Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Рядом з ними зайняли номер старi батьки, а постiнь з ними оселилась Ликерiя Петрiвна з шорками, вiжками та мiшком оброку, засунутим пiд лiжко. Вона була дуже неймовiрна й полохлива зроду i нiкому не йняла вiри.

Вже смерком послушник принiс здорового самовара й поставив його в Масюковому номерi. До чаю в той номер зiбравсь усей гурт.

Олександра Остапiвна Масючка таки i в своєму кошику познаходила усякий посуд та паляницi й бублички.

Ликерiя Петрiвна нанесла до чаю й свого добра, прийшла в гостi навiть з своїм сахаром, як ходять з своїм сахаром одна до одної старi удови "чиновницi", принесла навiть свою паляницю. Усi посiдали за чай та закушували закусками з надзвичайним смаком пiсля довгої важкої вандрiвки. Усi були веселi, усi балакали й, здається, найменше думали за те, що вони спасенники в Києвi й приїхали одговiться в монастирi.

– Ну, тепер, мої дiточки, сiдайте за стiл рядочком обоє проти мене, – говорила Масючка до Галi. – Нехай я хоч надивлюся на вас в останнiй раз.

Галя зачинила чемодан i сiла за стiл поплiч з Радюком. Обоє вони були гарнi й молодi, i не одна мати задивилась би на їх гарну вроду.

Мати пила чай i не могла очей одвести од дiтей. Старий Масюк став веселiший i бадьористий та все поглядав на такого гарного зятя, якого вiн i не сподiвавсь.

Вiн говорив, жартував, смiявсь з Ликерiї Петрiвни, зачiпав її смiшками та жартами, випиваючи стакан за стаканом. В його обличчi, в жартах нiби проглянуло щось козацьке, отаманське, й смiливе, й жартовливе. Високе й широке чоло, здоровi кудлатi довгi вуса, запаленi щоки – все це так не приставало до куцого, обчиканого пiджака, до бiлих комiрчикiв, до вузеньких рукавiв. Козацький червоний кунтуш з вильотами нарукавах та золотими облямiвками так i просився на його пишну постать, на його дужi широкi плечi! Вiн йому б прияличував.

– Годi вже хлептать цей чай! Я вже нахлепталась його по шию, неначе гуска води на ставку, – сказала Ликерiя Петрiвна.

– Та й я вже налив ним душу вщерть! Годi вже! буде! Цур йому! Я вже ладен попоїсти всмак, – обiзвався Масюк.

– Та й у мене чогось пiсля дороги наче порожньо в шлунку, – сказав Радюк.

– Почекайте! Ось я зараз принесу вам свiй, таки добре запорожнений мiшок: принесу вам ковбасу на вечерю, бо коли б часом не обросла цвiллю за нiч. Нехай вона таки сьогоднi дасть дуба отутечки в монастирi, – сказала Ликерiя Петрiвна, схопившись з стiльця й виплигнувши одним скоком в дверi.

Вона вернулась з паляницею й ковбасою, завинутою в папiр та листя з хрону. Галя та Масючка переполоскали стакани i в одну мить прибрали з стола посуд. Галя вийняла скатертину, розгорнула й застелила стiл. Незабаром на столi десь узялась печена курка й качка, масло, паляницi, мнкшики. Ликерiя Петрiвна поклала ковбасу на тарiлку. Десь у кошику й тарiлка знайшлась. Масючка витягла з кошика пляшку перцiвки. Десь узялись ножi й виделки, сiльничка й чарки, неначе вони прилетiли з Масюкiвки слiдом за шарабанами i впали на стiл.

– От якби цю ковбасу та присмажить ще на сковородi на салi! – сказав Радюк.

– Еге! Якби я оце дала її отим слимакам присмажить, то вони донесли б до печi тiльки хiба половину, а з печi подали на стiл самi вишкварки, та й то не всi. Полетiла б наша ковбаса аж пiд небеса, а не в нашi роти, – говорила панiя Висока.

Стiл аж захряс од усяких наїдкiв. Усi посiдали навкруги стола за вечерею, неначе в себе вдома. Масюк випив чарну перцiвки, скрививсь, аж вуса в його нiби скривились на круглому здоровому виду, а потiм не то гикнув, не то крякнув i, наливши чарку, подав зятевiй

Радюк випив пiвчарки й не подужав бiльше: перцюка була вже геть-то пекуча.

– Та й годi? – крикнув батько.

– Та й годi! цур їй, пек їй! Попечу собi шлунки. Я не люблю такої дуже пекучої, та й загалом не люблю вживать горiлки, – сказав Радюк. – Вино ще сяк-так, а горiлка менi не до смаку.

– А я до цього торгу й пiшки! Ото добре зробили, Iване Корнiйовичу, що викрали в себе з дому оце гiрке зiлля! – сказала Ликерiя Петрiвна. – Попарю та погрiю себе трохи пiсля дороги.

I вона випила чарку перцiвки до дна i не скривилась. Усi кинулись на холодну ковбасу, i вона щезла в одну мить; потiм почали наминать качку.

– Ну, та й добрi спасенницi з вас, як бачу! – жартував батько. – В одну мить запагубили ковбасу, ще й качку. Нехай господь прийме це за спасiння ваше.

– Та вже чи спасенницi, чи грiшницi, а нехай вже господь простить менi на цей раз, бо я виголодалась в степах, як вовк, що три днi ходив на влови дурнички, – обiзвалась Ликерiя Петрiвна.

Усi їли завзято пiсля вандрiвки.

Одна Масючка трошки закусила та й задумалась, дивлячись на дiтей та милуючись ними.

Тiльки тепер, трохи одпочивши од дороги та напившись чаю, вона примiтила, що Галя вже не вдома, що тепер вона в чужiй господi, в чужiй хатi, десь далеко од рiдної оселi, од своєї господи; що Галя вже навiки вилинула з рiдного гнiздечка, вже вилинула й нiколи не вернеться до матерi, нiколи, до самої смертi.

Мати задумалась i засмутилась. I не йшла їй на думку їжа, нi напитки, нi навiть веселi слова та весела жвава розмова. Вона неначе перестала чути й жарти, й смiшки, не чула нiчого, за що розмовляли за столом, неначе вона опинилась сама десь в самотинi, неначе усi кудись повиходили з хати, десь подiвались i покинули її саму з її сумними думками та скорботою на серцi.

– Чом це ви, мамо, нiчого не їсте? Дивiться, як ми трiскаємо! Ще поїмо все, а ви зостанетесь голоднi, – сказала Галя з дитячим спочуванням до матерi.

– Їж, серце, їж, а за мене не клопочись. Я вже теперечки пiклуватимусь собою сама, бо тебе вже не буде в нашiй хатi, – одповiла Олександра Остапiвна й легенько зiтхнула.

– Ой, їж, стара, бо незабаром i качка полине з стола в небеса, куди вже полетiла ковбаса, – жартував Масюк.

– Не бiйсь, не ляжу спати голодна, – обiзвалась Масючка i взяла при тих словах качину кульшу в руки.

Але їжа зовсiм не йшла їй на думку. Вона поклала скибку паляницi на стiл, покинула й качину кульшу й знов задумалась, втупивши смутнi очi в веселий вид своєї єдиницi. I знов їй здалось, неначе усi десь зникли з очей, повиходили з хати.

– Чи це ви, Олександре Остапiвно, вже й зажурились? – крикнула Ликерiя Петрiвна. – Та так заранi! Переднiше хоч одговiйтесь, а тодi вже журитиметесь, скiльки схочете, бо журиться та вдаватись в тугу – це один з семи смертельних грiхiв.

– А ви й досi не забулись, скiльки тих смертельних грiхiв? – спитав Радюк.

– Авжеж, не забулась! Ще б пак забулась! Я не з роду забудькiв. Як вивчила напам'ять в граматцi усi грiхи, то й досi пам'ятаю од слова до слова, – сказала панiя Висока.

– А я зроду забудливий i через це їх геть дочиста усi позабував, – сказав Радюк.

– Бо то ви. То-то й ба? В вас, в молодих, теперечки й граматка, i всi смертельнi грiхи повиходили з моди, – говорила Ликерiя Петрiвна на здогад бурякiв, коли було треба моркви, – в вас все не по-давньому, а по-новому. Це якась погана поведенцiя пiшла в вас.

– Та це ти, стара, вже, певно, почала спасатись. Еге. так? Згадала, мабуть, за столом, що приїхала в Київ не ковбаси їсти та перцiвку пити, а на прощу, щоб спасать.душу. Може, ще тутечки й десь пристанеш до монастиря та й додому не вернешся? – жартував Масюк.

Але тi усi жарти одскакували од материного серця, як горох од стiни.

Вона нiчого не їла й сидiла мовчки за столом.

Попоївши всмак, Галя й Ликерiя Петрiвна кинулись прибирать з стола. Вiник панiї Високої й справдi став у пригодi.

Проворна Ликерiя Петрiвна побiгла в свiй номер, принесла вiник i зараз замела крихти пiд столом.

– Тепер, любий зятю, навiдаймось лишень до коней та оглядьмо, чи заклали за драбини сiно. Видаймо коням обрiк та нагодуймо наймитiв, – сказав Масюк.

– Потривайте лиш трошки! Ось i я пiду з вами, бо я ж сама собi й офiцерша, й офiцер! – гукнула Ликерiя Петрiвна, ставлячи вiник у куточок коло грубки. – Ось я зараз побiжу в свiй номер та одсиплю в припiл оброку коням.

– Та нате вам оцей кошик на обрiк! – сказала Галя. – Де ж таки в припiл!

– Є в мене й торбинка на обрiк. Це я, бачте, жартую, – сказала панiя Висока, вискакуючи з номера.

В номерi зосталась мати з дочкою.

В хатi стало тихо, ще якось мертвiше й тихiше пiсля жартiв та гармидеру.