Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Прикатавши до брами, Радюк злiз, пiшов у двiр зайшов у садок. В садку на лавках сидiло кiлька душ молодих товаришiв та студентiв. Декотрi ходили парами по нечищених дорiжках та зарослих травою стежечках. I двiр, i садок були занехаянi, занедбанi. Старi грушi та яблунi буйно росли на волi, як хотiли, попереплутувались гiллям, вгнiздились верхами однi над другими, тислись, зчiплювались, неначе вступали в бiйку за своє мiсце. Клумби кзiток позаростували лопухом, чорнобилем та кропивою. А з бур'яну виглядали квiтки: лелiї, розкiшнi ряснi пiвонiї. Довгi дерев'янi станi та возовнi з галерейками та колонками зчорнiли, перехнябились, аж повгинались. Покрiвля на їх поросла зеленим мохом. Усе було пообдиране, зчорнiле. На стiнах дому щикотурка подекуди пообсипалась. Бляшана покрiвля на домi скрiзь повигорювала й зчорнiла. Подвiр'я заросло травою. Попiд барканами росли зеленi лопухи та кропива; вони постiкали й збутля-вiли в холодку. Десь вихопилась навiть собача бузина. Смерком вигляд здававсь ще сумнiший.

"Одже ж син казав правду, що старий Дунiн-Левченко все осовується та осовується, неначе iсторiя давнього козацтва та його нащадкiв, сьогочасних українських дiдичiв", – подумав Радюк, озираючи подвiр'я та поплутаний старий зарослий садок,

Радюк привiтавсь до iменинника й тричi поцiлувався з ним. Молодi гостi повставали з лавок i попростували до гурту. Почалась розмова та привiтання.

Всi поздоровляли Радюка з оженiнням, бажали йому щастя-долi в новому життi. Тi, що поскiнчували курс, були надзвичайно веселi та говорючi. Дехто розказував про свої вдатнi чи не зовсiм вдатнi останнi екзамени. Усiм очевидячки було весело. Майське повiтря ворушило й без того ворушливi молодi нерви. Весела голосна розмова, веселий нездержний регiт аж розлягавсь по старому садку.

– Але жарти жартами, а оце коли ми випадком зiбрались, то при цiй нагодi було б варто побалакать нам про щось поважнiше, – сказав Радюк. – Ми ж оце незабаром розiйдемось i розлiземось по свiтi. А поки що поговорiм, до якої працi нам ставати.

– Добре, добре! Тiльки коли б часом не принесло Кованька, бо вiн не дасть нам поговорить до ладу про нашi справи, – говорили молодi паничi.

З дому вийшов старий лакей i запросив усiх в покої на чай. Молодий Дунiн-Левченко вхопив пiд руку Радюка й повiв в покої. За ними юрбою, з вискоком, трохи не з вибриком, пiшли молодi гостi на парадовий прихiд з улицi.

Старий лакей одчинив дверi i впустив в покої цю веселу юрбу молоднечi. Вона одразу сповнила старi просторнi, але мертвi покої шумом та гамом. Дiм i справдi був старий i не лагоджений вже, може, кiлька десяткiв рокiв. В здоровiй залi два кутки осiли. Пiдлога погнулась i пожолобилась. Вiкна покривились набiк, неначе нездужали й терпiли велику муку, аж скривились. Старомодна дорога, але важка й завальна мебiль стояла неначе на горбу, й насторочилась бiгти наниз, а по другий бiк старомодний довгий та вузький фортеп'ян неначе опустив вниз довгого хвоста й заткнув його в куток. По закутках на шпалерах проглядали плями на стiнах, неначе хто позапинав їх попiд стелею географiчними картами. Тiльки двi гарнi копiї з портретiв козацьких полковникiв, хазяїнових предкiв, були прикрасою в залi.

Весела компанiя розсипалась по залi й неначе збудила й дрiмаючу завальну мебiль, i старого недужого дiда з хвостом, що вже вижив свiй вiк i смутно опустив свого хвоста в куток. Молодий хазяїн повiв гостей в столову. Вони перейшли через невеличку довгу кiмнатку, схожу на коридор, з котрої через одчиненi збоку дверi здорової бiблiотеки виглядали шафи з книжками, високi, аж до самої стелi.

Ввесь коридорчик i бiблiотека були суспiль обставленi шафами. Дiд молодого Дунiна-Левченка був вольтерiянець i лiберал, яких було багато в давнiшний час на Українi.

Веселе товариство по дорозi добре нагукало здоровим мертвим шафам: i Вольтеровi, i Дiдро та Жан-Жаковi Руссо, i Бантиш-Каменському та Георгiєвi Кониському, i iншим небiжчикам i вступило в просторну столову. В високiй просторнiй столовiй поосiдали всi чотири кутки i пiдлога посерединi так випнулась, неначе стала черевата, Серед столової, неначе десь на пригорку, стояв довгий стiл з самоваром. Стiл аж захряс пiд закусками та посудом. Коло самовара сидiла Юлiя Кирилiвна Дунiна-Лев-ченкова й наливала чай. Побiч неї на широкому м'якому крiслi сидiв хазяїн Платон Петрович Дунiн-Левченко, а проти його сидiли три його сусiди, чернiгiвськi дiдичi, вже лiтнi люди. Вони приїхали з села й прийшли на одвiдиня до свого земляка й приятеля.

Платон Петрович був вже пристаркуватий чоловiк, високий на зрiст, кандибастий, сухорлявий та смуглявий з лиця, дуже добрий, тихий, довгобразий i нiби хамулуватий. Чорне довге волосся й здоровi вуса вже нiби припали снiжком. Карi яснi, але тихi очi свiтились розумом.

Платон Петрович був освiчений i начитаний, як i його батько, котрий, як вольтерiянець, сповняв свою бiблiотеку утворами енциклопедистiв. До панщанних крiпакiв вiн був ласкавий, а до двiрських слуг такий добрий, що на старостi лiт визволив їх на волю, навiть видавав пенсiї грiшми та харчами. Од батька до його перейшла, нiби в спадщину, любов до книжок, до просвiтностi, навiть до штучностi. Вiн все сповняв баткiвську сливе винятково французьку та нiмецьку бiблiотеку новими книжками; любив українську iсторiю, любив козацьку давнину. "Iсторiю Русов" Кониського, українську iсторiю Бантиш-Каменського та Маркевича знав трохи не напам'ять. Але вiн був падковитий тiльки до книжок, а хазяїн з його був непрактичний. Доми та забудування i в його селi, i в Києвi стояли без лагодiння десятки рокiв. Сам Платон Петрович почав вже слабувать. Як пiдросла дочка, вiн мав на думцi вже продать свою батькiвську оселю й струхлявiлий дiм на Липках, щоб не клопотаться лагодiнням, i купить новий, гарненький, готовенький.

Хазяйка Юлiя Кирилiвна сидiла за здоровецьким самоваром, неначе за твердинею, й виглядала звiдтiля. Щупленька, невеличка на зрiст та утла, з ясними очками, вона була в ясному легенькому убраннi i, неначе пташка, вгнiздилась в гнiздечку з кисiї, та кружев, та бiлої ангорської лухкої шалi. Здалеки вона здавалась молоденькою блiдою утлою панянкою. Було знать по її делiкатному блiдому й наче прозорому обличчю, по її тоненькiй щупленькiй постатi, що вона за ввесь iнститутський час i справдi випила добру порцiю оцту, схламала потаєнцi пудiв зо два крейди, щоб буть блiдою й делiкатною, як тодi була мода.

Паничi пiдступили до господинi, здоровкались з нею й поздоровляли з iменинником. Вона була привiтна до всiх i ласкава. Добрiсть i тихiсть вдачi свiтилась в її ясних оченятах. Тiльки Радюк запримiтив, що вона якось не так ласкаво привiталась з ним, як було колись переднiше.

– Поздоровляю вас! Ви, кажуть, вже оце оженились; привезли своє молоде подружжя в Київ? – сказала Дунiна-Левченко.

– Оженився, якось сподобав-таки господьi Тепер я неначе причалив до берега, – сказав Радюк.

– От i добре! Я дуже рада! – обiзвалась хазяйка, але було знать по її очах, що вона не така рада, як було колись переднiше торiк i позаторiк: в неї була думка залучить цього красуня до своєї молоденької донi, а теперечки цi надiї пiшли марно.

Старий хазяїн щиро привiтавсь з молодими, пiдвiв голову, випростав згорблений стан i неначе повеселiшав. Вiн любив молодих студентiв, любив слухать їх веселу й розумну розмову i сам тодi нiби оживав, якось ожвавлювавсь, ставав жвавiший, бадьористiший. Вiн був нахильний до принципiальної фiлософської розмови, котрої не люблять старi люди i котра так гарячить та запалює молодих.

– Сiдайте ж, будьте ласкавi, коло нас, то, може, й ми помолодшаємо од вас, – припрохував Дунiн-Левченко, показуючи рукою на стiльцi навкруги довгого стола, – та будьте в мене, як вдома в себе! Не церемоньтесь: пийте чай i закусюйте, що кому до смаку.

Молодi паничi обсiли стiл i зробили пошану наїдкам та закускам Юлiї Кирилiвни. Наганявшись та нагулявшись пiсля нудних екзаменiв, вони натрапили на добрий попас i полуднували, аж за вухами лящало. Старий лакей Гаврило ледве встигав подавать чай, неначе вiн десь по дорозi виливав стакани в бутлi або в барильця.