Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Чимало минуло часу. Чимало втекло води у Днiпрi. Ольга швидко забула Радюка. Новi знайомi, усякi випадки знесли з її серця любов до Радюка. Вона почала зовсiм забувать про його, i на його мiсце в Дашковичевiй гостиннiй з'являлись вже новi особи… До Ольги присватувалось чимало женихiв, але всi вони були й не дуже багатi, i не дуже гарнi. Пiсля Радюка навiть Кованько об'явився Ользi й просив її руки. Але якось в один день Ольга з матiр'ю, йдучи проз його магазин, побачили, як вiн сам продавав лойовi свiчки, стоячи за прилавком. Другий раз вони поїхали до банi, а ту баню взяв на оренду Кованько, i, пiд впливом нових реальних iдей, часом сам стояв в конторцi й продавав бiлети. Раз якось Ольга з матiр'ю пiдступили до конторки за бiлетами i вгледiли там Кованька. Ольга трохи не згорiла од сорому й трохи не зомлiла. Вона зараз пiсля того написала до Кованька й дала йому гарбуза. Довго не траплявся їй такий жених, котрий пiдходив би й пiд її iдеал i припадав хоч трохи до вподоби.

Але раз якось влiтку Ольга з матiр'ю гуляла понад Днiпром на шосi. Пiсля дощу на шосi не було анi порошиночки! Днiпро стояв тихий i ясний, як дзеркало. На крутих горах зеленiло дерево, не ворушачи анi листочком! Подiл дрiмав i наче плавав на водi, одкидаючи в Днiпрi вершечки церков i дзвiниць. На горах коло Владимирового пам'ятника, в Царськiм садку, на шосi скрiзь сновигала публiка. Київ гуляв, дихав свiжим повiтрям. Ольга зайшла з матiр'ю по шосi далеченько. Вони обидвi стали на мiсточку, поспирались на залiзнi штахети й дивились, як чудовий мiст висiв над водою й одбивався в водi, як пароход тихо коливався серед Днiпра. Проз їх проходило багато людей, пролiтало по мосту багацько екiпажiв, i всi пани й паничi задивлялись на Ольгу. В лiтнiй сiрiй сукнi, повненьким своїм лицем, де блищали темнi очi, не втративши нi крапельки свого свiту й вогню, вона принаджувала очi всiх, грацiозно спираючись на гратки одним лiктем i ставши боком до Днiпра так, щоб її бачили всi прохожi.

По шосi катав екiпаж, скiльки було сили й прудкостi в коней! Конi бiгли, неначе поносили, порозкидавши голови на обидва боки й позгинавши дугами шиї. В екiпажi сидiв вiйськовий з полковницькими еполетами. Його повне лице було гордовите, i червонi губи надутi. З пихою кидав вiн очима на гуляючих дам, одкинувши назад голову. Ольга здалеки вгледiла його й повернулась вся до його. Вона його впiзнала. А полковник, тiльки що порiвнявся з ними, зирнув за неї оком i торкнув погонича. Той осадив назад баскi конi; конi неначе сiли й спинились. Полковник зiйшов з екiпажа й почав гулять. Вiн почав придивляться до Ольги. "Вона й не вона! – думав вiн, та все крутився то сюди, то туди. – Вона чи не вона та чорнява красуня! Здається, вона!" – думав вiн, та все гуляв, навiть став коло штахетiв, сперся i все поглядав на Ольжин чудовий профiль, на червонi, як калина, губи.

Ольга глянула на огрядного полковника й зараз впiзнала того знайомого офiцера, котрий колись у клубi романсував з нею й навiть ще тодi сподобався їй своєю смiливiстю, комплiментами, петербурзькою рiднею й гордим аристократичним видом. Вона сама зачепила його.

– Чи вже ж ви мене не впiзнаєте? – сказала вона йому весело й ласкаво.

– Чи вже ж це ви, Ольго Василiвно!

– Як бачите, я! Мабуть, я стала стара, коли ви мене не впiзнали.

– Ой, якi ви стали, якi ви стали! – сказав вiн.

– Така стала, що ви насилу мене впiзнали, – сказала, смiючись, Ольга.

– То прошу ж у вас дозволу бувать в гостях у ваших рiдних.

– Коли ви того бажаєте, то я прошу вас од щирого серця, – сказала Ольга й порекомендувала його матерi.

Полковник вже й не покинув Ольги. Вiн попросив їх у той екiпаж, в котрому сам сидiв, i завiз їх до Дашковичевого дому.

Через мiсяць в тiй самiй церквi, де колись вiнчалась Степанида й Марта, вiнчалась Ольга з тим полковником. Всi люди говорили, що не бачили ще такої гарної молодої й такого одутловатого ситого бурбона. Вони вiнчались на пiдмостках, обгороджених штахетами. Як ступив молодий, вже сивуватий, на тi пiдмостки, то вони аж задвигтiли й загули, так що всi осмiхнулись.

Полковник завiз Ольгу десь далеко, одначе швидко вернувся до тестя, бо, як потiм виявилось, в його тiльки й було добра, що еполети та полковницький мундир. Ту маєтнiсть, про котру вiн колись торочив Ользi на балу, давно спродали за його давнi офiцерськi довги.

Радюк, послуживши кiлька рокiв в столицi, вернувсь в Київ. Начальство в Києвi стало iнше. Про Павла Антоновича Радюка вже забули. Вiн взявся за науку й почав готуватись до унiверситетської кафедри. Час узяв своє. Вiн забув Ольгу. Цвiла вже не одна весна пiсля його виїзду в столицю, i потроху гоїлось його серце. Зацвiли знов новi квiтки весною в Києвi, i знов зацвiло його серце, бо воно вже загоїлось i знов жадiбно забажало кохання, бо воно було ще таке молоде, так хотiло любить!

Раз якось Радюк згадав про свою першу любов, про Галю Масюкiвну. Йому дуже заманулось побачить її. Вiн поїхав в Журбанi до батька. Не смiючи їхать до Масюкiв, вiн заїхав до Ликерiї Петрiвни. Як же вiн здивувавсь, заставши там в гостях Галю! Вони подивились одно на одного й не знали, що й казать. Галя стояла серед свiтлицi, гарна, як i була переднiше. Вона неначе трохи пiдросла, поповнiшала, стала показнiша й покращала: її лице стало повнiше, очi горiли ще бiльшим блиском, але стали нiби смутнi, задуманi.

– Чи впiзнаєте мене? – спитала вона Радюка, котрий все придивлявся до неї.

– Як же вас не впiзнать! – сказав вiн i спустив очi додолу, неначе почував свою провину.

– Ви трошки змарнiли, – сказала Висока до його.

– Бо я був дуже безщасний, Ликерiє Петрiвно! А колись був дуже щасливий, як був молодшим.

– Знаємо, чули. Ми все знаємо. Недурно ви помарнiли, – сказала Висока.

Галя трохи не заплакала й вийшла в квiтник. Там вона вирвала й заклала за косу два гвоздички i ввiйшла знов у хату. Радюк сидiв i думав. Перша любов знов тихо заворушилась в його серцi.

– Чи ви менi простите, що я був… був дуже безщасний? – спитав вiн у Галi.

Вона пальцем показала йому на два свiжi гвоздички, в косi, свiжi, як її любов. "Чи пам'ятаєте ви два гвоздички?" – спитала вона в його.

– Пам'ятаю, пам'ятаю, – промовив Радюк, взявши її за руку, i од того часу вiн почав часто одвiдувать Масюкiв.

Незабаром, через мiсяць, вони повiнчались в журбанськiй церквi. Масючка й Масюк були дуже щасливi, а Висока й собi радiла Галиному щастю. Пiсля весiлля Радюк з Галею мав їхать до Києва. З ними забажали поїхати Масюки й панiя Висока на прощу.

XIII

Саме в половинi мая Павло Антонович Радюк з своєю молодою жiнкою Галею налагодились їхати до Києва. Радюковi треба було напитувать собi скарбової служби або будлi-де шукать якогось не скарбового мiсця. Старий Масюк та Олександра Остапiвна Масючка – Галинi батьки – теж захотiли їхати вкупi з ними на прощу. Ликерiя Петрiвна Висока й собi пристала до їх, щоб одговiться в Києвi в будлi-якому монастирi й поскидать з своєї душi усякi грiхи та провини київським ченцям в торби, як вона казала.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: