Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– I iдеї нiкчемнi, i в нас люди-таки настали нiкчемнi, пустi, верхогляди, неслухнянi, – сказав архiмандрит. – Так i прийшлось одно до другого!

– Що правда, то правда! – обiзвавсь Воздвиженський. – Якi тепер стали студенти в унiверситетi, та хоч би i в нас, в академiї? В клас не ходять, до церкви не ходять, про богословiю нiхто й не дбає. Кинулись на тi реальнi науки й носяться з ними, як бог зна з чим! А ми вчились добре, любили науки, ми ходили до церкви i в клас, ми поважали старших i начальникiв. А тепер що? Гiде студент проз професора, задере носа й шапки не здiймеї От що!

– Нам нiчого не треба з Європи, окрiм залiзних дорог та ще усяких потрiбок для життя. За духовним хлiбом нам нiчого їздить в Європу! – обiзвалась одна лиса голова.

– Ми вже зовсiм стали європейцями, хоч i самi того не примiчаємо. Тiльки нам потрiбний нацiональний грунт, народ, наша мова, наша рiдна поезiя, – промовив Радюк.

– Якої вам мови ще треба? Нащо вам iнша мова? Це ж недурно, що ви встоюєте за якусь мужичу мову. Це вже сепаратизм! – так репетували вони й не могли вгамуваться. Дашкович сидiв i не промовив слова.

– От знайшли якусь нову, опрiчну нацiю. От i знайшли якийсь опрiчний народ! – репетували сивi голови. Воздвиженський встав i махав руками, неначе вiтряк крилами. Ользi стало трохи страшно. А Кованько трохи не прискав од смiху та все торкав лiктем Радюка.

– От послухайте мене! – промовив Радюк. – Я був недавнечко на селi: бачив, яке життя нашого народу; бачив, якi там порядки. Тепер в селах бiльше шинкiв, нiж шкiл. Тi школярi, що виходять з школи, i самi не тямлягь, як себе цiнувать, чи в шаг, чи в карбованець. Вони не поважають народу й своєї нацiональностi i самi не тямлять, що вони за люди! Не народ, а якусь збавлену череду писарiв та панських лакеїв готує тепер народна школа на Українi. А голови обдурюють народ вкупi з писарями й жидами-шинкарями. Жиди поять народ, беруть в засаву часом останню одежину. Люди позичають грошi й дають за проценти своє поле на кiлька год головi та багатирям. Це все я говорю про села. А що сказати про нашi города? про порядки в городах?

Деякi схопились з мiсця й не дали й скiнчить Радюковi.

Погаласувавши, посердившись, всi почали заспокоюваться. В залi стало знов тихо.

– Вибачайте менi! Але менi здається, що все те лихо йде од масонiв, од масонських лож, – промовила Турманша, котра ще пам'ятала масонськi ложi.

– Де там од масонiв! Лучче скажiть – од спiритiв! – сказав Радюк, котрого Кованько торкнув лiктем.

– Це все од масонiв, од масонiв! це не з Парижа, – сказала Турманша.

– Скрутить вас треба залiзними обручами, щоб ви не вигадували нiсенiтницi. Лучче б ви не вчились, лучче б ви нiчого не робили, били байдики, нiж мали б напхать в голови отих iдей! – репетував Воздвиженський.

– Чудно менi таке чуть од професора! – сказав Радюк.

Радюк утомився. В його аж голова заморочилась. Вiн встав з стiльця, одiйшов до вiкна й обперся об одвiрок. В його пiд самим вухом знадвору ревла страшна негода пiзньої осенi. Вiн прислухався, як вiтер змiняв тони, неначе юрба голодних вовкiв: то свистiв, то шипiв гадиною, то вив звiрюкою, то, зiбравши всi сили, гув так, неначе силкувався перекинуть дiм.

Ненароком вiн кинув очима на Ольгу. Вона сидiла мiж iншими, наче квiтка в квiтнику. Вiн втупив свої очi в її променястi очi. Йому так хотiлось знайти в тих очах пораду, спокiй! Ольга одвертала очi од його, i промiння її пишних очей минало його.

Радюк вийшов з гостинної в залу. Вiн згорнув руки й почав ходить по залi, доки трохи не втихомирилась його душа.

З гостинної вийшла Ольга, їй осточортiло слухати старечу розмову й старечу лайку. Радюк пiшов до неї назустрiч i почав з нею ходить по залi.

– Чи чули ви, як тiльки що говорили там, як карали нас, як топтали нас в грязь?

Ольга мовчала. Вона спустила очi додолу. Вiн ждав од неї хоч доброго слова, хоч одного ласкавого слова для себе. А вона мовчала й слова не промовила.

– Чи чули, як нас судили, обговорювали, як знущались над нами без усякої провини? За нами нема зерна неправди, а нас мають за бог зна кого, за якихсь ворогiв всього святого. Чи вже ж ви, Ольго Василiвно, не оступитесь за мене хоч одним словом?

Ольга ходила, все мовчала, все не пiдводила голови. Радюк хотiв глянуть на її очi, прочитати в їх хоч тiнь прихильностi до своїх думок i не мiг, бо не бачив тих очей.

– Чи вже ж ви, Ольго Василiвно, встоюватимете за такi думки, за такi гадки, за якi отам тiльки що говорилось?

Ольга все мовчала й не пiдiймала навiть очей. Вона неначе чогось шукала на пiдлозi, так пильно втупила очi в її.

– Так ви встоюєте не за мене? Чи так? Так ви стоїте за їх?

Ольга мовчала й мовчки вийшла до другої кiмнати. "Коли б вона слово промовила, хоч яке-небудь слово!.. Так вона за їх, не за мене!" – подумав Радюк i пересвiдчився, що втратив Ольгу навiки.

"Прощай же, моя любов! Прощай, моє щастя! Прощайте й ви, карi очi! Нащо ж ти, доле, дала нам спiзнатись, коли не судила нам побратись!" – думав Радюк i почув серцем, що втратив велике щастя в життi; навiки марно згинула чиста, як свiт зорi, його любов.

Радюк не сiв, а впав на стiлець. Його лице зблiдло одразу, очi нiби туманом повились. Ольга вернулась з кiмнати, тихо перейшла залу, навiть не глянувши на його, i сховалась за тими дверима, де було свiтло й видно, як удень. Радюковi здалось, що вiн бачить Ольгу, котра вернулась нiби з того свiту. Вона була блiда. Ольга вийшла за дверi й зачинила, i йому здалось, що для його зайшло навiки сонце та вже й не зiйде вдруге.

"Прощай, моя любов! моя чиста, свята, занехаяна любов! Прощайте й ви, чорнi брови й очi зорянi! Прощай, моє дороге щастя!"

Радюк вхопив шапку й похапцем побiг з зали. Його перепинила хазяйка.

– Куди це ви так заранi? Їй-богу, не пущу! I не думайте собi нiчого! – говорила Степанида Сидорiвна.

– Вибачайте менi, будьте ласкавi! Я трохи нiби слабий; менi недобре, – сказав вiн, i Степанида Сидорiвна пойняла вiри, бо його лице було блiде, наче мертве. Радюк бiгцем побiг з Дашковичевого дому, навiть не оглянувсь.

Надворi схопивсь страшний вiтер, налiтав з-за Днiпра на київськi гори, неначе кидалась та сiкалась скажена татарська орда. Дерева коливались, гнулись, аж лущали та скрипiли. Радюк вискочив з гостинної й бiгцем попростував до свого житла якось несвiдомо, механiчно. Вiн навiть не чув, як буря сатанiла, ревла та свистiла, трохи не звалювала його з нiг, i все гнався вулицями, доки не вскочив в свою кiмнатку. Несподiване лихо неначе гналось за ним навздогiнцi, i вiн нiби втiкав од його.

Вiн ускочив у свiй покоїк, засвiтив лампу, впав на лiжко, заплющив очi й одразу нiби замер. Нiякiсiнька думка не ворушилась в його головi. I тiло наче обважнiло й здерев'янiло, i думки наче скам'янiли. Щось нiби дуже важке та завальне нагнiтило його, душило безперестанку й не давало нiякого просвiтку думкам.

Довго вiн лежав i не мiг опам'ятатись. Минула година, минула й друга. Лампа ледве блимала на столi. Запаморочена голова каменем вдавила м'яку подушку, неначе пiрнула в її. Вiтер свистiв та гув, стукотiв, рвав вiконницi нiби руками. Молодий хлопець од скорботи не чув того лютування бурi, не чув стукоту й гуркоту. Вiн задрiмав якоюсь важкою дрiмотою. Йому здавалось, що вiн кудись йде в туманi, хоче вийти з його, силкується вийти, шукав стежки й сам не вiдає, куди йде i кудою йому вийти, никає, блукає навмання.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: