Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– О, за границею ще багато розумнiшi од нас! – говорив Дашкович.

– Ой, не вiрте йому! Куди ж тiй нiмотi стать врiвiїi з нами! – заговорив Воздвиженський, – Ми перший народ в свiтi! Нiгде нема бiльшого царства од нашого, нiгде нема кращої вiри, чистiшої вiри, як наша.

– А в Єрусалимi! а на Афонськiй горi? Як пишеться в "Житiях", – почав диспутувать Сухобрус. – I там були великi святi, такi, як i в нашiй лаврi, i там святi боролися з злими духами, як i нашi печерськi, київськi.

– Нашi московськi святi боролися ще бiльше i полатали боки самому сатанi! – сказав енергiчно Воздвиженський, которого нацiональне чуття було трохи зобижено. – Святий ваш Київ, святий Єрусалим, а наша Москва ще святiша. Думаєте, що в вас мощей бiльше! Та в нас мощей такого, що хоч греблю ними гати! – говорив уже сердито Воздвиженський i трохи вже не загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його лiктем пiд бiк.

– Ой! Хто ж видав так говорити про святi мощi, – благочестиво промовив Сухобрус i перехрестився. – Святий Київ, свята i Москва. Хто ж проти того що говорить.

Сухобрус поналивав чарки, i всi випили й стали ще веселiшi.

– Ой ви, уми-розуми! – промовив смiливо Сухобрус. – Але, мабуть, не одгадаєте: що пiсля чаю! А нуте! хто одгадає? – Студенти дивились на його й почали одгадувать. Один казав, що пiсля чаю треба випити, другий казав, що треба покурить, що треба подякувать.

– Нi! нi! – казав Сухобрус, трiпаючи головою.

– Треба додому йти! – обiзвався Дашкович.

– Нi! – трiпнув головою Сухобрус. – От тобi уми-розуми! Одже й не всього ви навчились в академiї. Пiсля чаю – слiдує – воскресенiя мертвих i жизнi будущаго вiка, амiнь! – промовив Сухобрус слова символу вiри.

Всi засмiялись; навiть панни осмiхнулись i запишались.

– А хто не родився й умре? Хто родився i не умре? – знов загадав загадку Сухобрус.

Ця загадка була не така мудра, як перша, її швидко одгадали, що не родивсь i вмер – Адам, родивсь i не вмер – Iлiя та Єнох, бо обидва були взятi живими на небо, як написано в бiблiї.

– О уми! ото розуми! одгадали! – хвалив їх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хатi й спинивсь коло картини Ноя з синами.

– Що це в вас таке? Чи попи, чи диякони, чи слiпi Велiзарiї? – промовив Воздвиженський i за тим голосно прочитав напис: "Святий праотець наш Ноє".

– Е! в вас, бачу, гiтара є! – промовив Воздвиженський i зняв з стiни гiтару. – А заграйте, будьте ласкавi, або й заспiвайте, – сказав Воздвиженський, сiвши коло Марти.

– Я колись спiвала, та вже позабувала, – промовила кокетливо Марта. – Просiть сестру.

Воздвиженський зняв з стiни другу гiтару й понiс Степанидi. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.

– Коли ви не хочете, то ми будемо спiвать з Дашковичем. Ану! починай української!

I Дашкович смiливо почав тенором "Вийди, дiвчино! вийди, рибчино!" Воздвиженський пiдтягав басом i так ламав українськi слова, що панни не могли вдержаться од смiху. Одначе Марта почала акомпанувати на гiтарi, а за нею й Степанида на другiй. Пiсня вийшла дуже гарно, бо її спiвали вмiлi голоси. Сухобрус аж умилився серцем.

Паничi скiнчили й просили спiвать самих паннiв. Вони мусили заспiвать "Сизого голубочка". Голоси їх були добрi, але не дуже твердi й смiливi. Вони спiвали й пишали губи, а од того пiсня виходила дуже вже сентиментальна.

– Годi вже того голубочка! Заспiвайте лишень "Горлицi"! От пiсня! – говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили "Горлицi" дрiбно й голосно. До їх пристали паничi. Пiсня була така весела, така жвава, що пiдiймала ноги до танцiв.

– Заспiвайте ж iще нашої пiснi, та жалiбної-жалiбної, – просив Сухобрус.

I всi разом заспiвали "Чи я в лузi не калина була, чи я в лузi не червона була?"

– Ой, не спiвайте, бо буду плакати! – просив Сухобрус, переслухавши пiсню. – Що менi згадала ця пiсня? Яку давню давнину пригадала вона менi! I мою молодiсть, i мою покiйницю, i мої лiта давнi, навiки минувшi!

Вже на сходi небо зачервонiло, а гостi все спiвали та спiвали, та випивали. Нарештi, сам Сухобрус став серед хати i почав спiвать церковних пiсень. До його пристали студенти, а за ними мусили спiвать i панни. Вже надворi стало розвиднюваться, а вони всi спiвали "Взбранной воєводi" та "Многая лiта!"

В Братському монастирi задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму.

– Дашковичу! чуєш? – промовив Воздвиженський.

– "Час додому, час! забарилися!" – затягли всi, i паничi почали прощаться з хазяїном i дочками. Всi випровадили їх у двiр i розпрощались з ними. Хазяїн i дочки просили студентiв не забувать їх i одвiдувать якнайчастiше, тiльки не через баркан, а просто через браму.

Ранок, свiжий i росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усiх золотих хрестiв Старого Києва, на високих горах, з'явились червонi, як жар, промiння, а Подiл лежав сонний пiд горою в глибокiй темнiй тiнi.

Студенти ввiйшли в монастирську браму, де стрiлось їм кiлька перекупок з кошиками в руках. Дверi в корпусi були вже одчиненi. Вони благополучно пройшли до номера й повалилися на лiжка, змученi днем i нiччю, так багатою на притичини.

А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кiмнати, приклав палець до лоба, довго думав i сказав:

– Щось воно та недурно! Щось та буде! I треба ж було цим паничам потрапити перелiзти доконче в мiй садок, зайти до моєї господи несподiвано й негадано в таку пiзню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть!

Так говорив Сухобрус пiд впливом "Печорського патерика", начитавшись за спокуси од злих духiв. Йому i в голову не прийшло, що дiло сталося дуже просто й випадком.

– Щось буде! – все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба. – Дочки! готуйтесь до весiлля! Ось що буде! – промовив батько весело до своїх дочок i пiшов спать.

Вплив "Печорського патерика" з батька перейшов i на дочок. Вони не лягли спать i пiшли в садок стрiчать схiд сонця, їм так ясно малювалась вечiрня сцена в садку!

Роса падала їм на коси, на лиие, на одежу; великi краплi дощем падали з листя й обсипали їх бiлi сукнi. Сонце викотилось з-за Днiпра й освiтило їх зблiдлi лиця й трохи червонi очi. А вони все ходили по садку й дивувались. В кожної в головi стримiла батькова думка: щось буде! щось повинно буть!

В обiди батько прийшов з магазину до господи, i за обiдом розмова йшла все про студентiв.

– Як же вам показались вчорашнi гостi? Чи сподобались хоч трохи? Я дуже вподобав Дашковича! Такий тихий, спокiйний i дуже розумний панич! – говорив Сухобрус. – А той другий щось дуже дикий та грубий! Чистий парубок!

– Одначе вiн з себе дуже показний, здоровий, має гарного баса, – сказала Марта, – а Дашкович вже геть-то розумний, хоч i дуже гарний з лиця.

I батько все хвалив Дашковича, а дочкам чомусь бiльше сподобався Воздвиженський. I Марта, й Степанида знаходили Воздвиженського здоровiлим; їм обом сподобався його бас, його смiливiсть, хоч i дуже груба. Тiльки одна другiй не признавалась в тому i таїла ту думку про себе. Марта знала, що Воздвиженський бiльше звертав увагу на неї, й була рада; Степанида завидувала й почала цураться сестри. З того часу мiж ними почався ще бiльший нелад. Одна поглядала на другу скоса.

Не так було мiж студентами. Воздвиженський вподобав Марту, а Дашкович – Степаниду. Дашкович не хвалив Марти.

– Тямиш ти! Ти подивись тiльки на Марту! Якi в неї брови, якi губи! Очi, як огонь, губи, як корали! А твоя Степанида… Ну що в неї гарного? Все тонке, дрiбне: i брiвки, i носик, i зубки.

– А в твоєї Марти брови, як у молодицi, очi, як сливи.

– Коли б пак у неї брови були ще товщi, очi ще бiльшi, то вона була б ще краща! Марта – то краса схiдна, щира українка, показна, чорнява! В нас в Россєї нiчого такого не знайдеш! Вона щира пальма Сходу! – говорив Воздвиженський.

Нiхто не знав, як вони познайомились з пальмами. Начальство навiть не дiзналось, що вони тiєї ночi не ночували дома. Тiльки першої-таки недiлi всi студенти дуже здивувались, побачивши, що Воздвиженський i Дашкович йшли з церкви поруч з Сухобрусiвнами й провели їх додому. Воздвиженський щось розказував Мартi, так розмахував руками, що зачепив якогось пана п'ятiрнею по головi й скинув з його шапку. З того часу Воздвиженський i Дашкович почали навiдуваться до Сухобруса, ходили з його дочками гулять в Царський садок. Старий купець був певний, що вони посватають його дочок, i раз не втерпiв, прохопився перед паничами, що в його "є, i ще й буде, ще й до того роздобуде!", що для своїх дочок вiн зоставить кожнiй по домовi. Того ж таки лiта Сухобрус заклав новий мурований дiм, на вулицю вiкнами й на два етажi. Для другої дочки вiн купив грунт проти свого-таки дому через улицю, в другому кварталi, й обiцявся збудувать такий же самий дiм. Студенти дуже ясно постерегли, до чого воно йдеться, i кожний мав на думцi заручиться, коли тiльки настане тому час.