Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Що, живий, здоровий ваш тато, Павле Антоновичу? – спитав хазяїн Радюка.

– Ще держиться до якогось там часу. Хазяйнує, бо оце мої двi сестрi вже вийшли з iнституту та приїхали додому. Для їх треба ж дбать. За мене батьковi байдуже, бо я й сам якось дам собi раду. Але йому треба дбать для сестер, то й мусить дбати та пiклуватись господарством, – сказав Радюк.

– Ваш тато завжди був хазяйновитий, не такий, як я. От нiяким способом не зберусь полагодить своє житло: то нездужаю, то нiколи, а то просто-таки, мабуть, до того в мене хисту нема, – сказав Дунiн-Левченко.

– Та якби ворухнулись добре, то звiдки i той хист вигулькнув би. А то ви все за книжками та за газетами, – обiзвавсь один вже лiтнiй гiсть дiдич, що був однiєї верстви на лiта з хазяїном.

– Може, ви й правду кажете, але я до тiєї тяганини таки, певно, зроду не дуже здатний. От тутечки мої сусiди, дiдичi з Волинi, поляки, може, тим i не хочуть знайомиться зо мною, що я живу не в аристократичних, а в старих трухлявих покоях. Все чогось одмикують од мене та цураються мене.

– Та й їх дiти, сказати правду, i теперечки в унiверситетi держать себе осторонь од нас, українцiв, чомусь не сходяться з нами й дражнять нас "культурниками", – сказав Радюк. – Прiзвище, на наш погляд, зовсiм-таки не погане для нас, але вони самi чомусь i гадки не мають за просвiтнiсть народу в тих краях, де вони тiльки й животiють послуханням та працею нашого народу.

– А для нас, – сказав Дунiн-Левченко, – i справдi настав час заходжуваться коло просвiтностi рiдного краю, а найбiльше темного народу. В Петербурзi Костомаров та Кулiш вже заходились видавать "метелики" для читання народовi. В Полтавi вже заходились коло недiльних школ для мiщан, задумали заводить читальнi, навiть народний театр.

– Я чув за цi недiльнi школи, – сказав старий Дунiн-Левченко зовсiм байдужим тоном, неначе мова мовилась про годину або негоду.

– Чув i я, що там почали заводить школи недiльнi й вечiрнi, ще i в суботи для убогих євреїв, але докладно нiчого про це не знаю i тямку про це не маю, бо менi нiхто не розказував за це докладно, – обiзвавсь один з гостей, пристаркуватий чернiгiвський дiдич з байдужнiстю.

Було знать, що цi новi питання не цiкавили їх анiтрошки. Цi пани були якiсь пасивнi й байдужнi до тих тогочасних справ.

– А справдi, треба б нам поговорить про цi нацiональнi й просвiтнi справи, щоб негайно ставать до працi, коли вже нас продражнили "культурниками". Може б, i ми вклали якусь лепту на користь рiдного краю та нашого старого Києва, – сказав один з молодих гостей.

В прихожiй задзеленькав дзвоник. Лакей длявою ходою почвалав одчинять дверi. Розмова перетялась.

– Якогось гостя бог принiс, – вказав молодий Дунiн-Левченко i побiг назустрiч гостевi.

В далекiй прихожiй почувсь шум та тяганина роздягання. Застукотiли закаблуки. Голосний регiт залунав по здоровiй порожнiй залi.

– Це прийшов Кованько! – промовив Радюк пошепки, i в його брови насупились. – Не дасть же вiн нам теперечки гаразд побалакать про нашi поважнi справи; буде тiльки нам заважати й перебаранчать в роботi.

– Йому б тiльки на Житньому базарi витрiшки продавати або дзвонить в дзвони, а не говорить про поважнi справи, – обiзвавсь один з молодих гостей.

– А я люблю Кованька за веселу вдачу. Трохи розважить нас: пожартує, порегочеться, то й мене якось несамохiть вiзьмуть смiшки, – сказала хазяйка, осмiхаючись.

– Я от i не бачу його, а тiльки уявляю собi його веселий вид, то мене вже смiх бере, – сказав старий Дунiн-Левченко i вже справдi смiявсь своїм тихим та добрим осмiхом до старших гостей.

Приїжджi дiдичi й собi осмiхнулись. Дзвiнкий, голосний голос десь далеко розлягавсь за бiблiотекою, але його було чуть через два покої.

В дверях i справдi з'явивсь Кованько й блищав ще в дверях своїми широкими випнутими наперед зубами. На здоровiй головi довге волосся було не зачесане, навiть трохи розпатлане.

– Так i є! Он вже несе поперед себе наче наштрикнутi на вила зубища, неначе усiм їх показує.

– Нiчого – те, нiчого! Побалакаєте iншим часом про свої справи. Час од вас не втече ж таки, як вода в Днiпрi, – говорив старий господар i смiявсь.

Слiдом за Кованьком вступило в столову ще кiлька молодих гостей в вишиваних сорочках, з червоними застiжками на грудях. Декотрi були в свитах з драпу. Один прийшов навiть в простiй, щиро сiльськiй товстiй свитi, пiдперезаний червоним "одеським" поясом з довгими кiнцями й торочками.

Веселий Кованькiв голос очевидячки розворушив старих. Хазяйка висунулась з свого гнiздечка й навiть встала назустрiч Кованьковi, тягнучи за собою ангорську шаль, неначе легенькi крила, щиро й з осмiхом привiталась з ним i посадовила його поруч з собою. Старий господар пiдвiвсь на недужих ногах i якось по-молодечому простяг до Кованька свою довгелецьку, сухорляву руку через стiл, через посуд i наїдки. Вiн пожвавiшав, повеселiшав, неначе вхопив iскру од веселого Кованька й пiдживив свої розторсанi нерви, застояну кров.

Хазяїн попросив молодих гостей садовиться за стiл.

Стiснили стiльцi, зсунулись, зщулились i якось усi повсiдались. Радюковi й справдi не дали говорить далi про свої справи.

Знов почалось наливання чаю та подавання. Гаврило знов пiшов вандрувать кругом стола. Гостi пили чай, гомонiли, балакали голосно, реготались, аж одляски лунали по бiблiотецi та побiчних покоях. Новi гостi кинулись на полудень, полуднували, дзенькали ножами, стукотiли об тарiлки. В столову нозi молодi гостi знов неначе впустили з залу вихор, котрий вже в столовiй був впав i почав стишуваться.

"Ну, таки принесло ледащо отого дзвонаря, оте брязкало! Забавлятиме старих хазяїнiв, замовлятиме їм пристрiт, неначе знахурка, i буде довго замовлять, а нам перебаранчатиме мiркувать та розмовляти про текучi справи", – думав Радюк, мовчки поглядаючи скоса на Кованьковi бiлi лопатнi та на патлату голову.

Кованько пив чай хапком, з якоюсь жадобою, неначе його пекла надзвичайна печiя або неначе вiн хапався кудись йти. Хазяйка заворушилась в своєму гнiздi, сама накраяла для його паляницi, сама доставала тарiлки з наїдками i присовувала до Кованька. Наче пташечка, вона заметушилась, якось затрiпалась, неначе її ангорськi крильця затрiпались в пташиному кубельцi або в ремезовому гнiздечку-рукавицi.

– Полуднуйте, бо я бачу, що ви неначе виголодались, – припрохувала Юлiя Кирилiвна Кованька.

– Та я все голодний, признаться по правдi. Стецько в "Сватаннi на Гочарiвцi" каже, що вiн так любить обiдать, що обiдав би цiлiсiнький день з ранку до вечора. А я оце маю такий апетит, що ладен їсти хоч i цiлiсiньку нiч, – молов Кованько й розсмiшив добру стареньку хазяйку.

– То й призволяйтесь на здоров'я! Але вам не доведеться полуднувать цiлу нiч, бо мiй кухар готує для вас добру вечерю, – говорила Дунiна-Левченкова й смiялась.

– I за полудень спасибi, i за вечерю заздалегiдь дякую.

Одначе й другий вихор в столовiй покрутивсь, повертiвсь та й упав; новi гостi напились чаю, набалакались донесхочу й ущухли. Хазяїн пiдвiвся з крiсла й попрохав гостей до залу, подибавши поперед їх своїми цибатими, але не дерзкими, неначе крихкими ногами. Гостi рушили слiдком за ним, розсипались по залi ї посiдали по завальних та важких канапах та крiслах. Хазяїн подав усiм скриньки з тютюном та з сигарами, а сам пiдмостив подушку пiд спину й неначе пiрнув в м'яку канапу. Коло його посiдали поважнi приїжджi гостi й розпочали балачку про свої сiльськi хазяйськi справи та про сусiд.

Молодi розсипались по залi, як овечки в степу, i, накурившись, загомонiли про свої справи.

Радюк сiв коло стола проти хазяїна. Декотрi гостi попримощувались кругом стола на стiльцях та усяких дзигликах з подушками. Дехто стояв коло вiкон, спершись на одвiрки. Вигляд в залi був чудернацький i загалом мальовничий, пiстрявий й iскрявий. Мiж чорними сiртуками сiрiли драповi тонкi свитки, червонiли мережки вишиваних сорочок, червонiли одеськi червоногарячi та жовтогарячi пояси, манячили червонi стьожки застiжок. Коло канапи, побiч спанiлого млявого хазяїна, манячила товста парубоцька свита. Густо спахували червонi огнянi цятки на сигарах та папiросах. Очi яснiли й блищали од напружених думок, од сподiвання ради за пекучi просвiтнi справи. Коло самого стола мiж двома дiдичами манячила кудлата Кованькова голова. Кованько держав в ротi претовсту папiросу, неначе заткнув в рот ковбасу. З тiєї папiроси густий дим валував вгору пiд самiсiньку стелю, неначе з цегельнi.