Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Де це ви взялись, Павле Антоновичу? – аж плеснула в долонi Ольга.

– Як бачите, приїхав, – сказав Радюк, подаючи їй руку. Всi паничi скоса поглянули на Радюка. Вiн був кращий од усiх, як мiсяць мiж зорями. Огрядний офiцер настовбурчив чуба, та все крутив свої кудлатi вуса, та все надимав i копилив свої червонi i пухкi губи. Кованько насупився й мовчки поглядав на Радюка. Iншi кавалери тiльки очима лупали. А Ольга все говорила та говорила, бо в її серцi ще не прохолола любов. Вона забула за iнших паничiв, встала й пiшла з Радюком по залi. Огрядний офiцер все щипав вуса та все озирався скоса на той куток, куди пiшла Ольга з Радюком.

Радюк почав розказувати за свою матiр, розказував, яка вона була слаба, як бажала бачить його, бо думала, що вмре. Ольга слухала вважливо, але на її лицi не виявлялось анi крапельки спочування. З її лиця нi на хвилину не сходила та бальна, празникова веселiсть, яку вiн прикмiтив на її лицi зараз при входi в залу. Вiн запримiтив, що вона слухала бiльше з делiкатностi. Було знать по виду, що її серце не взрушилось.

Радюк почав i собi розважаться. Ольжина краса, як вода забування в Летi, все знесла, що тiльки вiн мав смутного на серцi. Вiн забув i свою недужу матiр, i ввесь смуток довгої осiнньої дороги. Музики, свiтло, блиск Ольжиних очей, мелодiя її голосу – все те причаровувало його, присилувало його забугь всi тривоги, ввесь перебутий неспокiй.

– Коли доля була до вас така ласкава, то забудьте ввесь смуток, i погуляймо в цей веселий час! – сказала Ольга.

Оркестр ударив веселу польку, i музика полилась по залi й нiби вдарила електричними течiями по молодих нервах, по молодих душах. З усiх кiнцiв зали посипались на паркет пари.

– Прошу вас на польку! – сказала Ольга Радюковi сама, i навiть сама простягла до його руку й пiшла з ним у танець.

Радюк забув усе на свiтi: i батька, й матiр, i самого себе, не чув навiть музик. Вiн тiльки бачив перед собою Ольгу, тiльки почував її в своїх руках, i все нiби летiв, неначе в Дантовому танцi блаженних душ на небi. Вiн був щасливий, що держав її в своїх руках, що її дихання обвiвало його лице, що її очi так близько заглядали в його очi. Йому заманулось, щоб не було й кiнця тому танцевi.

На радощах Радюк згадав про Катерину, згадав, як вона сама сидiла десь у куточку, побiг швиденько до неї i попросив у танець. Катерина вся прояснiла; її лице неначе освiтилось якимсь свiтлом. Негарний вид покращав од надiї, в очах десь узявся блиск, її душа глянула через убогi на красу очi i влила в їх нiби iскорку вогню. I

Ольга танцювала бiльш од усiх. Її просили дуже часто, неначе передавали з рук у руки. Радюк просив її не танцювать так багато.

– Коли ж треба! коли ж конче треба! – казала йому Ольга. – Один тому буває час! Треба нагуляться, треба натанцюватись. Чи я ж мало насидiлась у тому iнститутi? Принаймнi буде чим споминать свою молодiсть.

I Ольга знов йшла у танець з самим-таки ж Радюком, котрий за хвилину перед тим так напутював Ольгу!

Оркестр замовк одразу, неначе на йому заразом порвались усi струни. Ольга впала на стiлець i махала на себе хустинкою. Петербурзький офiцер почав з нею розмовлять, але вона так важко дихала, що не могла йому й слова одказать. Вiн мусив оступиться од неї.

Ольга одпочила, кивнула рукою до Радюка й пiшла з ним ходить поза колонами, кругом зали.

В тiнi колон Ольга дивилась на чудове Радюкове лице. Її очi стали блискать нiби промiнням, i Радюк милувавсь тим промiнням. Йому так забажалось сказать той комплiмент, котрий вiн недавно чув, що якби вiн мав спроможнiсть, то поставив би серед зали трон i посадив би на тому тронi Ольгу не тiльки як найкращу царицю всiх балiв! та вiн того не сказав. Його розмова перейшла на поезiю; вiн сипав поетичнi слова й думки i, згадуючи, як Ольга спiвала українську пiсню, вiн тихесенько заспiвав: "Ой полину, полину – добувати талану".

Ще тихiше, нiби нишком, Ольга протягла далi голосом i словами ту саму пiсню.

– Чи правда, Павле Антоновичу, як весело жить на свiтi щасливим людям! – сказала Ольга.

– Навiть весело жити й безщасним! Живоття само по собi, вже тим, що воно живоття, має в собi велику принаду, велике щастя. Чи пам'ятаєте ви пишнi Шевченковi слова?

О боже мiй милий!

Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить;

Хочеться дивитись, як сонечко сяє,

Хочеться послухать, як море заграє.

Як пташка щебече, байрак гомонить.

Або чорнобрива в гаю заспiває…

О боже мiй милий, як весело жить!

Ольга зрозумiла душею поезiю тих слiв i задумалась. Вона втямила, що живоття само в собi, тим що воно живоття пiд синiм небом, має в собi багато щастя для людини, та ще й молодої.

– Коли б ви побували на селi, ви б побачили й почули, як молодi дiвчата в гарячi жнива працюють цiлiсiнький день; а як прийдуть додому ввечерi, то зараз iдуть на вулицю й спiвають там до пiвночi, наче пташки, неначе соловейки в садку, даючи звiстку молодим хлопцям про свою любов. I часом соловейки замовкнуть в садках, а дiвчата все спiвають та спiвають.

Радюк тими словами зачепив в своєму серцi найтоншу, найслухнянiшу струну: струну поезiї народної, i його розбуркана душа неначе заграла й задзвенiла. Його любi iдеї злились з променястими Ольжиними очима, його любов до Ольги злилась в один потiк з любов'ю до рiдного краю. Все те високо пiдняло й направило його душу. Радюк почав думать голосно, вважаючи, що Ольга згодиться з його думами. Вiн почав згадувать свої Журбанi, свої рiднi степи, пiснi свого народу, почав малювать картини сiльського життя. Вiн подивився на Ольгу. Ольга вже його не слухала. Вона була городянка й iнститутка i його мрiй та сiльських картин не розумiла.

Ольга легенько позiхнула в вiчi Радюковi. Та розмова, те поетичне натхнення народною поезiєю здалось їй таким чужим, таким незрозумiлим! їй здалося, що з веселої теплої зали її хтось вивiв на мороз в одному тонiсiнькому бальному убраннi… Її брала нудьга од тiєї поезiї.

– Чи не втомились ви? Сядьмо отут та спочиньмо, – сказав Радюк, думаючи, що Ольга позiхнула од утоми.

– Сядьмо! – сказала Ольга. – Чиї то такi поетичнi вiршi ви прочитали? – спитала вона так собi, аби щось сказать.

– То вiршi нашого Кобзаря, Шевченка, коли читали або чули.

– Здається, щось чула… Здається, часом тато згадує оте ймення. Але, сказать по правдi, сама не читала…

– Чи вже ж не читали? – спитав Радюк.

– Не читала, бо в нас в iнститутi я про такого поета й слова не чула. В нас розказували про всяких поетiв, i руських, i нiмецьких, а про Шевченка я й слова не чула.

Радюк вже примiтив, що Ольгу бере нудьга. Вона ждала од його веселої розмови, ждала комплiментiв. Поважна розмова навiвала на неї дрiмоту й нудьгу. Ольга замовкла й устала.

– Ольго Василiвно! – аж ухопив вiн її за руку, думаючи вдержати її. – Скажiть же менi про моє щастя? Чи пам'ятаєте той вечiр, той незабутнiй для мене вечiр, як я сказав вам про свою любов? Чи порадились ви з своїм серцем? Скажiть, будьте ласкавi, чого менi ждати i чого менi сподiватися?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: