Хмари – Iван Нечуй-Левицький

"Ой, коли б ти так за мною, як я за тобою!" – навернулись йому на думку слова пiснi.

До Ольги очевидячки залицялись паничi. Вона подала покласти рукавички, i три душi кинулись до тiєї штучки; вона впустила хусточку, i двi головi разом нахилились i стукнулись одна об другу.

– Як менi душно! – промовила Ольга, i паничi побiгли до буфету. Хто нiс морожене, а хто лимонад. Ольга взяла стакан лимонаду од того огрядного офiцера, котрий очевидячки попередив iнших.

Ольга озирнулась, шукала стiльця, i кiлька душ кинулись за стiльцем. Ольга сiла на тiм стiльцi, що подав їй офiцер, трясучи еполетами й брязкаючи острогами. Вiн сiв поруч з нею.

– Дякую вам за стiлець! – промовила Ольга, i Радюк почув те слово, бо група посiдала так недалечке од його, що було чуть розмову.

– Чи варто ж дякувать! Якби я мiг, я б вам поставив отут трон, посадив би вас на тронi, бо ви й сьогоднi, i кожного вечора, ви цариця балiв i вечорiв! – казав огрядний офiцер, поглядаючи на Ольгу скоса й крутячи кудлатiї вуса.

– Ви вмiєте-таки жартувать! Онде цариця балiв i сьогоднiшнього вечора! – промовила Ольга, показуючи очима на одну дуже гарну й багато убрану купчиху.

– Ото в вас цариця! А в нас цариця повинна буть не така. Придивiться лишень, коли в тiєї царицi не сивi коси, тiльки почорненi.

Ольга засмiялась дуже голосно.

– А коли б ви знали, яка та цариця розумна! – обiзвався Кованько. – Вона й досi не вимовить слова "рекомендую", а все каже "рiкiмiндую" – по-мiщанськiй.

Сам Кованько часом вимовляв те слово по-мiщанськiй, як i та немолода київська бальна цариця, одначе вiн на те не вважав, ще й смiявся з неї.

– Зате та цариця вся в золотi! – сказала Ольга.

– I справдi в золотi! неначе обкувала себе золотом, де тiльки можна було обкувать. Зовсiм неначе царська карета! – смiявся офiцер.

– А якi в неї брови, якi рум'янцi! – говорила далi Ольга.

– А ви думаєте, що то її брови, її рум'янцi! Я навiть знаю той магазин, де вона на сьогоднi купила собi брови й рум'янцi, – молов Кованько.

Ольга почала реготаться, а за нею й паничi, котрi чули той жарт.

– От вашi брови так не купить нi за якi скарби свiту! Ваш рум'янець – то рум'янець вранiшньої зорi! – говорив комплiменти офiцер.

Радюк чув ту розмову, i в його серцi тьохнуло. Вiн бачив, як паничi збавляють душу молодої дiвчини, – верзуть їй те, що не слiд було б говорить.

– Ой Ольго Василiвно! Ви були б окрасою наших петербурзьких салонiв. Шкода, що ви мусите тут сидiти в провiнцiї! I хто тут вас цiнуватиме й може цiнувать? – молов комплiменти облесливий офiцер.

– Я рада жить i на провiнцiї… бо… бо що ж маю робити? Хочеш не хочеш, а мусиш.

– З вашим розумом, з вашою просвiтою, з вашою красою… Хто тут по вас? З ким тут вам дiлиться просвiтою й розважаться вольними часами? – так усе хвалив її офiцер.

– Не все ж для вашої столицi. Не можна ж i од нас одбирать все краще, – обiзвався один городянський "лев", встоюючи за честь провiнцiї.

– Не забувайте, що й Київ столиця, хоч i дуже давня, – обiзвався Кованько, – i Київ має право не все оддавать столицi пiвночi.

Оркестр подав сигнал до кадриля. Кавалери й дами заворушились, почали паруваться. Офiцер ухопив пiд руку Ольгу. Радюк одiйшов од колони й пiшов ходить кругом поза колонами. В однiм мiсцi вiн угледiв Катерину Воздвиженську. Вона сидiла з матiр'ю. Радюк не бачив її в танцях, бо її нiхто не запрошував до танцiв. Радюковi стало її шкода. Вiн сiв коло неї й почав розмовлять з нею.

– Я прочитала тi книжки, що ви принесли кузинi. Чудовi книжки! Чи нема в вас ще таких? Я дуже люблю натуральну iсторiю, – говорила Катерина.

Для Катерини неначе сонце зiйшло, як Радюк сiв коло неї. Ще нiколи кохана людина не сидiла коло неї так близько. Вона почувала всю силу краси й приємностi й була вже й тим щаслива. Вона почала розумно говорить про те, що прочитала, i бачила, що Радюк її слухав вважливо, дивився прямо їй в очi. Можна було бачить, що та поважна розмова була цiкава для неї. Сам Радюк бачив, що Катерина бiльше од Ольги пiдходила пiд його iдеал статковитої й розумної жiнки, що вона послухала б його поради, не дала б своїй головi зарости бур'яном, як буває з жiнками. Але як вiн подивився на її негарне лице, на її дуже негарнi поморхлi губи, то мусив одвести свої очi од неї.

Катерина говорила ще довго, але Радюк її вже не слухав. Вiн усе дивився туди, де танцювала Ольга. Вона стояла проти його лицем i наближалась так, що вiн мiг придивиться до лиця. Радюк бачив по її лицi, що танцi й музики бiльше од усього цiкавлять її. Вона все смiялась i жартувала з кавалером.

– Яка то дама танцює проти вашої кузини? – спитав Радюк у Катерини.

– То не дама, а панна, то класна iнститутська дама, рiдна сестра начальницi Турман.

"Не молода ж панна!" – подумав собi Радюк. Тим часом Марта Сидорiвна, побачивши, що Радюк присiв коло її дочки, i собi примостилась коло його й нiби прилипла до його! Вона добре знала Ольгу, догадувалась, що Ольга не пiде за його, i думала залучить його до своєї господи.

– Чи давно вернулись до Києва? Чи жива, чи здорова ваша мати? Ой, яка шкода, що ваша мати так несподiвано занедужала! Ми вже бог зна що тут передумали, дожидаючи вас.

– Моя мама, слава богу, одужує, – сказав Радюк.

– А моя Катерина вже давно прочитала тi книжки, що ви принесли для Ольги. Така вже вдалась падковита до книжок, мабуть, у батька вдалась! Все читає та читає.

– От i читає! Хочеться вам мене хвалить, коли нема за що! – обiзвалась Катерина.

– А хiба ж i нi? Скiльки раз я тобi казала, щоб ти не читала пiзно при свiтлi! А хiба ж ти мене коли послухала? Все читаєш та й читаєш, ще очi собi збавиш.

– I справдi, таких паннiв трудно знайти, як Катерина Степанiвна, таких охочих до книжок, – прикинув слово Радюк.

– I помагать менi нi в чому не хоче, та все читає. Раз ми, полагодивши дiм, опоряджували покої. А в нас дiм багато бiльший i просторнiший, нiж у Дашковичiв, бо небiжчик мiй батько бiльше таки нас любив, нiж Дашковичiв, i нам одписав бiльший дiм i флiгель i бiльше грошей, нiж Дашковичам… Так моя Катерина все читає та читає та й помагать менi не хотiла. Все одмагалась, що їй нiколи.

Катеринi стало нiяково. Вона почервонiла.

– От швидко будуть iменини моєї дочки. Ми дамо бал, як живi будемо до святої Катерини.

Кадриль кiнчалась. Пари розходились. Радюк встав i хотiв йти до Ольги. Марта Сидорiвна все торочила йому про своє багатство, про свiй дiм, гудила свою небогу й свою сестру…

– Приходьте ж до нас на бал! приходьте просто, без вiзиту. Не забувайте святої Катерини! – гукала йому вслiд Марта Сидорiвна.

Радюк прийшов i спинивсь перед Ольгою так несподiвано, що вона трохи аж кинулась. Вiн неначе якимись чарами виник просто з землi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: