Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Попелястого? Та воно ж негарно! Кат зна що! Неначе попелом посипано! – обiзвалась Масючка.

– Неначе й кат зна що, але якось гарно! їй-богу, непогано! Ждемо ми та ждемо. Нiхто не виходить. А я давай зиркать по покоях. Дивлюсь, аж в одному куточку на косинчику чи на поличцi нiби образ. Я пiшла та й роздивляюсь. Коли, серце, придивлюсь, аж то скляна картина, а на тiй картинi якийсь лицар та панна обнiмаються. А за картиною стоїть маленька лампочка, щоб ввечерi освiтлювать ту картину ззаду! "Та то Фауст та Маргарита", – шепотить нишком менi Галя. – "То це в неї такi образи?" – шепочу я до своїх. Ото я заглянула через дверi в спальню, а там лiжко, як цяцька, i скрiзь повишиванi гарусом килими i на пiдлозi, i на стiнi, а в кутку на полицi знов той образ! але багато бiльший! I там цiлується лицар з панною! А святих образiв коли б вам хоч один, хоч би для людського ока! Ой, ця панiя, певно, й сама ласа до тих лицарiв та поцiлункiв! Я тодi з нудьги пiшла до одного дзеркала та й заглянула в його. Мене геть чисто всю видно до самого долу; навiть мої черевики видно.

Дивлюсь, а я й справдi в чорному скинулась на черницю. Тiльки в дзеркалi я додивилась, що я й справдi трохи якась куца; бо спiдниця на менi трохи куца. Треба буде нижче спустить спiдницю. Коли це дверi рип! Входить панiя, вже пристаркувата, але висока, здорова, та широка, та тiлиста, аж огрядна.

Лице довге й повне, та горде. В руках у неї волочиться якесь шитво з квiтками, неначе покрiвець до церкви на аналой, а сама в ясно-сiрiй сукнi. З погляду якась нiби витрiшкувата, чи видроока, чи надута. В яснiй сiрiй сукнi вона чогось скинулась на мою сiру корову. Ще й навiщось надула здоровi губища. Чисто тобi моя сiра стара корова! Я трохи не сказала: "Бицю, бицю! на хлiбця!" Я одскочила од дзеркала. Ще добре, що не висолопила язика та не вищирила зубiв, бо хотiла придивиться, котрий зуб у мене вчора вночi болiв. А вона волоче те покривало аж по пiдлозi, а в другiй руцi держить голку та чогось прямує просто до мене; втупила в мене свої здоровi баньки та й питає:

– В вас багато собак?

Я ж очi витрiщила на неї з дива та й кажу:

– Вже чого, чого, а цього добра в мене доволi: аж п'ять!

– Аж п'ять! Невже аж п'ять? – крикнула вона й своє шиття спустила аж на саму пiдлогу.

– Аж п'ять, – кажу я, – одна на ланцюзi коло станi, а чотири бiгає по дворi.

– То ви їх всiх приведете на моє подвiр'я! То менi не можна буде й у свiй двiр вийти? – аж крикнула вона на мене.

– А то навiщо б я турлила оту собачу череду за сто верстов до Києва за возом, та ще й у ваш двiр! – кажу я i почуваю, що вона мене вже сердить своїми гордовитими баньками та неввiчливими словами.

– То ви, певно, приїхали з села? – питає вона.

– Атож! Авжеж з села, – кажу я, – я не тутешня.

– А дiтей у вас, певно, з десятеро. Я не приймаю до себе на квартиру пожильцiв з дiтьми. Дiти кричать, верещать, пустують по дворi, лазять в мiй садок, зривають вiтки, крадуть овощi. А маленькi дiти то плачуть, то ревуть, та не дають менi нi читать, нi до ладу вишивати, бо я все помиляюсь.

"Пху на тебе, сатано, – думаю я. – В тебе, бачу, й дiти, й собаки, то все одно, неначе їх одна мати родила. Та в мене було всього одно дитинча, та й те померло". – "Ви, певно, думаєте, що це я наймаю квартиру?" – кажу я до неї.

– А хто ж з вас наймає? На вас же не написано, хто її наймає, – каже вона гордовито, – ходять, вирипують менi хату, а квартир не наймають.

– А в вас багато вже пискунiв? – питає вона в Галi. Галя почервонiла, осмiхнулась та й мовчить. А я таки не втерпiла, бо вже почуваю, що мене й злiсть бере за те, що оця корова все якось нехтує мною. Вона не знає, що й я капiтанша, може, i краща за неї, та й кажу: "Та вони оце тiльки що побрались".

– Ну, коли так, то, може, ще ми поти будемо сватами, поки в вас не пiдуть дiти. А як пiдуть дiти, то я мушу вас вивести з квартири. В мене в домi дерев'янi перегородки меж кiмнатами, то менi усе чуть. Взяли були в мене оце недавно квартирку отам за тiєю стiною два студенти. Та як почали спiвать вночi та ревти, неначе двi єрихонськi труби, то я зараз-таки їх i попроганяла з двора, – каже вона. А що вже заправила за двi кiмнатки з перегородкою, то неначе за батька.

– Та як вас на ймення та на прiзвище? – питає вона. Як назвав себе Павло Антонович, то вона насупила брови й скривилась, неначе кислицi покуштувала.

– Та вона ж з бюрократiї й, надiсь, вона чула десь, як по салонах потрiпують моє ймення, – сказав Радюк. – Ця мене й на квартиру не прийняла б.

– Прощайте й вибачайте, що потурбували вас дурно! – каже Павло Антонович та мерщiй з покоїв, а ми з Галею й собi давай хутчiй тiкать. Од цiєї вередливої панi! й поли врiж та тiкай! Така вона гордовита, та вередлива, та надута. Цур їй, пек їй!

– Гордовита, бо вона велика цяця: вона, бачте, генеральша, – сказав Радюк. – Вона була замужем за Рибачковим, котрий перед тим був у Києвi предсiдателем, а потiм директором в банку та наудив рибки на сто тисяч усякими хабарами, за добрих давнiх часiв, ще й йому дали село, одняте в одного польського дiдича, повстанця.

– Сто тисяч! Ой боже мiй, як багато! Я б i не пiднесла! – аж крикнула панiя Висока.

– Виудив i ставок, i млинок, i вишневий садок, i дiм. А тепер його удовиця сидить в норi та тiльки ссе лапу, обмочену в зiбраний мед, неначе ведмiдь. Небiжчиковi дала казна на виплат на сорок год конфiсковане на Волинi в польського повстанця дiдича ще друге село. Теперечки в неї тiльки й роботи, що з ранку до вечора вишиває подушки та килими, а ляже в постiль, то читає до свiту французькi романи.

– А якi ж iще ви бачили квартири? – спиталась стара Масючка.

– Ой серце! бачили ще багато, i багато грiха набрала на душу, – сказала Ликерiя Петрiвна. – Ото йдемо ми та зайшли в двiр до якогось полковника Пришибитька. Оглядiли переднiше квартирку. Квартирка гарна й новенька та чистенька. Павло Антонович i смикнув за дрiт та й задзвонив. Нас впустив лакей з здоровими бурцями на щоках. Вони ж увiйшли в прихожу поперед мене, а я зосталась позаду. Зачиняю дверi та й думаю: "Не буду я витикаться наперед, щоб мене знов не прийняли за матiр, бо я ж ще й досi навiть нiгде на весiллi не материнувала". Аж вискакує з дверей той полковник Пришибитько в бiлому кiтелi, i владимирський хрестик телiпається в петельцi на грудях. Мабуть, вiн i спить в тих хрестиках.

Цей старий з такими кудлатими бурцями, неначе начiпляв на щоки клоччя, та сухий, та жовтий! Вiн чогось не до їх обертається, а просто до мене: витрiщив злi очки, крутить ними, неначе хотiв мене з'їсти або застрелить тими очками. А потiм роззявляє вершу та й випинає губища, неначе трубу. Дививсь, дививсь вiн довгенько, а потiм як криконе на мене: "Ти куди лiзеш? Ви, чернички, усi дармоїдки. В мене на монастирi для дармоїдiв нема нiчого! Пiшла геть! Геть, з двора, волоцюго!" Я розсердилась, аж нестямилась, визвiрилась на його й собi та й кажу: "Я й сама ладна давать грошi на монастирi, а не од когось там брати. Не кричiть лишень так на мене, бо й я такий офiцер, як i ви, а може, ще й кращий од вас". Вiн витрiщив дурнi очi на мене та й придивляється: неначе шукає очима, чи й справдi не блищать часом на менi на мундирi гудзики. А потiм якось-таки зараз схаменувсь: обертається до їх та й каже, та все сердито, неначе й їх лає: "Я цими дурощами, цими квартирами не пiклуюсь. Нехай лиш моя жiнка побалакає з вами". Обернувсь на цапиних нiжках та й пiшов, неначе понiс на кiлку свою лису, облiзлу голову.

– Це справдi вам трапилась притичина! Ото, скажiть, якi бувають лайливi люди! Це ви на такiвського наскочили, – сказала Масючка.

– Атож! Коли дивлюсь, аж в дверi сунеться й шелестить шовковим подолом якась товстуля, неначе висока та здорова копиця сiна на степу, та така гладка, що й в шкуру не потовпиться. Стала в дверях та всi одчиненi навстiж дверi зайняла. На їй шовкова чорна сукня аж лиснить; на грудях золота брошка завбiльшки як добрий кулак, ще й золотий ланцюжок телiпається до пояса, такий довгий, що ним можна й мого Рябка залигать. А воло таке вам товсте, неначе хто набрав повну хустку маку та й пiдв'язав їй пiд бороду! Очища чорнi; здоровецькi, а бровища загнутi та аж кучерявi на кiнчиках, неначе кучерi в качура на хвостi: так i знать, що вихрестка! Поклонилась нам ввiчливенько та й запрошує в гостинну. Ми й увiйшли. Вона просить нас сiдать i сама сiдає. А в покоях гарно, прегарно! Мебiль оббита червоним плисом та м'якенька. Я сiла та так i пiрнула в пружини! їй-богу, трохи нiг не задерла вгору.