Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Це правда! в нас подушок нема, i простирадел та укривал не "полагается". Навiть за грошi не достанете, бо їх не держимо. Подорожнi самi возять свої подушки та усякi укривала, – сказав слимак.

– А як хто часом приїде без подушок? – спитала панiя Висока. – Всi так i сплять, поклавши кулаки пiд голови?

– Так i сплять на кулаках або кладуть в голови хто штани, хто спiдницi, а хто чоботи або калошi наспiд, щоб було вище в голови, – обiзвався слимак.

– Спасибi вашому батьковi! Я не зугарна спать на чоботях та калошах. Спiть так ви самi, за монастирську покуту, а я iнакше спокутую свої грiхи, – сказала панiя Висока, витягаючи з задка перину.

– Невже, Ликерiє Петрiвно, ви оце й перину приперли до Києва? – сказав Масюк.

– Атож! Ви не часто буваєте в Києвi, то, мабуть, i позабували, яка тут в гостиницях догода. А я частенько-таки говiю, то й стала досвiдна. Було часом забудусь i а не вiзьму з собою перинки, то тi каторжнi повстянi матраци, неначе набитi жорствою або камiнцями, так надушать менi боки, що ребра болять три днi ще пiсля того, як вернусь додому. Я хотiла ще взять i здорову перину, та в вiз не влiзла. Так я оце вхопила та вкинула в вiз маленьку: все якось буде догiднiше, не так мулятиме в клуби.

– А ми з своєю старою по-козацькiй: пiдмостимо степового сiнця в'язку, то й не мулятиме в клуби, – сказав Масюк.

– Еге… за сiнце спасибi! Це добро коняче, а не людське. Я без перини зроду-звiку не засну й до свiту: все менi щось муляє та й муляє то в клуби, то в литки, навiть в п'яти. Я й на Дунай возила перину з собою за живоття мого небiжчика. Вiн на сiнi, а я таки на перинцi, – говорила Ликерiя Петрiвна, передаючи усякi клумаки та зашитi зверху полотном кошики.

– Чого ж то ви понабирали так багато в тих клунках та кошиках? – спитавсь Радюк.

– Понабирала усякого добра, бо тут у Києвi злиднi на злиднях та дорожнеча така, що й не доступишся. Деруть, як з батька, – сказала Ликерiя Петрiвна. – Оце напхала мiшок харчiв для себе й погонича: i хлiба й паляниць, i хлiба i до хлiба, i сала й масла, i цибульки й ковбасок, i шинку, i чаю й сахару i напекла маторженикiв та мнишикiв.

– Ого-го! цiлий ресторан привезли з Масюкiвки! – жартувала Галя. – То ми до вас в гостi!

– Просимо, просимо! хоч щодня! Буде чим вас вiтати, – сказала Ликерiя Петрiвна. – Он там в кошику й пляшка наливки, а друга – перцiвки.

– Та й я, признаться, вставив в кошик пляшку перцiвки, бо тут у Києвi горiлка кат зна яка! Але тiльки так, що й моя стара не бачила. Це потаєнцi од неї, бо, може, викинула б з кошика, щоб я не поїхав в Київ спасаться з пляшками.

– Отуди! А я думала, що ти не всунув в кошик цього добра, та й собi, потай од тебе, всунула пляшку настойки. В мене, бач, таки думка була за тебе й за зятя, – обiзвалася Масючка й засмiялась.

– Ну, то й гаразд зробили, бо двi пляшки якось лучче, нiж одна: не завадять нiкому, – сказав Масюк.

– А я забрала й ложечки, i чайник, i блюдечка, i графин на воду, бо тутечки в їх в гостиницi все якесь нечисте та смердяче; заткнула в кошик на всякий випадок i двi столовi ложки, – сказала Ликерiя Петрiвна.

– А то навiщо? – аж крикнув Радюк.

– Ат… так собi руки розхапались, то й капали в дорогу, що налапали, що було напохватi. Може, тут десь в монастирi трапиться громадський обiд, то пiдемо з своїми ложками обiдать. Адже ж на громадський обiд в нас ходять з своїми ложками, – жартувала Ликерiя Петрiвна.

– Може, ви, Ликерiє Петрiвно, взяли рубель та качалку, та макогiн? – смiявсь Масюк.

– Ну! рублем та качалкою нема чого качать в гостиницi. А що макогона, то шкода, що не взяла: стала б за пригiнчого до тих голомшивих служникiв та поганяла б їх макогоном. Там такi убоїща, такi неросторопи, що нi в чому тебе не послухають, самi хати не виметуть i навiть тобi вiника не дадуть. Хоч спiдницею вимiтай номер! Я таки вкинула в свiй дормез новий вiник з нехворощi.

I Ликерiя Петрiвна справдi десь налапала пiд козлами нового вiника й кинула наймитовi на руки, на перину.

– На та постав там у хатi в куточку коло груби, а потiм, як нагодишся в хату, то виметеш дiл, – сказала панiя Висока. – Я ще в той вiник i полиню вмiшала.

– Навiщо? – сказав Радюк.

– Бо тутечки того паскудства, блошиць та блiх, така сила, що без вiника й не засну.

– То ви його держите в руках, чи кладете його собi в голови, чи що? – спитав Масюк.

– Де там! Кладу вiник з полинем на нiч собi в ноги. Не так каторжнi блохи дошкуляють, бо не люблять духу нехворощi й полиню. Цим києм тiльки й одiб'єшся од тих собак. Я людина-таки геть-то досвiдна. Бувала в бувальцях, ходила в свiти, була в походах з небiжчиком та вешталась понад Дунаєм i за Дунаєм по всiх усюдах. Недоброхiть якось наберешся досвiду в усьому.

– Ну, та й запопадна ж ви людина! – сказав Радюк.

– А ви ж як думали, – обiзвалась Ликерiя Петрiвна. – Ви думали, що я сяк-так? по-паничiвськiй: вхопив капелюш та паличку та й дав драла в дорогу до Києва? Я з вiником i за Дунаєм скрiзь їздила, не то що в Київ.

– Глядiть лишень, Ликерiє Петрiвно, щоб часом люди не пiдняли вас на смiх, що ви їздите на прощу з макiтрами, з глечиками, та ще й з своїми вiниками, – говорив, регочучись, старий Масюк.

– Смiйтесь, смiйтесь! "З посмiху люди бувають", як кажуть в приказцi. Далека дорога – це не жарти.

– Левку! не забудься витягти, от тамечки в задку пiд сiном, сокиру, шнурки та палiччя! На возi сокири не кидай, бо ще хтось вночi поцупить та й на торжок однесе. Адже ж тут у Києвi тих злодiїв та торбохватiв, хоч греблю ними гати! – гукнула Ликерiя Петрiвна до свого наймита.

Левко витяг з воза сокиру, жменю конопель, добрий жмут мотузкiв, ще й чотири кiлки.

– Навiщо ото ви взяли в Київ сокиру та набрали конопель та якогось кiлля? – спитав Радюк з реготом.

– Та то Ликерiя Петрiвна хотiла в дорозi пуститься при нагодi на розбишацтво! – смiявсь Масюк.

– Еге! авжеж пак! А борони боже, часом серед степу трiсне вiсь або поламається загвiздок. От тодi хоч пальцем затикай вiсь, замiсть загвiздка, та й держи колесо руками, щобне спало. Де ж ви в степу знайдете, не то кiлка чи хворостину, а навiть стебло хмизу або дубчика? А коли вiсь поламалась, то бери зараз дрючка з воза та й пiдправляй пiд вiсь; бери коноплi, зсучи мотузка та й прив'язуй дрючка, пiд пiдтоки, то все-теки якось доплугачиш-ся до будлi-якого села або до корчми. Ой ви! вченi, та недрюкованi! Ви подивiться пiд вiз! – сказала панiя Висока.

Радюк глянув пiд вiз. Там i справдi були прив'язанi до пiдгерстя та до вiдтокiв три чималi дрючки.

– Ото вам наука! Не їдь в степ без дрюка, – сказала Ликерiя Петрiвна.

– Ну, Ликерiє Петрiвно! не дуже чваньтесь, бо i в мене в наточанцi є й сокира, й мотузки, й сириця, ще й, коли хочете, позичу вам ухналiв та цвяшкiв. Запас i справдi бiди не чинить, як кажуть в приказцi, – обiзвався Масюк.

Поскладавши усе добро на купи, усi рушили в гостиницю на другий поверх i зайняли три опрiчнi порожнi номери пiдряд. Панiя Висока та Масючка зiйшли наниз командувать переносинами. Три наймити й два слимаки хапали усякi клунки, подушки та чемодани й перетаскували в номерi. Переносини були довгi, аж обридли послушникам.

– Ой серце! боюся я за обрiк, та за шорки й гнуздечки, та, сказати по щирiй правдi, й за конi, – бiдкалась Ликерiя Петрiвна, – не дай господи, як у нас вночi злодiї виведуть конi! Тут же брама роздзяплена сливе до свiту! Як ми тодi в свiтi божому доберемось до Масюкiвки?

– Та чого ви лякаєтесь? Адже ж погоничi спатимуть на возах, коло коней, – сказала Галя.

– Вони-то спатимуть, а упряж тим часом слимаки поздiймають та i спродають на точку. Бо, як казав один католик, побувавши на прощi в лаврi: "Що свята лавра, то лавра, а що лавриковi – то превражi синове". Ой, треба б забрать у хату упряж! Та й за обрiк я не безпечна. А оброку в мене сливинь повний мiшок, – сказала Ликерiя Петрiвна.

I Ликерiя Петрiвна звелiла своєму наймитовi принести в номер упряж та мiшок оброку. Послушники зглянулись i пересмiхались. Галя та Радюк плечима здвигнули, зирнувши одно на одного.

Господинi заходились чепурить номерi, стирали скрiзь порох, обмiтали павутиння, неначе мазальницi заходились мазать хати iк великодню на бiлому тижнi. Вони порозпаковували чемодани, позастеляли лiжка, понакривали столи привезеними скатерками. Ликерiя Петрiвна загадала своєму наймитовi чистенько повимiтать смiття. Номерi стали чистi i якось привiтнiшi, Радюк та Галя зайняли опрiчний номер.