Потiм вiн побiг до воза панiї Високої й знов здiйняв руки вгору, неначе до неба. Панiя Висока впала йому на руки й легенько скочила на землю, аж пiдскочила, мов резинова j онука.

Позлазивши, усi мерщiй рушили в гостиницю й зайняли три номерi пiдряд, потiм зараз вийшли надвiр i звелiли розвантажувать вози. Погоничi позганяли зверху порох. Курява пiднялась над возами, неначе серед cтепy на шляху. Поскидали з возiв хвартухи та накриття й почали вивертать з хур усяку вантагу. На возах незабаром скоїлось таке, як на чардаках на пароходах, коли вони причалять до пристанi й служники почнуть спорожнять їх позапорожнюванi здоровецькi шлунки, викидаючи на чар-дак усякi закупки, мiшки, клунки, кошики та жидiвськi бебехи. Погоничi й служники накинулись на хури, неначе татари на завойоване мiсто: стягали усякi мiшки, клунки, кошики, торби й торбинки, килими, укривала й подушки. Позад возiв на пiдтоках одв'язували мiшки з оброком для коней та усякi чемодани, поприкручуванi налигачами та ременяками з сирицi. Радюк набрав усякого добра в придане, а Масюк та Ликерiя Петрiвна кожний раз виїжджали з дому в Київ на прощу, неначе перебирались на нову кваргиру або на нове житло, тiльки без мебелi та дiжок.

Незабаром коло трьох повозок земля вкрилась усякими пакунками, неначе крамом на ярмарку, вивезеним на продаж.

– Ой, як же багацько понабирали усякого добра! – прохопивсь один слимак. – Чи ти ба!

– Понабирали, бо треба, моє серденько! В вас, в святому Києвi, i льоду серед зими не достанеш, господи прости та одпусти! Запас, бач, бiди не чинить, – говорила Ликерiя Петрiвна, стягаючи подушки з воза й кидаючи їх на руки погоничевi. – Як же пак не брати подушок, коли в вас в кiмнатах стоять тiльки голiсiнькi лiжка!