Хмари – Iван Нечуй-Левицький

В цьому нiби рябому та смугнастому й пiстрявому товариствi були паничi з усяких мiшаних сiм'їв, було навiть три католики з київських та волинських молодих дiдичiв, котрi походили з давнiх українських сполячених сiм'їв. Вони поприставали до українцiв i стали до спiльної працi, назвавши себе знов українцями. Таких українцiв тодi звали "українофiлами". Решта католикiв, товаришiв молодого Дунiна-Левченка, як тiльки вгледiли на йому червону застiжку й мережану сорочку, зараз перестали заходить до його й одкаснулись од його. Батьки й матерi навiть забороняли їм мать знайомiсть з червоними стьожками та свитами. Це вже було перед самим польським повстанням з початку шiстдесятих рокiв.

– Та за якi то недiльнi чи якiсь вечiрнi школи ви, Павле Антоновичу, були почали балакать? – спитав зацiкавлений хазяїн.

– За школи та читання в недiлi та в свята для мiщан та мiських слуг, читання лекцiй по усяких науках або читання поетичних просвiтнiх утворiв, – сказав Радюк. – Європа вийшла з темряви i дiйшла до високої культурностi через науки та просвiтнiсть. Нам треба хоч потроху доганять Європу, щоб не опиниться далеко позаду, i пiднiмать розвиток сiльських i мiських мас. Пiднiметься наука в народi, то це само по собi вже потягне за собою й промислiвство, i ремество. Наука добере ключiв до всякого замка й одчинить дверi до свiтла, й добра, й добробуття в життi. Нам треба, що стосується до культури краю, закласти в Києвi недiльнi школи й вечiрнi читання для старого й малого, щоб потроху сипать свiтло на темнi маси. Подаймо прощення про дозвiл та й будемо по черзi ходить в тi школи та й читати. Може, в мiстi ще хтось знайдеться прихильний до цiєї справи, то ми й тих залучимо й запросимо нам на пiдмогу.

– Добре, добре! – обiзвалось багато голосiв. – Ми усi ходитимемо й сiятимемо це насiння на користь масам.

– А хто ж вам платитиме за це грошi? Чи ви ходитимете дурнички? – одрубав Кованько. – Як дурнички, то од мене буде дзус!

Ця Кованькова вихватка здивувала усiх дуже неприємно. Усiм здалось, що Кованько якось змилив, звернув навкоси з простого шляху в якесь багно. Усi зауважили вперше, що Кованько не має нiяких щирих пересвiдченнiв, нездатний по своїй вдачi до чогось путнього, що вiн коли не ледар, то просто необачний штукар i людина без принципiв i без пуття i, може, буде згодом ще й шкодливий для справи.

– Авжеж дурнички! Ради iдеї, ради рiдного краю, – сказав Радюк.

– Ну, за це спасибi! В мене не стане часу на це, бо в мене й без того працi по самiсiньку шию коло моїх лазень. А батько старий, нiчого не доглядить гаразд, – сказав Кованько.

Усi витрiщили на Кованька очi з дива. Нiхто од його не сподiвавсь цього. Така вихватка здивувала всiх.

– В Петербурзi почали видавать "метелики", книжечки для народу, але писати їх там нiкому, – знов почав Радюк. – Тим часом од начальства з Петербурга доручено в Києвi скласти й зготувать школьнi українськi книжки для народних шкiл на українськiй мовi. Ми станемо й тут до помочi й зготуємо гуртом усi популярнi книжки для народу на українськiй мовi по всiх науках, як це зробили чехи, як це вже давненько зроблено в Англiї. Подiлiм мiж собою усi науки та й понаписуємо коротенькi книжечки про кожну науку для народу. Розстараємось грошей, – тодi видамо книжечки для народу.

Пiднявсь гомiн та клекiт. Дехто почав робить цю дiляницю складання книжечок мiж молодими. Почалось змагання, кому що брать, почалось навiть силування й накидання декому такої роботи. Однi намагались, другi одмагались. Хазяїн i старi дiдичi слухали цю всю тяганину байдужно, пасивно, хоч i нiчого не мали й нiчого не говорили проти того. Їх очевидячки тiльки цiкавила новина цiєї справи, й досi нечувана й небачена ними на вiку.

– Що ж ти вiзьмеш? Яку науку береш собi для просвiти народу? – спитав молодий Дунiн-Левченко в Кованька.

– Я вiзьму на себе анекдоти; вiзьму й ладен дати в цьому засвiдчення на паперi, бо я маю до цього хист, – поважно обiзвавсь Кованько.

– Та, певно, фельєтони жартiв? – додав Радюк.

– Атож! це саме личить менi, ще й дуже припало менi до вподоби..Давайте й справдi будемо смiшить ваших сiльських "хахлiв та хахлушок", отi очiпки та очкури! Я понаписую їм таких фельєтонiв, що тi очiпки та очкури, усякi дядьки та дядини аж за боки братимуться. Це буде найцiкавiша книжка й найбiльше матиме читальникiв.

Кованько, як i мiщани та купчики в Києвi, вже дуже зневажав селян, дражнив їх "хахлами", гордував ними й пiднiмав на смiшки, як i мiщани, ставлячи себе без мiри вище од селян, одрiзняючи себе од селян, як щось вже iнше й без мiри вище од селюкiв.

– А справдi, ця книжка мала б найбiльше читальникiв навiть в мiстах, – знехотя й несамохiть вискочило з уст в хазяїна. – Українськi анекдоти – це цiкава сила. Це нашi народнi "Декамерони", тiльки ще не позаписуванi.

– Одже тобi все смiшки та жарти, – обiзвавсь Радюк, – може, ще скажеш, щоб тобi платили по три шаги од рядка за твої фельєтони та за декамерони?

– А чом би пак i нi! I то грошi! Знадобляться на тютюн! Я беру анекдоти й декамерони й переважу вас усiх: переднiше од усiх вас вистараюсь на просвiтника. От побачите! – говорив Кованько. – Я виграю, а ви програєте.

– Одже ж ти не тямиш гаразд нi нашої iдеї, нi сiльської темноти та нужди. Ти тiльки гальма для нас i в цей час, i гальмуватимеш нашого культурного воза й далi, бо усе якось вагаєшся та мотаєшся од берега до берега, ще, чого доброго, й сам пiдеш за водою, – сказав Радюк, вже роздратований i сердитий на Кованька.

– Ой, борони боже, щоб я пiшов "за водою"! Я не хочу топиться в Днiпрi. Топись собi сам, коли твоя добра хiть.

– Ти, здасться, з тих, що самi не пiдуть "за водою", але од нетямучостi та так, з доброго дива, ладнi пустить "за водою" народну просвiту й рiдний край, ще й не скривляться, а будуть реготаться та скалить зуби на вiтер, – сказав Радюк i одвернувсь од Кованька, насупивши брови. Гнiв блиснув в його карих очах.

– Цього Кованька треба б вимкнуть зовсiм з нашого кружка, – промовив стиха один студент.

– I варто за це надиматься та пиндючитись. Напиндючивсь, що, мабуть, аж язик свербить, щоб лаятись! А в мене оце свербить язик, щоб жартувати й смiяться, – жартував Кованько.

– То на цей час прикуси язика зубами або й одкуси: одначе добрi зуби маєш, – обiзвавсь Радюк вже зовсiм сердито. – Ти нiби оце бабляєшся в жартах, та ще й не дуже чепурно. Причепури лиш свого язика хоч трохи.

– А як же то я животiтиму на свiтi без цього дурного органа? – жартував Кованько. – Тодi нас i справдi не тiльки євреї та панки, але й кури та горобцi задзюбають.

– Ви, городяни, не тямите поезiї села та народної поезiї. В вас в мiстi є тiльки поезiя Житнього базару, усяких крамниць та поезiя березових вiникiв в лазнi. Мiщани, купцi та прикажчики вже бундючаться перед селянами. В вас нема народу, а тiльки "хохли, очiпки та хохлушi", – сказав Радюк.

– Та поезiя "березової кашi", цебто рiзок в усяких майстрiв для своїх челядникiв, – сказав один молодий гiсть.

– Радюк правду каже: тут нема чого сердиться та бундючиться, – обiзвавсь один молодий студент, київський дiдич-католик, Перетяткевич. – Де вже де, а в нас, на Захiднiй Українi, доконечно нам самим треба заходжуватись коло народної просвiти, бо в нас здебiльшого дiдичi, хоч i українцi родом, але звуть себе поляками, їх iдеали та мрiї шугають не вдома, не на Українi, а десь iнде, поза Україною. Цi дiдичi та полупанки на Україкi та в Галичинi не дадуть i шага на народну просвiту.

– Це правда, але просвiтнiсть повинна бути загальною для всiх. Ще двiстi рокiв переднiше в Києвi Феофан Прокопович устами свого "Псалмисти, сирiч дяка" сказав, що вчити треба всiх загалом, чи мiщан, чи мужичкiв, бо просвiта повинна буть загальна й для всiх приступна. Тiльки потiм, згодом в нас стало все занедбано. Тим-то нам треба завести суботнi читання й для євреїв, – сказав Радюк.

– Та цi старомоднi псалтирники й самi не пiдуть на твої читання, бо вважатимуть їх за трефнi, некаширнi, – сказав Кованько, не втерпiвши з жартами, – вони матимуть гадку, що ти хочеш їх переманить до церкви.