Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Ну, це не дуже гарний буде для вас спiльник та супряжич, – сказав Радюк.

– Ще й який гарний спiлець вийде з мене. От побачиш! От поназдивишся! – жартував Кованько.

– А з вас i справдi вийшов би пречудовий фельєтонiст! – аж крикнув Дунiн-Левченко. – Не забувайте ж i ви про мої iменини. Приносьте свої фельетони, – просив на прощання Кованька Дунiн-Левченко.

– Добре! Спасибi за пам'ять! Як не вмру до завтрього, то прийду.

– Тiльки як йтимеш, то покинь дома свої фельєтони. Замкни їх у скриню на замок на два зводи, щоб часом не повтiкали та не потяглись наслiдцi за тобою в гостi на iменини, – жартував Радюк.

– Добре, добре! Але вже й менi час додому. Ходiм разом! Прощайте! Бувайте здоровi! Спасибi за шинку та за сiльську колендру, – говорив Кованько, прощаючись з Галею.

I вони похапцем одяглись i вийшли.

– Та стережись там у дворi, щоб часом не вискочив з дверей наш полковник та не застрелив тебе з своєї гармати! А то ще твої фельєтони й ноги задеруть серед двора, – говорив Радюк.

– Ще побачимо, чий батько дужчий: чи його гармати, чи мої фельєтони, – кричав з двора Кованько. – Може, не менi, а йому доведеться задригати ногами од моїх фельєтонiв, бо цей полковник обшахрував полк та з того й стулив собi оцей дiм, та ще взяв багату вихрестку, а вона йому прилiпила до дому ще й другий дiм. Мене нехай стережеться та не дуже нехай влучає.

Радюк з Галею вернулись в кiмнату. Галя кинулась мити посуд та прибирать з стола недоїдки та недопитки, наче переїди пiсля товаряки.

– Як же тобi здавсь мiй веселий товариш? – спитав Радюк в жiнки.

– Сказати по щирiй правдi, твiй веселий товариш чомусь не припав менi до вподоби таки одразу, хоч вiн i веселий, i реготить, i смiшить. Щось є в йому таке, що менi одразу не сподобалось.

– Товаришi в нас його любили за веселу вдачу, хоч вiн i причепливий, та аж в'їдливий з своїми жартами, але не вважали на його як на поважну, статковиту людину, з котрою можна всмак побалакать про якiсь поважнi справи. Вiн просто ненавидить такi поважнi питання й од їх позiхає без сорому або зараз глузує з їх, повернувши усю справу на жарти. Ти ж чула дещо з його поглядiв.

– Це правда, – сказала Галя, – але як же то отi веселi жартовливi зуби перетерли таку поважну рiч, як ота тверда наука, коли вiн скiнчив курс?

– Ця псяюха талановита, хоч нiби легенька на вдачу, як пiр'їна. Кованько з тих, що б'ють летючу й котючу опуку, як кажуть на селi. Здатнiсть в його до наук здорова. Але вiн нездатний спиниться на чомусь одному, скласти собi якiсь яснi мiцнi пересвiдчення. Це людина, як бачиш, зовсiм безпринципна. Це метелик, що весело пурхає на сонцi.

– Але ж цей твiй приятель, скiльки я зауважила, неначе трохи брехливий, бо все щось плете, чого я гаразд не втямила: плеще щось схоже на сiм мiшкiв гречаної вовни.

– Твоя правда, але тiльки трохи. Кованько й справдi з тих штукарiв, в котрих нiколи гаразд не допитаєшся правди, бо вiн все повертає па жарти, про що не спитай, i одбрiхується, й прикриває правду, наче якоюсь мрякою з жартiв. Але часом забудеться та й скине з свого язика ту мряку; якось ненароком нiби прохопиться та й скаже правду. Це буває з ним, коли вiн або дуже голодний, або трохи слабий, або роздратований i злий.

– Як слабий, то говорить правду? Це щось смiшнiше за самого Кованька, – сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату.

– Таки справдi так! Як здоровий, то все бреше, а як слабий, то каже правду, бо тодi катма в його снаги до жартiв: обрiк в кому тодi не грає.

– По-моєму, нехай би вiн краще все нездужав та слабував, аби тiльки казав правду, – сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату. – Я цiй людинi чомусь не йму вiри. Коли б вiн часом не нашкодив або тобi, або iншим.

– Може, це тобi такi гадки пiдказує твоя жiноцька вдача, бо ваша вдача буває часом дуже чутка та почутлива i часом вгадує дещо наперед так само, як i далекосяглий розум.

Галя почала виносить посуд до другої кiмнати та ховать його в шафу, а потiм вийшла в пекарню до куховарки, щоб попiклуватись вечерею.

Радюк прилiг на новенькiй канапi, оббитiй темно-пунсовою оббивкою, поклавши чорноволосу голову на вишивану подушку, i закурив папiросу. Надворi вже вечорiло. В кiмнатi густiшали тiнi по кутках. Тiльки червоне майське небо на заходi неначе горiло й жеврiло, як жар, i кидало гарячi жаровi одлиски на чимале дзеркало та на вишиванi рушники по обидва боки дзеркала. На яснiй вишиванiй подушцi чорнi кучерявi васильки в Радюка вилися наче молодим хмелем, але на його високiм гладенькiм, неначе виточенiм з бiлого мрамору чолi над самiсiнькими бровами вперше виникли два тоненькi зморшки, – перша прикмета заклопотаної жонатої людини, неначе з їх визирав перший клопiт в життi людини, котрiй треба думати, гадати вже не за себе одного.

Несподiванi запросини Дунiна-Левченка до себе викликали в його головi думи. I пiшли його думи за думами, неначе журавлi в небi повелись ключами, нешвидко, по-маленьку, з журливим сутiнком журавлиного вуркотання в лiтньому тихому небi.

"Треба буде сьогоднi в товариствi зачепить питання про нашi нацiональнi й просвiтнi справи. Як оцi тiнi закутали мою нову прибрану свiтлицю, так закутали нiби важкi чорнi хмари Україну. Зiбрались тi сумнi хмари з усiх усюдiв i давно вже заступили нам ясне прозоре нєбо i кинули тiнь та мряку на рiдний край. I хто розжене тi сумнi хмари? I звiдкiль поллється свiт на наш край? Народнi маси, тiльки що визволенi од панщини, темнi i непросвiтнi. Просвiченi верстви байдужнi до долi рiдного краю, позбиванi з пантелику, а часом виявляють себе й шкiдливими. Iсторiя заплутала ще гiрше ту плутанину. Сусiднi народи нашкодили нам своїм безглуздим вмикуванням в нашi справи та ще гiрше поплутали їх…"

Радюк важко зiтхнув. I його гострi, пронизуватi карi очi неначе припали росою. Вiн кинув думками в давню давнину, в далекi мннувшi часи, неначе хотiв там вишукать одповiдi на свої журливi питання, перебiг думками давню iсторiю й зауважив скрiзь культурний широкий розвиток через просвiту, через знання науки.

"Це одно i єдине джерело, звiдкiль поллється свiт на Україну: просвiтнiсть та наука. Люди через те недобрi й лиходiйнi, що не тямлять нiчого, нiчого не знають про те, що вчиняють, казав ще Сократ. Як тiльки в їх буде знання, вони втямлять, що то єсть добро, краса, правда й доброчинок. I вони тодi одвернуться од усього злочинного i привернуться до правди, краси, добра й доброчинку. Це свята правда! Усе лихо в свiтi сталось од нетямучостi. Люди коять лихо знезнавки. Знання й просвiтнiсть – це однi й єдинi золотi ключi, котрими ми одчинимо свiтлий рай для нашого краю, рай, повний зелених садкiв, повний збиткiв усякого добра, повний щастя й радощiв, де не буде нi старця, нi бiдноти, де всiм буде добре, скрiзь буде мирнота й спокiй, i не буде нi зависностi, нi ненависностi, не буде людей зависних, не буде нiякiсiнького ворогування, бо настане золотий час рiвностi, знання й просвiтностi".

I молодий красунь неначе потонув думками в тiй золотiй iмлi наступаючих кращих часiв, потонув думами в поезiї мрiй про будущий час. Свiтлi iдеали, свiтлi картини, одна краща й пишнiша за другу, то з'являлись, то зникали перед ним.

Вiн опам'ятався й пiдвiвсь. Час було виряджаться в гостi до свого товариша. Причепурившись перед дзеркалом, вiн попрощавсь з Галею й вийшов з кiмнати.

"От i загаявсь в мрiях. Затого зовсiм смеркне. Затого вечiр буде. Хотiлось би завидна дочвалать до iменинникового двора", – думав Радюк, хапаючись. I вiн хапком скочив на "дрожку" й ще завидна покатав в гостi до товариша.

XVI

Здоровий дерев'яний дiм Дунiна-Левченка був на Липках, де тодi проживали сливе винятково аристократичнi сiм'ї, усякi полтавськi, чернiгiвськi та здебiльшого київськi сполонiзованi дiдичi. Дiм був стародавнiй, схожий на дi-дицькi будинки по селах в дiдицьких багатих оселях. Стародавнiй сiльський ганок з чотирма дерев'яними колонами виступав сходами на тротуар, а дiм стояв трохи осторонь, одгороджений од улицi невисокими залiзними штахетами, через котрi попiд стiнами манячили кущi троянд та жасмину.

Через одчинену хвiртку Радюк вгледiв, що в садку манячили молодi товаришi, й сам Дунiн-Левченко стояв не далеко од хвiртки й махав до його брилем.