Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Ото було б за що розказувать на селi, якби ця оказiя трапилась з вами й справдi! – сказав Масюк.

– Вони говорять за квартиру, а в мене очi зорять по покоях. В кутках стоять фiкуси, листатi та високi, аж пiд стелю. Коли, серце, зирну я в куток, аж там за фiкусами з-за листу виглядає якийсь здоровий чи iдол, чи якась людська подоба зовсiм тобi голiсiнька. Стоїть, як мати народила, той iдол, обпершись лiктем об стовпець, ще й черево виставив. Нате, мовляв, дивiться! Менi аж нiяково було дивиться. Я аж почервонiла, так засоромилась, та, щоб не дивиться на ту непотрiб, повернулась на крiслi. Коли обертаюсь, аж пiд здоровецьким дзеркалом на мраморному столi стоять знов якiсь три красунi, голiсiнькi, як мати народила, i пообнiмались руками. Та вже й не додивилась добре, чи вони танцюють, чи хвицяють одна одну, достоту так, неначе три коняки в спасiвку стулились головами та одмахуються од гедзiв. А в дзеркалi одбивається ще три iдоли, такi самi достоту, ще й повернулись до моїх очей, вибачайте, задом, неначе виставили на показ усi сiм смертельних грiхiв з граматки. Вони розмовляють, а я вже не знаю, куди повертаться, та сиджу як неприкаяна, спустивши очi. А та господиня говоре та говоре, та таким тихим та приємним голосом. Мабуть, дуже добра людина.

Насмiлилась я знов та й думаю: "Дай зиркну, чи не вгляджу й тутечки десь в закутку таки" образiв, як в переднiшiй господi, в Рибачкової". Шукала очима, зорила по кутках, по стiнах, – нiгде тобi нема i признаки образiв, тiльки каторжнi iдолища тикають менi в очi свої розгорнутi граматки з смертельними грiхами.

Масюк зареготавсь на всю хату, Масючка й собi осмiхнулась.

– Павло Антонович назвав себе на ймення. I ця чогось залупала очима, неначе щось пригадувала… але не скривилась так химерно, як Рибачкова. Мабуть, знають або i тут чули за Павла Антоновича, – сказала панiя Висока.

– Мабуть, i ця чула за мене якiсь дурнi слихи, – сказав Радюк, – але їй за цi слихи, надiсь, байдуже: тiльки я пересвiдчуюсь, що мене i судять, i гудять по салонах.

– А зате ж ми знайшли собi в того злого полковника та в доброї полковницi пречудову й недорогу квартирку, – сказала Галя. – Ось, мамо, пiдете з нами та подивитесь.

– А я тiльки грiха набралась по самiсiньку шию, неначе вбрела десь ненароком в посiв з грiхового насiння, – бiдкалась Ликерiя Петрiвна. – Ще й сонечко не зайшло, як я спокутувала грiхи, а оце хоч iди до ченцiв та знов сповiдайсь.

– То й висповiдаєтесь, – сказав Радюк. – Гаразд, що недалечке ходить.

– А вже зроду-звiку не пiду з вами оглядать київських жител. Набралась грiхiв, як вiвця реп'яхiв. Буде менi втямки ця проща аж до нових вiникiв, – аж до другої петрiвки.

– Зате ж матимете за що розказувать знайомим сусiдам аж до другої спасiвки, – кепкував старий Масюк. – Настачите на всю околицю цiкавих київських новинок.

– Але оце ми зробили добру промашку по Києвi. Я виголодавсь, не знаю й як! Ходiм оце усi обiдать в ресторан! – сказав Радюк.

– Хiба мене понесете на руках, а сама я вже не спроможусь дiйти, – сказала Ликерiя Петрiвна. – Сказать по правдi, в мене от-от незабаром нарядяться пухирi або чиряки на пiдошвах.

– Та й ми не дiйдемо. Ноги щемлять, неначе їх хто ломакою молотив. Iдiть, серце, собi вдвох з Галею, а ми пообiдаємо вдома: є ще в нас чимало всякого поживку, є ще цiла шинка з плiчка, – сказала стара мати.

– А я б оце напилась питного меду-липцю! Я таки зроду ласiйка: люблю солоденьке, та добреньке, та смачненьке. Ой, смачний же тут отой питний мед! Од тiєї балачки та лайки з усякими Пришибитьками в мене аж в пельцi посохло.

– Та ходiм, Ликерiє Петрiвно! Я вам достану й питного меду, й вина! – сказав Радюк.

– Цур їм, тим ресторанам! Там мене обдеруть, як козу вовки. Тут у Києвi за все плати окроми: i за простирадло окроми, i за подушку окроми, i за отой "самограй" окроми, i за якесь дране укривало окроми, i за свiчку окроми, i за те, що сядеш i один ступiнь ступиш, – охроми, – говорила Ликерiя Петрiвна.

– Та там же в ресторанi не подаватимуть вам на стiл свiчок та подушок, – зауважила Галя.

– Та то я, бачте, говорю проти того, що тутечки деруть за все, неначе дiти з батька, – сказала Ликерiя Петрiвна.

