Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Галя заходилась засипать чай та налагоджувать на стiл, скоса оглядаючи молодого гостя. Ликерiя Петрiвна побiгла в свiй номер, щоб причесатись та причепуриться. Але дзеркало показало їй не то мавпу, не то мартопляса, а бiльш якогось пелехатого велетенського павука в чепчику з людськими очима. Вона не потрапила й, причепурить своєї голови й чепурилась навпомацки та полапки. Набравши на тарiлку пирiжкiв та хрустiв ради гостя, вона незабаром вступила до Масюкiв.

– А ви таки з хлiбом-сiллю в гостi! – крикнув Радюк.

– Атож! я людина подiлшлива, я по-сiльському, по-старосвiтському! I в Києвi я не ладна цураться своїх сiльських звичок. Та й ви, паничу, певно, з наших сторiн, коли знаєтесь з нашим сусiдом, – сказала Ликерiя Петрiвна, обертаючись до гостя, котрий одразу припав їй до вподоби.

– Нi! я з Чернiгiвщини. Але ми з Павлом Антоновичем сливинь товаришi ще ззамолоду, коли й не змалку, – обiзвавсь Дунiн-Левченко до неї по-українськiй.

– Ото люблю, що ви говорите простою сiльською мовою! Бо в мене якось язик у ротi швидше повертається, коли говорю по-своєму, по-українському: якось нема менi спину та зачiпки, – сказала вона, вирячивши темнi очки на бiляве гостеве обличчя.

– Ой, наливай, дочко, хутчiй отого зiлля, бо я аж перепався, аж став тлiнний од довгої служби! – сказав Масюк, спускаючись своєю завальною постаттю на хруський старий стiлець.

– Зараз, тату, зараз! От почекайте, нехай трохи чайник постоїть на конфорцi! – сказала Галя.

Усi дами були в чорному убраннi, як личило спасенницям, i були схожi на черничок. Галя так само була убрана в чорне убрання, i її матовий бiлий вид та рожевi щоки визначались ще виразнiше, ще яснiше. Серед дам, схожих на черниць, i сидячи поплiч з здоровим, загорiлим Масюком, Дунiн-Левченко дуже якось видававсь мiж усiма й своїм ясно-сiрим делiкатним убранням, i бiлявою вродою, i бiлим делiкатним обличчям. Для всiх вiн здававсь випещеним делiкатним паненям, на котрого нiколи й вiтер не вiяв, i сонце не грiло.

"I де це Радюк назнав собi таку красуню, в якомусь закинутому хуторi, з такими пишними очима! – думав гiсть, дивлячись вважливим оком на Галю. – Яка рiвна, струнка постать! Якi пишнi очi!"

Галя поналивала стакани чаєм i подала усiм. Масючка накраяла паляницi й припрохувала гостя.

– Хоч я вже й давненько напивсь чаю, але пробiгавсь по горах, набалакавсь та намарився з Павлом Антоновичем так, що аж у горлi посохло, аж чаю знов забажалось, – сказав гiсть.

– Ну, вже й правда, що в Києвi тих гiр, то й не полiчить! Неначе кiп в жнива на полi, – сказав Масюк.

– Зате ж гарнi поетичнi гори! Київ закладали та будували, певно, якiсь давнi поети, коли обрали таке пишне поетичне мiсце, – сказав Радюк.

– Його закладав або якийсь великий поет, або сатана… знаєте, тодi, як вiн змагавсь з богом за землю та пiрнув на дно безоднi в морi, винiс в жменi землi та давай трiпать рукою та розкидати по рiвнiй божiй землi.

Отож, певно, з-пiд його пальцiв з долонi порснув пiсок над Днiпром та й поставали оцi кручi та яруги, – жартував Масюк.

– Може, вони й чортячi, але гарнi! – сказав гiсть.

– Нечля вам, Iване Корнiйовичу, таке говорити. Я б не дивувалась молодим: їм вже й господь простить, i люди вибачать. Де ж таки старiй поважнiй людинi таке теревенить про святий Київ, та ще й говiючи! Ой господи! З вами, бачу, не одговiєшся, а тiльки грiха наберешся, – репетувала панiя Висока.

– А хiба ж вам не однаково, хто закладав Київ: чи поети, чи чорти? – жартував Радюк.

– Де ж таки однаково! Та хiба ж тому правда? – обiзвалась Масючка.

– Їй-богу, правда! свята правда! Ось мене так судомить в ногах от тих гiр, що ледве ступаю. Хiба ж таке судомлiння може буть од поетiв або од святих? – дражнивсь Масюк, тереблячи на всi застави пироги з чаєм, аж його довгi вуса кивали кiнцями, неначе сварились на Ликерiю Петрiвну.

– То вони, певно, начитались оце Дарвiна або Спенсера, що таке говорять про Київ, – обiзвавсь гiсть i зирнув на Радюка.

– Атож! – аж крикнула панiя Висока. – Це тi двi сатанi, що їх так любить Павло Антонович.

– Тi двi сатанi, що вам снились перед виїздом на прощу? – спитав Радюк.

– Атож! приснились, каторжнi, обидва; нiби я стою коло ясел в своїй оборi десь вже смерком. А вони вдвох виходять з повiтки, чорнi, мохнатi та пелехатi, з рогами на головах, а волячi хвости аж волочаться по кiзяках, неначе в собак, та просто до мене! та давай дуцать мене рогами. Я оступилась пiд загату, притулилась, голову ховаю пiд острiшок. А острiшок все росте вгору та вищає, а загата посовується та оступається позад мене. Вони, каторжнi, кидаються на мене, як скаженi собаки. Нема вже менi куди тiкати й чим оборониться. А я нiби певно знаю, що вони потягнуть мене в пекло. Коли десь узявсь мiй покiйник капiтан, бiжить з дрючком в руках i подає його менi. Тодi я як телепну одного по рогах! Роги й поспадали. Я вперiщила по рогах i другого i тому позбивала роги. Тодi вони поставали шутi, неначе безрогi корови. А я їх все жену та жену, та й загнала в повiтку. Загнала та й прокинулась.

– Слава вам, Ликерiє Петрiвно! – говорив i разом реготавсь Радюк.

Дунiн-Левченко й собi реготавсь без сорому, позираючи на Радюка.

– Коли загнали їх в повiтку, то й позапрягаєте цю худобу в плуг, та ще й оратимете нею, – говорив Масюк.

– Дух святий при нас та при хатi! Щоб я чортами поле орала? Це вигадали! Одже ж з вами, їй-богу, нагрiшиш повну хату, ще й кiмнату. Ще добре, що перед сповiддю! – говорила Ликерiя Петрiвна вже з легенькою досадою в голосi, – а все то ви, Павле Антоновичу, таки виннi були, що менi верзлось таке страховиння!

– Чому так? Я й сном i духом в цьому не винен.

– Бо як почали на виїздi на прощу торочить з своїми сусiдами паничами про тих страшних заграничних вчених, як почали мiж собою змагаться та кричать, то вони менi обидва й приснились. Ще гаразд, що я не все второпала з вашої розмови. Але догадуюсь, що то було щось непутяще й нi до чого не годенне.

– Еге! Якби ви були все розчовпли, то були б досi вмерли. И до Києва б не доїхали, – сказав Радюк.

– Якби небiжчик був не врятував вас з бiди, то ви оце досi були б вже в пеклi. Ой, горе нам! – сказав Масюк з тонким натяканням на жарт i з богобоящою мiною на виду.

– Жартуйте-бо, та й мiру знайте! Од пекла борони боже всякого хрещеного й молитвеного раба божого, – сказала поважним тоном Ликерiя Петрiвна, збиваючись несамохiть на вислови знахурок.

– Чи ви пак, Ликерiє Петрiвно, знаєте, що й я вже перечитала книжки цих двох страшних дiдькiв? – сказала Галя.

– Невже? Ой господи! Який тепер свiт настав. Що ж то далi буде? – бiдкалась панiя Висока. – Це, певно, десь в Туреччинi або в Нiмеччинi вже народивсь антихрист.

– Ну, та й добрi пироги печуть там у вас на селах, Ликергє Петрiвно! – вихопивсь Дунiн-Левченко, вкладаючи в копи вже третього пирога. – Iстинно сiльськi! Смачнi, аж запашнi, й тривнi. Певно, в вас дуже здатна та зручна куховарка.

– Та куховарка, що отут сидить з вами та чай п'є. Та то я пекла власними руками! – аж крикнула панiя Висока якось трохи чванливо.

– Честь вам i велике спасибi! – сказав гiсть. – В нас так менi вже обридли тi кухарськi солодкi та легесенькi, нiби повiтрянi пирiжки та кухарська одноманiтна страва! Було прибiжимо з братом з гiмназiї, голоднi, як вовки, з дитячим апетитом. Так би нам хотiлось тернуть борщу або чогось тривного! А мама все нам дає супчик та супчик та бульйончик, щоб ми пак росли делiкатнi та тоненькi.

– От я й рада, що наша Масюкiвна стала вам в догодi, – аж кричала од радощiв Ликерiя Петрiвна, – от я вам зараз ще принесу тарiлку! Ой, вiкна треба помить! – крикнула вона й схопилась з стiльця.

"Якi вiкна? Що це вона плете? – подумав гiсть. – Чи не божевiльна вона?"

– Ой, вiкна ж, моє ти лишенько! Чи ви бачите? Он, гляньте! Я й досi не придивилась, хапаючись. Це ж ще з самої зими, з осенi в цих ледарiв вiкна не помитi! I мухи, й павуки, i голуби! Ще й неначе собаки махали та крутили хвостами, повмочуваними в грязь, та хвиськали в шибки! А дверi тутечки? Ой ненько моя! Ото паскудство!

– Чи вiкна та дверi, чи пироги переднiше? – говорив, регочучись, Радюк.

– Авжеж пироги, а потiм вже вiкна! Ось я зараз! – репетувала Ликерiя Петрiвна.