Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Ой, стережись, брате, щоб часом не наступить якiйсь бабi на лице! – промовляв Дашкович.

Крик Сухобрусiвен навiв його на думку, що вiн настоптав яку-небудь богомолку.

Вони почали озираться i побачили над головами густе гiлля. Хоч у їх головах i шумiло, одначе вони примiтили, що то не Братськi алеї i не академiчний корпус.

– Чи не перескочили ми часом у ректорський садок? – промовив Дашкович.

– Може, й так, – додав Воздвиженський, – треба якось вилазить звiдсiля. Але що це за образи? Де б вони набрались у ректорськiм садку?

– Може, тут ректор уночi богу молиться, як Степан Воздвиженський, – жартував Дашкович i з тим словом стукнув лобом в грушу.

– Ой! Хтось мене вдарив кулаком по лобi, – сказав Дашкович.

– Хто там ходить? – гукнув з усiєї сили Сухобрус, стоячи пiд хатою.

– Ой! ректор вийшов з хати! – промовив Дашкович так голосно, що якби то справдi був ректор, то в його вуха влетiли б не дуже приємнi йому слова.

– Так що, що ректор! Велике горе – ректор! – кричав басом Воздвиженський так голосно, що якби ректор гуляв навiть у своєму садку в той час, то почув би його баса через улицю.

– Хто то ходить у моїм садку? Чого вам там треба? – гукав Сухобрус.

– Та свої! – обiзвались студенти.

– Хто такi – свої? – спитав Сухобрус.

– Не питай, бо старий будеш! – промовив Дашкович не дуже тверезим голосом.

Сухобрус по голосi догадався, що хтось ненароком заскочив у його садок; одначе була тодi недiля.

– Та виходьте, не бiйтесь! Я вас виведу на вулицю, – запрошував їх Сухобрус.

– Еге, так i вийдемо оце! Щоб ви нас повигонили, отець ректор! – обiзвався Дашкович.

– Та я не ректор! Я Сухобрус! – говорив Сухобрус, смiючись. Вiн догадавсь, що то були студенти. Марта й Степанида повиходили з хати й смiялись.

– Коли ви Сухобрус, то ми й вийдемо. – I вони справдi вийшли обидва й наблизились до Сухобруса.

– Еге, паничi, мабуть, не потрапили через братську стiну та зайшли до Сухобруса в гостi. Просимо ж до господи! Будьте в мене гiстьми, коли зайшли до моєї оселi, хоч i поневолi.

Дуже чудна й несподiвана притичина протверезила студентiв. Вони почали прохать вибачення, просили вважити на їх студентське життя. Сухобрус втiшав, просив не тривожиться. Вiн казав, що сам бачив не раз, як студенти цiлою купою плигали через братську стiну, i вважав те за звичайну рiч.

Марта й Степанида притаїлись за кущами рожi в той час, як батько повiв студентiв до свiтлицi. Вони пiшли слiдком за ними, дуже цiкавi подивиться, якi то студенти: вони знали на вид сливе кожного.

Сухобрус звелiв подати до свiтлицi свiтло й запросив їх у хату. Студенти переступили порiг незнайомого дому й побачили у вiчi незнайомого чоловiка. Чиста велика свiтлиця, з поодчиненими вiкнами, дуже добре освiчена, свiжа, од повiтря ночi, повна пахощiв резеди, зовсiм вигнала їм хмiль з голови, їм стало сором й совiсно; вони почали рекомендуваться.

– Нiчого, нiчого – те! Бог з вами! Чи я ж кому розкажу, чи що? Нiхто в академiї не знатиме про те, – так втiшав їх хазяїн. – Прошу ж сiдати в моїй господi. А от i мої дочки. Це старша, Марта Сидорiвна, а це менша, Степанида Сидорiвна! Я вас добре знаю, бо ви пiвчi.

У свiтлицю ввiйшли обидвi дочки, високi, рiвнi, чорнявi, в тих самих бiлих сукнях, у котрих вони гуляли в Царськiм садку. Студенти зараз їх упiзнали, а вони студентiв. Студенти почали рекомендуваться й червонiли, невважаючи на хмiль у головi.

– А ми сьогоднi бачили вас у садку, – загримiв басом Воздвиженський. Панни хотiли сказати, що й ми, мов, вас бачили, але не сказали.

– О, ми сьогоднi дуже довго гуляли в Царському садку, а оце й досi гуляли ще у своєму садку, – обiзвалась Марта Сидорiвна.

– Яка гарна погода сьогоднi, – ледве промовив Дашкович.

– Дуже добра погода! – обiзвалась Степанида.

– Зрання було тихо i серед дня тихо, – говорив Дашкович.

– I вечiр був тихий. Ми й досi з сестрою гуляли в садку, – говорила Степанида, спустивши очi вниз.

– А вас звуть у нас пальмами, – одрубав Воздвиженський басом.

– Якими пальмами? – спитала Марта.

– Пальмами! – одказав Воздвиженський. – Бо ви такi високi й гарнi, як пальми.

– Далеко нам до пальм, – обiзвалась Степанида, – спасибi за комплiмент!

Обидвi панни сидiли, згорнувши руки й дивлячись додолу. Вони обидвi почервонiли, як Воздвиженський назвав їх пальмами. Дашкович смикнув його за рукав, але так незручно, що було видно на всю хату. Панни стиха осмiхнулись.

Тим часом батько звелiв наставить самовар i готувать закуску. Вiн був дуже радий тому випадковi й гостям. Мiж мiщанами й купцями на Подолi студент академiї має високу репутацiю, як людина з великим розумом i з просвiтою. Вони знали академiстiв по проповiдях у Братському монастирi, а найбiльше в п'ятницi великого посту, коли збирались на пасiю сотнi киян. Стара, давня репутацiя Могилянської академiї зоставила велику силу впливу на киян i до нашого часу. Давши загад у пекарнi, Сухобрус увiйшов до гостей. На йому був новий синiй довгополий сiртук з великими гудзиками й ряба жилетка. Шия була зав'язана чорною блискучою шовковою хусткою, з-пiд котрої розлягались широкi бiлi викладчастi комiрчики, неначе великi вуха.

– Дуже радий я, що ви заскочили до мене в госii, хоч i пiзньої доби. Мабуть, були десь в гостях? Чи, може, в театрi? – казав Сухобрус.

– Були в гостях… та випили по однiй та по другiй… – промовив Воздвиженський.

– Молодим людям i молода рiч. I ми колись були молодi, то й подвизалися, а тепер, як старiсть налягла на плечi, то й не до подвигiв.

Сухобрус приспособлявся до вчених людей i силкувавсь говорить по-вченому. Начитавшись "Патерика" i "Житiй", вiн закидав на церковний язик.

– Як ваш хор гарно спiває, – несмiливо промовила Марта.

– Ви, мабуть, спiваєте? – спитав Сухобрус Воздвиженського.

– Спiваю басом, як можете догадуваться по моїй розмовi, – промовив Воздвиженський i гуркнув басом зумисне голоснiше, щоб показати свiй голос.

– Який концерт буде цiєї недiлi, чи "Возведох", чи "Гласом моїм"? – спитав Сухобрус, як чоловiк, розумiючий дiло, i навiть закинув ногу на ногу, приймаючи академiчну позу.

– Здається, "Возлюблю тя, господи", – обiзвався Дашкович.

– Чи не будете коли спiвать двохорного концерту? Як я люблю такi концерти! – говорив Сухобрус. – От, як у семiнарiї на "вербу" криконуть на два хори "Кто бог велiй"! Чудо, диво! Один хор загримить "Кто"! а другий знов пiдхопить "Кто"! та ще й пiдправить. Ой! Господи, як гарно!

– Ми спiваємо тихiшi концерти, – промовив Дашкович, натякаючи проти двохорних, крикливих концертiв.

– I я люблю тихi, мелодичнi концерти, – промовила Степанида, ледве пiдiймаючи вiї i знов спустивши їх на щоки.

Тим часом принесли самовар. Панни вийшли до другої кiмнати наливать чай i незабаром принесли стакани для гостей. Свiжа нiч, мiцний чай зовсiм провiтрили паничiв. Вони навiть були радi, що так негадане прийшлось познайомиться з пальмами.

Всi посiдали коло стола на канапi. В одчиненi вiкна заглянув червоний, великий, як дiжа, мiсяць, пiдiймаючись з Днiпра нiби прямо на печерськi гори. Сухобрусiвни в хатi були багато кращi, нiж у церквi в своїх старомодних капелюшках, схожих на кошики. Степанида мала лице щиро київське: бiльше кругле, нiж довге, з повними рум'яними щоками, з ямочками на щоках, маленьким круглим пiдборiддям, з невеликими темними очима. Нiс її був чисто мiщанський: дуже тонкий, рiвний, але недовгий, з тонiсiнькими прозорими нiздрями. Брови були високi й на кiнчиках дуже тоненькi, як шнурочки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: