Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Далеко нам до пальм, – обiзвалась Степанида, – спасибi за комплiмент!

Обидвi панни сидiли, згорнувши руки й дивлячись додолу. Вони обидвi почервонiли, як Воздвиженський назвав їх пальмами. Дашкович смикнув його за рукав, але так незручно, що було видно на всю хату. Панни стиха осмiхнулись.

Тим часом батько звелiв наставить самовар i готувать закуску. Вiн був дуже радий тому випадковi й гостям. Мiж мiщанами й купцями на Подолi студент академiї має високу репутацiю, як людина з великим розумом i з просвiтою. Вони знали академiстiв по проповiдях у Братському монастирi, а найбiльше в п'ятницi великого посту, коли збирались на пасiю сотнi киян. Стара, давня репутацiя Могилянської академiї зоставила велику силу впливу на киян i до нашого часу. Давши загад у пекарнi, Сухобрус увiйшов до гостей. На йому був новий синiй довгополий сiртук з великими гудзиками й ряба жилетка. Шия була зав'язана чорною блискучою шовковою хусткою, з-пiд котрої розлягались широкi бiлi викладчастi комiрчики, неначе великi вуха.

– Дуже радий я, що ви заскочили до мене в госii, хоч i пiзньої доби. Мабуть, були десь в гостях? Чи, може, в театрi? – казав Сухобрус.

– Були в гостях… та випили по однiй та по другiй… – промовив Воздвиженський.

– Молодим людям i молода рiч. I ми колись були молодi, то й подвизалися, а тепер, як старiсть налягла на плечi, то й не до подвигiв.

Сухобрус приспособлявся до вчених людей i силкувавсь говорить по-вченому. Начитавшись "Патерика" i "Житiй", вiн закидав на церковний язик.

– Як ваш хор гарно спiває, – несмiливо промовила Марта.

– Ви, мабуть, спiваєте? – спитав Сухобрус Воздвиженського.

– Спiваю басом, як можете догадуваться по моїй розмовi, – промовив Воздвиженський i гуркнув басом зумисне голоснiше, щоб показати свiй голос.

– Який концерт буде цiєї недiлi, чи "Возведох", чи "Гласом моїм"? – спитав Сухобрус, як чоловiк, розумiючий дiло, i навiть закинув ногу на ногу, приймаючи академiчну позу.

– Здається, "Возлюблю тя, господи", – обiзвався Дашкович.

– Чи не будете коли спiвать двохорного концерту? Як я люблю такi концерти! – говорив Сухобрус. – От, як у семiнарiї на "вербу" криконуть на два хори "Кто бог велiй"! Чудо, диво! Один хор загримить "Кто"! а другий знов пiдхопить "Кто"! та ще й пiдправить. Ой! Господи, як гарно!

– Ми спiваємо тихiшi концерти, – промовив Дашкович, натякаючи проти двохорних, крикливих концертiв.

– I я люблю тихi, мелодичнi концерти, – промовила Степанида, ледве пiдiймаючи вiї i знов спустивши їх на щоки.

Тим часом принесли самовар. Панни вийшли до другої кiмнати наливать чай i незабаром принесли стакани для гостей. Свiжа нiч, мiцний чай зовсiм провiтрили паничiв. Вони навiть були радi, що так негадане прийшлось познайомиться з пальмами.

Всi посiдали коло стола на канапi. В одчиненi вiкна заглянув червоний, великий, як дiжа, мiсяць, пiдiймаючись з Днiпра нiби прямо на печерськi гори. Сухобрусiвни в хатi були багато кращi, нiж у церквi в своїх старомодних капелюшках, схожих на кошики. Степанида мала лице щиро київське: бiльше кругле, нiж довге, з повними рум'яними щоками, з ямочками на щоках, маленьким круглим пiдборiддям, з невеликими темними очима. Нiс її був чисто мiщанський: дуже тонкий, рiвний, але недовгий, з тонiсiнькими прозорими нiздрями. Брови були високi й на кiнчиках дуже тоненькi, як шнурочки.

Старша, Марта, мала багато грубiшi пружки лиця, скидалась на сiльську молодицю. В неї брови були товстi, очi великi. Таке лице буває дуже гарне на сценi, здалеки, при свiтлi ламп. У червонiм намистi, зав'язана великою хусткою, Марта була б дуже гарною молодицею.

Розмова стала веселою, невважаючи на пiзню добу. Панни держали себе смирно, трохи пишались, спускали очi додолу i очевидячки хотiли вдати з себе дуже добрих i спокiйних. Дуже цiкавий чоловiк зараз упiзнав би той голос пiдсолоджений, тi очi, зумисне спущенi вниз, впiзнав би природжену вдачу й пiдроблену.

