Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Вкинула в торбу такому старцевi, якого дай боже усякому. Це правда, – сказала мати, – а все-таки вiн тебе одiбрав од мене, неначе викрав з дому найдорожче добро. Буде менi сумно без тебе в хатi, – говорила мати крiзь сльози й крадькома од дочки втерла сльозу.

– Не журiться, мамо! Ми з Павлом часто одвiдуватимемо вас. Ще й остогиднемо, як присурганимось до вас та навеземо вам маленьких пискунiв, – сказала Галя всмiшки.

– Я забрала б твоїх писклят собi в хату та й не пустила б їх додому, бо й своїх пискунiв в мене було не гурт-то, – сказала мати, оглядаючи й впорядковуючи поодчиненi чемодани.

Незабаром в коридорi застукотiла неначе череда. Хазяїни вертались з Ликерiєю Петрiвною, а за ними тупотiли наймити.

Масюк дав наймитам по чарцi. Масючка покришила добру четвертину сала, одкраяла хлiба й дала повечерять.

– Та глядiть менi шорок та вiжок! Чуєте! пiдкладiгь, про мене, собi пiд голови, щоб були вдома та не помандрували на точок.

Незабаром усi замовкли й почали позiхать. Усi якось ущухли одразу. Розмова якось не йшла.

– Час би хоч i спать. Дорога – не приятель, а ворог, хоч i не лютий: набила добре боки, – сказав Масюк, позiхаючи на два зводи.

I незабаром в номерах затихло. Радюк з Галею вийшли до свого номера. Масючцi чогось здалось, що Галя пiшла i вже бiльше до неї не вернеться. Вона тихенько заплакала. Якесь неприємне почуття, якась навiть досада на зятя заворушилась в душi в старої матерi, їй здалось, що зять одбив та одняв од неї дочку силомiць.

Свiтло погасло. Масюк як впав на лiжко, так одразу й захрiп. Все по номерах затихло й замерло. Одна мати довго ще не спала та перекидалась з боку на бiк. I жаль за дочкою, i хазяйськi справи та клопоти, i Галине придане, ще не скуплене, – все це довго не давало їй спагь.

"Чи не забулась я часом чогось для Галi в хуторi? Чи все плаття її позабирала? А чого то ще треба накупи гь в Києвi для неї на нове хазяйство? ножiв i тарiлок, i мебiль, новi скатертi i…" – дума за думою находили й одходили, як хмара на небi. I вже перед свiтом стара мати заснула, спинившись думкою на скатерках, втомлена й дорогою, i смутком, i материнським почуванням своєї доброї м'якої вдачi, i своїм материнським клопотом.

Другого дня старi посхоплювались з постелi раненько. Мати збудила й Галю.

Вони понадiвали чорне убрання й налагодились їхать в лавру, щоб натщесерце побувать в пещерах й вислухати службу божу, бо другого дня думали одговiться в Михайлiвському монастирi. Усi похапцем вбирались та чепурились коло загидженого дзеркала, що показувало лице або навскоси, неначе звернуге з в'язiв, або робило з лиця не то гарбуз, не то головку капусти.

– А чом же це, Павле Антоновичу, ви не хапаєтесь i не вбираєтесь в шори-вбори та в наритники? – спитала Ликерiя Петрiвна в Радюка.

– Я й не думаю натягать на себе шори та наритники, бо не поїду в лавру, – сказав Радюк.

– От i недурно ви позабували граматку i в граматцi всi сiм грiхiв смертельних. Якби це ви поїхали в пещери, то, може б, i граматку пригадали, – сказала з легеньким докором панiя Висока.

– Я й дома передивлюсь граматку й часловець, а сьогоднi оце, напившись чаю, побiжу по мiстi напитувать та назнавати квартиру для себе, щоб ви й мама подивились i побачили Галине й моє нове житло.

– От i добре! про мене, нехай буде й так! Поведете мене та й менi покажете, якi тут у Києвi тi квартири та мiськi житла, – сказала панiя Висока.