Старi заходились коло плiчка, а молодi пiшли обiдать в ресторан. Пообiдавши всмак, вони пiшли на прогуляний в Царський садок, довго гуляли понад горами, милувались, виглядали на мiст, на Днiпро, на Аскольдову могилу, що притулилась на терасi пiд горою в зеленому деревi. Старий город пишавсь на горi, неначе виставляв проти гарячого сонця на показ усю свою дивну красу. Цiла група монастирiв i церков нiби з букетами золотоверхих бань, та баньок, та позолочених хрестiв сяла та лиснiла на май-ському сонцi, оперезана зеленими алеями на краєчку гiр. Пам'ятник святого Владимира неначе був намальований на оксамитi м'якого делiкатного блакитного неба.

Картина була лиснюча, мигаюча, мрiйна, неначе золотий зачарований вигляд у снi або в казцi. I молодий Радюк, i Галя милувались на волi тим виглядом, милувались своїм коханням i були щасливi без кiнця, без краю.

– Який дивний звiдсiля Старий город! Неначе цю красу я бачу в снi, неначе слухаю чудову казку й бачу усї дива "Тисяча однiєї ночi", – сказала Галя. – А все-таки як пригадаю, що менi вже не вертаться до нашої Масюкiвки, то мене бере жаль. Я б оце находилась тутечки, натiшилась, намилувалась оцим усiм та й до Масюкiвки ладна б вернуться хоч i зараз, в той неглибокий яр з вербами, на тi милi пригорки понад яром, в наш тихий, густий, та затишний, та запашний вишневий садочок!

I маленький сутiночок не то задуми, не то смутку промайнув по її виду, по її карих очах. Вона одвела очi од лиснючого та блискучого вигляду й неначе бачила спущеними додолу очима i той тихий довгий яр, i зеленi верби на яру, i густий затишний та запашний вишневий садочок, її душу поривала тиха поезiя ярiв та садкiв дуже, нiж блискуча краса Старого города.

– Ти, Галю, селючка зроду! Тим-то й пориває, й потягує твою поетичну душу той ярочок i той садочок. Забувай, серце, потроху той ярочок i вишневий садочок, бо ми мусимо з головою пiрнуть в цьому, зверху тiльки мрiйному та лиснючому Вавiлонi, в цiй бiганинi та тяганинї людського мiського життя.

Галя похнюпилась, похилила голову й трохи не заплакала.

Вони вернулись додому й по дорозi купили для Ликерii Петрiвни пляшку питного меду та пляшку вина. Ликерiя Петрiвна зараз налила сiакан меду й дудлила, закинувши голову назад, її куценькi товстенькi брови поїхали вгору й стали ще коротшi, неначе на лобi хто посадив два гудзики.

– Ну, та й спасибi вам за цей гостинець! Оце ж я заходжусь п'янствувать серед святого монастиря, бо дуже ласа зроду до меду! – аж гукнула Ликерiя Петрiвна. – Я таки добра ласiйка. Маю цей грiх на душi.

– А що! може, й ви признались на сповiдi на духу, як одна молодиця, що, мовляв, годувала в святу п'ятницю на Параски дитину молоком та забулась i ложку облизала, – жартував Радюк.

– Ви п'янствуйте собi на здоров'ячко, а нам же то завтра доведеться бiгати по магазинах та скуповувать усяку всячину на нове Галине господарство: i мебiль, i самовар, i горшки, й миски, – клопоталась стара мати.

– I макогона, серце, не забувайте! Тут, певно, в цих киян не знайдете нi макогона, нi друшляка, нi ковганки, бо то не село. Жарти жартами, а я, їй-богу, трохи чи не правду кажу, що не знайдете нi товкача, нi ковганки, бо цi київськi ледащицi не затовкують салом борщу, навiть i не заминають, i не засмажують засмажкою. Обiдала я iнодi в тих ресторанах. Борщ, серце, хоч свиням в корито або в помийницю! Пхе! – аж пхекала Ликерiя Петрiвна.

На другий день стара мати з Галею та Ликерiєю Петрiвною цiлiсiнький день вештались по магазинах та скуповували усяку всячину для молодих на нове господарство: i посуд, i мебiль, i куховарськi знаряддя, i лiжка, i усякi укривала й простирадла, ще й набирали для Галi усяке убрання.

Ввечерi стара мати лежала на лiжку аж блiда, аж тлiнна, трохи не стогнала, така,була втомлена од того клопоту та бiганини. В неї судомило ноги i все тiло обважнiло, неначе од якоїсь важкої хвороби.

Аж другого дня скiнчилась та бiганина. Аж перед вечором Олександра Остапiвна й Галя вже зовсiм скупились i поодвозили усi закупки на квартиру. З ними пiшла дивиться на квартиру й Ликерiя Петрiвна. Стара мати загадала зятевi зараз-таки почiплять образи, а Галя почiпляла вишиванi рушники й пообвiшувала ними обидва образи, котрими старi її благословили, ще й лампадку почепила в кутку перед образами.