– Чи весело гуляли сьогоднi в садку? – спитала Марта Воздвиженського й блиснула очима, як блискавицями, i так швидко спустила вiї, як швидко блискавка ховається за чорними хмарами. Воздвиженський розтав од того блиску, як вiск.

– Дуже було тiсно на першiй алеї! Так тiсно, хоч людей розпихай, як у церквi, – одказав вiн. I йому дуже хотiлось, щоб вона знов одслонила вiка й блиснула очима.

– I чом би пак не гуляти всiм на бокових алеях! – промовив вiн знов до неї. – Нi! лiзуть усi на першу алею, та й годi!

– Коли ж на бокових алеях гуляють самi мiщанки та наймички, – обiзвалась Степанида. – Якось нiяково туди мiшаться, бо всi смiялись би.

– Нехай смiються! – одрубав Воздвиженський. – Я, бувши вами, гуляв би й на бокових алеях.

– Коли ж нам не можна буть нами, – лукаво промовила Марта i знов скоса блиснула очима.

– Чи багацько наук читають у вас в академiї? – спитав Сухобрус Дашковича, маючи його за розумнiшого.

– Ой, багацько! Так що й полiчить трудно! – I Дашкович почав перелiчувать деякi науки, само по собi для звичайностi.

– Ой, як багацько! I якої треба голови, щоб знести все те! А чи є в вас така наука "Печорський патерик"? Я дуже люблю його читати! Та наука повинна буть у вас…

Сухобрусiвни, побувши в школi, постерегли, що така наука навряд чи й є на свiтi, хоч Дашкович назвав їх багацько й дуже чудних, їм стало нiяково.

– Є! – смiливо одказав Дашкович. – Тiльки не наука, а книжка.

– Книжка! книжка! В мене вона є! Сухобрус хотiв йти i принести "Патерика".

– Тату! нехай тим книжкам! Хiба ж їм тi книжки й так не обридли в академiї? – говорила Марта. Сухобрус сiв i знов хотiв почати розмову про "Патерика". Студенти зам'яли його слова.

– Як багато квiток в вашiм садку! – промовив Дашкович до Степаниди, заглядаючи в вiкно на квiтник.

– Ми з сестрою дуже любимо квiтки; так i копаємось тут у садку, – промовила Степанида й стала коло вiкна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Мiсяць освiтив її лице, i воно здалося йому ще делiкатнiшим, ще добрiшим. Брови чорнiли, як шнурочки. Дашкович приглядавсь до неї, i якась радiсть все бiльше та бiльше наливала його серце. Промiнь мiсяця здався йому веселiшим, i пахощi од резеди, од левкоїв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей!

"Яке в неї миле лице! – думав вiн. – Якi тонкi брови, який рiвний, тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих пружках її обличчя".

Мiсяць навiв на її вид iдеальну блiдоту, сховав гарячий рум'янець на щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши руки, i розмовляла мелодичним голосом.

"Яка вона тиха! Мов та голубка! – подумав Дашкович. – Як вона згорнула руки й очi спустила, зовсiм неначе свята!"

I вiн згадав свiй давнiй сон, як його суджена у снi злинула з дерева голубкою, сiла йому на плече й потiм стала тихою панною. Той давнiй сон, вже забутий, знов виплиз в його в душi проти волi, несамохiть.

– Чи спiваєте ви? – якось само вихопилось у його з рота. Зiрвала те слово його давня думка.

– Спiваю, тiльки не дуже гарно, – одказала Степанида. – Ми вивчились у пансiонi трохи грать на гiтарi.

– Спiваєте й граєте! – знов зiрвалось у його з язика так не до ладу, що Степанида одслонила вiка й глянула на його. "Моя суджена", – ледве-ледве подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в його серцi, що вiн сам ледве постерiг її.

Тим часом подали на стiл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус попросив гостей до столу. Час був пiзнiй, їсти схотiлось добре. Паничi їли й випивали добре й стали веселiшi й смiливiшi. Сухобрус перестав бадьориться, приймать академiчну позу й смiливiше розмовляв з студентами.

– Скажiть менi, паничi, – ви люди вченi – як то можна розумом збагнуть так багацько наук? I все те позамiчати напам'ять, повиучувать! Я був у вас в академiї, на митрополитанському екзаменi, й слухав усякi науки. Господи! i де в чоловiка стiльки розуму набереться!

– Нiчого нема дивного для того, хто змалку вчиться. Потрошку воно все повлазить в голову, – говорив Дашкович.

– Що то за уми? Що то за розуми? А тi професори! страх, та й годi! – дивувався Сухобрус, випивши немало. – Якi ж то тi уми та розуми за границею, у тих нiмцiв, що все повидумували!