Випровадивши усiх, Радюк позамикав порожнi номерi, вскочив у свiй номер i запер дверi, роздягся в одну мить i знов впав на лiжко та й захрiп пiд голосне цвiрiнькання горобцiв на липах, неначе пiд шум води на млинових лотоках та колесах. Вiн спав довго й мiцно. Вже сонце високо пiдбилось вгору, вже й з церкви вийшли, а вiн розкошував у снi. Вставши i вмившись, вiн звелiв подавать самовар, напивсь чаю, потiм причепуривсь перед дзеркалом, трохи не плюнув на свою покривлену карикатуру в дзеркалi, ще й поплямовану мухами, забiг в стацю подивиться, чи нагодованi його конi, i пiшов по вулицях назнавать квартири.

Ранок був чудовий. В монастирських садках та в тополях за брамою щебетали, аж лящали пташки, неначе в гаю. Надворi була година. Було ясно й трохи душно.

Ранок був веселий, приємний. I в душi молодого Радюка була така сама препишна весна. На серцi було весело й радiсно. Вiн був щасливий, як тiльки може буть щаслива молода людина, що добула свого щастя.

Вже сливе опiвднi вiн вертавсь додому, поназнававши чимало невеличких квартир.

Вiн повернув убiк, щоб обiйти кругом монастиря поза стiнами й прогуляться понад горами та глянуть на Днiпро.

Сонце обсипало золотим промiнням бiлi доми та золотоверхi монастирi на Подолi, грало одлисками на гладенькому Днiпрi, лиснiло десь далеко-далеко на островах та на далеких луках в озерцях, неначе в дзеркалах, що їх покидало недавнє повiддя.

Надзвичайна широчiнь та далечiнь картини несамохiть зворушила високi почування в серцi, свiтлi iдеали в мрiйнiй молодiй душi. Думи та мрiї замиготiли, неначе одлиск майського промiння на тихому, гладенькому Днiпрi.

"Простiр без кiнця, без краю, весь засипаний наче золотом, оповитий в легесенький майський вранiшнiй туманець та опара з води! Й кiнця йому не видно! I краю не знать пiд блакитним майським небом! I нiчого ясного, добре омежованого не вхопить в тому мряковитому просторi моє око. Невже й таке людське життя та й моє молоде життя в будущему часi? I сам добре його не вгадаю й не постережу. Як бажає серце прикласти до живого життя мої гуманнi золотi мрiї, справдить мої високi iдеали! Сипнув би на весь свiт рясно та рясно думками, мрiями, добром та щастям, як сипле оце золоте тепле сонце рясним золотим промiнням на розлогi луки, на Днiпро".

I гострi темнi очi його неначе пригасли, неначе припали росою, стали вогкi, мрiйнi й добрi.

I щасливiй молодiй душi забажалось зробить весь свiт щасливим, та просвiченим, та заможним, та добрим i по-мирливим, щоб скрiзь було щастя, радiсть, просвiтнiсть, гаразд, щоб нiчого не було на свiтi нi темного, нi голодного, нi смутного та журливого.

"Але як? i чим? i де тi способи? i де тi прилади? Людське життя таке поплутане, позасукуване, позамотуване, таке мрякувате, неначе отой iмлистий мрякуватий далекий вигляд за Днiпром. Он сумнi бори позакутуванi в iмлу, як сумне людське горе! Он гаї та прилiски, нiби хижi звiрi, одпочивають, притаївшись в iмлi на засiдках. А ондечки золотий веселий блиск на банях та хрестах в розкиданих по береговинi селах. Он срiбний блиск на озерцях та плесах скрiзь промикується через iмлу, неначе визирає щастя з туману людського важкого та сумноге, життя! Життя – це якась мрякувата безодня, поцяцькована подекуди й поплямована одлиєкам щастя та радощiв. I як розплутать i постерегти ту плутанину живого суспiльного житiя й його давнi пережитки? I скiльки треба задля цього досвiду, науки, кмiчення над живим життям!"

I в молодого Радюка аж голова похилилась, i гарнi чорнi брови аж насупились од великих гадок та думок.

"Занехаяв би оцi важкi думи, як занехаяло їх вже багато моїх товаришiв ще за школярською партою… але цi думки та гадки чогось не покидають мене, неначе поприростували до моєї голови. Та я й думки не маю кидать їх, бо їх люблю, живу й живлюсь ними, й животiю ними".

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: