Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Радюк встав i помаленьку йшов додому, думаючи свої думи.

– Добридень, Павле Антоновичу! – гукнув до його голос з тiнi лип та молодих чинар на алеї.

Радюк аж кинувсь, аж жахнувсь. Несподiваний крик знайомого голосу пiд липами наче збудив його в снi. Вiн дiби прокинувсь i зиркнув очима. До його неначе закрадавсь з-за недавно посаджених липок та чинар на самому краєчку гори молодий, високий та плечистий русявий панич в сiрому лiтньому убраннi, в вишиванiй сорочцi, в солом'яному брилi з широкими крисами, з тоненькою дорогою паличкою в руцi. Вiн ще здалеки зняв бриля й вихав ним та махав на Радюка. Сонце розсипалось на його м'яких ясно-русявих, аж срiблистих, наче ллянi пачоси, дрiбненьких кучерях.

Височенький, повненький та широкий в плечах, вiн, одначе, на виду був трохи схожий на маленького делiкатного хлопчика з рожевими повними устами, кругленькими ясними сiрими очима, м'якими бiлястими кучерявими васильками на висках та рожевими маленькими вухами, що свiтились наскрiзь на сонцi.

– Дунiн-Левченко! Лука Павлович! їй-богу, вiн! Де це ти взявся? Виплигнув з-за липок, неначе сидiв там на засiдках. Аж мене злякав, – говорив Радюк, тричi цiлуючись з Дунiним-Левченком.

– Де я взявся? I справдi виплигнув з-за кущiв до тебе, неначе заєць. Але де ти тут взявсь? – спитав Дунiн-Левченко.

– Я оце оженивсь i приїхав з новою рiднею до Києва. Думаю тут оселиться та напитувать собi будлi-якого мiсця. А ти вже скiнчив свої екзамени в унiверситетi?

– Оце тiльки що доконав-таки їх! Тепер я вольний козак i гуляю оце на вольнiй волi.

Радюк був на два курси старший од Дунiна-Левченка, але вони були великi приятелi, належались до одного товариства й мали однаковi думки й пересвiдчення як нацiональнi, так i загальнi, хоч мiж ними й була рiзнацiя по вродi та вдачi. Радюк був жвавий, говорючий та палкий;

Дунiн-Левченко був непроворний, длявий, нешвидкий навiть в мовi й важкий на ходi. Вiн говорив помаленьку, не хапаючись, i навiть розтягував слова в розмовi, неначе говорив з приспiвуванням. Голос в його розмовi був тихий та мелодичний, якийсь приємний. Вухо слухало його розмову, неначе якусь гарну мелодiю.

– От i поздоровляю тебе од щирого серця! – крикнув Радюк i подав товаришевi руку.

Дунiн-Левченко подякував, здiймаючи бриля i втираючи хусткою мокре чоло. Вiн був син дуже заможного дiдича з Чернiгiвського Полiсся з-за Десни, з давнього козацького значного роду. Його батько мав свiй стародавнiй дiм на Липках i завжди жив в Києвi, бо його два сини вчились в школах. Влiтку на вакацiї сiм'я звичайно виїздила в свою маєтнiсть за Десну, де в одному селi була своя велика панська оселя, просторний дiм, старий чудовий здоровий парк та широке давнє господарство. То була ще батькiвщина й дiдизна давнього козацького роду Дунiних-Левченкiв, вже сливе переполовинена останнiм нащадком багатого роду.

– Що ж оце ти гадаєш та думаєш робить? – спитавсь Дунiн-Левченко.

– По обiдi пiду назнавати та напитувать квартири, сякого-такого житла, бо вже ж я жiнку маю, i оце зараз випровадив свою нову рiдню на прощу в лавру, а сам гуляю та лiтаю мрiями понад луками та днiпровими берегами. Менi є теперечки про що думати й гадать. Думки мої розкочуються, неначе розсипаний з решета горох. I трудно менi їх позбирать, – сказав Радюк, – мене тутечки в Києвi усякi старосвiтськi лисини та старi панiї псалтирницi вже обсудили, оббрехали, бо ти сам добре знаєш, що їм в Києвi нема ж про що язиками в салонах клепать. А тут саме в добрий час неначе з пiднебесся впали в очi нашi вишиванi сорочки та смушевi шапки. – I Радюк зареготавсь. Засмiявсь i його молодий приятель.

– Коли тебе так вже тут обговорили, то їдь на село та заходжуйся коло хазяйської справи. Це теж праця, ще й не абияка! – сказав Дунiн-Левченко.

– Поїхав би, та, коли сказати щиру правду, не маю до цiєї справи хисту й потягу. Це, мабуть, така вже в мене природжена вдача. Я люблю, правда, сiльське господарство, але бiльше з його поетичного боку, нiж з практичного, бо й сiльське господарство має свiй поетичний сутiнок.

Я люблю їздить на поле тодi, як ниви зеленiють та хвилюються зеленими хвилями, неначе море, коли колоски черкаються об голову, об вуха, коли ниви поцяцькованi синiми волошками та червоними макiвками, жайворонки висять в блакитному небi й дзвенять-дзвенять, неначе хтось в небi дзвенить срiбними дзвониками. Я люблю їздить на поле в жнива, коли усе сливе село вибирається в поле.

Поле оживає, ворушиться живими людьми, мов стає живе. Люблю кмiтить, як на постатях лягає жень кожного женця пiд серпами, неначе стерня застеляється жовтими хустками; як пiд косами лягають обважнiлi од зерна колоски, як покоси вкривають рядочками жовту стерню. Люблю дивиться, як поле вкриється довгими стайками полукiпкiв, усякими п'ятками, недокладками та недобiрка-ми, як стайки стоять, наче стисненi, по горбах та сугорбах в одну суцiльну масу або розходжуються по степах, неначе їх вкрили киргизькi силеннi череди та ватаги. Люблю наглядать, як скриплять вози з снопами, а од їх несе духом материнки та усякого зiлля.

– I я люблю це усе, – обiзвавсь молоденький Дунiн-Левченко. I вiн обернув очi до Радюка й осмiхнувсь. I легенький сутiнок сiльської поезiї проглянув через його яснi кругленькi очi, через червонi уста. То були яснi тихi очi полiщукiв. Очi свiтились таким тихим, таким мрiйним свiтом, неначе, вони ще й теперечки бачили лiсовикiв з зеленими бородами та зеленооких русалок ясної мiсячної ночi; неначе сам молодий хлопець, як i його давнi предки, на свої очi тiльки що бачив, як русалки блукають понад берегами, i розумiв, про що шумить лiс, за що говорять воли, за що шепочуть очерети та комишi в лугах.

– Практичний бiк сiльського господарства менi не до вподоби, – сказав Р.адюк, – разуразня тяганина, завсiднiй клопiт, завсiдня купiвля, продаж, усяка дрiбна снасть: тi ярма, занози, пiдгерстя, пiдтоки, вiйя, лушнi, ухналi, щаблi, стягели. Крий мати божа! Вони мене заморочили б на смерть, забили б менi памороки, запагубили б мої думи та мрiї. Я бiльше почуваю в собi потяг до науки; мiй розум все потягується до просвiтностi, – говорив Радюк.

– А в сiльському хлiборобському господарствi цi дрiб'язковi речi, цей клопiт – неминучi. Хазяйським оком воли ситi, – говорив Дунiн-Левченко, – та й падкуй коло цього! Та й пiклуйсь усею тiєю дрiбнотою щодня, щогодини.

– Як вовтузиться мiй тесть Масюк, – сказав Радюк.

– Авжеж так! I я до цього нездатний. I мене бiльше цiкавить здорова бiблiотека мого тата й дiда вольтерiянця. I з мого батька вийшов тiльки сякий-такий хазяїн; але вiн все скуповує книжки в свою бiблiотеку, виписує французькi та нiмецькi часописi та журнали, та перегортає, та перечитує їх. А коло хазяйства не дуже-то падкуе. Скрiзь недогляд. Економи, та усякi доглядачi, та пригоничi не дуже-то доглядають i крадуть, скiльки влiзе.

– Ото й з мене, мабуть, вийшов би такий достоту хазяїн, принаймнi пiд старiсть, – сказав Радюк.

– Отак само й з мене! – обiзвавсь Дунiн-Левченко. – Я радий, що оце з шiстдесятих рокiв в нас розпочалась сяка-така просвiтня ворушня в суспiльствi. Оце для мене цiкавiше, нiж усяке сiльське господарство та хлiборобство. Не хочеться менi закопувать себе на селi в глушинi.

– Але ми оце маримо та перекидаємось мрiями, неначе онуками, а вже час пiзнiй. Нашi, певно, швидко вернуться з лаври, а в мене в кишенi усi ключi од номерiв, – сказав Радюк.

I вiн похапцем пiдвiвсь i почимчикував просто по алеї. Його товариш, не звикший до швидкої ходи й трохи непроворний та длявий, ледве поспiшав за ним, дрiботячи своїми тоненькими та маленькими, як у панни, нiжками.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: