Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Зайди до нас, коли маєш час! Познайомишся з моєю Галею, а що всього цiкавiше, побачиш нашу приятельку й сусiду, панiю Високу. Це таке диво, яке можна й за грошi показувать. Подумай тiльки собi, що вона приїхала на прощу з периною й своїм вiником, а свою упряж та мiшок а оброком позабирала в свiй номер i поховала пiд лiжко.

– Невже! – зареготавсь Дунiн-Левчепко на всю гору, так що аж спинивсь.

– Їй-богу, правду кажу! Оця надто практична людина не загине на селi! Кажуть, вона назгрiбала незлiченну силу грошей то з хлiба, то з сього, то з того: то з курей та качок, то з повiсом конопель, i держить їх в скринi чи в боднi в сувоях полотна, чи що, – сказав Радюк. – Ти зачепи зумисне її виразку й розтриюдь та роз'ятри трошки її; заговори нiби ненароком про Дарвiна або Спенсера. Але вона предобра й дуже статковита, статкує коло всього i в хатi, i на полi.

I Дунiн-Левченко зайшов з Радюком на подвiр'я. Радюк добре зробив, що похопився вернутись додому. В браму зараз-таки притюпали Масюковi конi, а за ними сунулась старомодна колiсниця Ликерiї Петрiвни, але вже без драниць i без перини, обсмикана й очепурена.

Радюк порекомендував усiм свого товариша. Старий Масюк запросив його до себе на чай. Усi полiзли вгору по крутих заялозених сходах. Послушник зараз подав самовар.

Галя заходилась засипать чай та налагоджувать на стiл, скоса оглядаючи молодого гостя. Ликерiя Петрiвна побiгла в свiй номер, щоб причесатись та причепуриться. Але дзеркало показало їй не то мавпу, не то мартопляса, а бiльш якогось пелехатого велетенського павука в чепчику з людськими очима. Вона не потрапила й, причепурить своєї голови й чепурилась навпомацки та полапки. Набравши на тарiлку пирiжкiв та хрустiв ради гостя, вона незабаром вступила до Масюкiв.

– А ви таки з хлiбом-сiллю в гостi! – крикнув Радюк.

– Атож! я людина подiлшлива, я по-сiльському, по-старосвiтському! I в Києвi я не ладна цураться своїх сiльських звичок. Та й ви, паничу, певно, з наших сторiн, коли знаєтесь з нашим сусiдом, – сказала Ликерiя Петрiвна, обертаючись до гостя, котрий одразу припав їй до вподоби.

– Нi! я з Чернiгiвщини. Але ми з Павлом Антоновичем сливинь товаришi ще ззамолоду, коли й не змалку, – обiзвавсь Дунiн-Левченко до неї по-українськiй.

– Ото люблю, що ви говорите простою сiльською мовою! Бо в мене якось язик у ротi швидше повертається, коли говорю по-своєму, по-українському: якось нема менi спину та зачiпки, – сказала вона, вирячивши темнi очки на бiляве гостеве обличчя.

– Ой, наливай, дочко, хутчiй отого зiлля, бо я аж перепався, аж став тлiнний од довгої служби! – сказав Масюк, спускаючись своєю завальною постаттю на хруський старий стiлець.

– Зараз, тату, зараз! От почекайте, нехай трохи чайник постоїть на конфорцi! – сказала Галя.

Усi дами були в чорному убраннi, як личило спасенницям, i були схожi на черничок. Галя так само була убрана в чорне убрання, i її матовий бiлий вид та рожевi щоки визначались ще виразнiше, ще яснiше. Серед дам, схожих на черниць, i сидячи поплiч з здоровим, загорiлим Масюком, Дунiн-Левченко дуже якось видававсь мiж усiма й своїм ясно-сiрим делiкатним убранням, i бiлявою вродою, i бiлим делiкатним обличчям. Для всiх вiн здававсь випещеним делiкатним паненям, на котрого нiколи й вiтер не вiяв, i сонце не грiло.

"I де це Радюк назнав собi таку красуню, в якомусь закинутому хуторi, з такими пишними очима! – думав гiсть, дивлячись вважливим оком на Галю. – Яка рiвна, струнка постать! Якi пишнi очi!"

Галя поналивала стакани чаєм i подала усiм. Масючка накраяла паляницi й припрохувала гостя.

– Хоч я вже й давненько напивсь чаю, але пробiгавсь по горах, набалакавсь та намарився з Павлом Антоновичем так, що аж у горлi посохло, аж чаю знов забажалось, – сказав гiсть.

– Ну, вже й правда, що в Києвi тих гiр, то й не полiчить! Неначе кiп в жнива на полi, – сказав Масюк.

– Зате ж гарнi поетичнi гори! Київ закладали та будували, певно, якiсь давнi поети, коли обрали таке пишне поетичне мiсце, – сказав Радюк.

– Його закладав або якийсь великий поет, або сатана… знаєте, тодi, як вiн змагавсь з богом за землю та пiрнув на дно безоднi в морi, винiс в жменi землi та давай трiпать рукою та розкидати по рiвнiй божiй землi.

Отож, певно, з-пiд його пальцiв з долонi порснув пiсок над Днiпром та й поставали оцi кручi та яруги, – жартував Масюк.

– Може, вони й чортячi, але гарнi! – сказав гiсть.

– Нечля вам, Iване Корнiйовичу, таке говорити. Я б не дивувалась молодим: їм вже й господь простить, i люди вибачать. Де ж таки старiй поважнiй людинi таке теревенить про святий Київ, та ще й говiючи! Ой господи! З вами, бачу, не одговiєшся, а тiльки грiха наберешся, – репетувала панiя Висока.

– А хiба ж вам не однаково, хто закладав Київ: чи поети, чи чорти? – жартував Радюк.

– Де ж таки однаково! Та хiба ж тому правда? – обiзвалась Масючка.

– Їй-богу, правда! свята правда! Ось мене так судомить в ногах от тих гiр, що ледве ступаю. Хiба ж таке судомлiння може буть од поетiв або од святих? – дражнивсь Масюк, тереблячи на всi застави пироги з чаєм, аж його довгi вуса кивали кiнцями, неначе сварились на Ликерiю Петрiвну.

– То вони, певно, начитались оце Дарвiна або Спенсера, що таке говорять про Київ, – обiзвавсь гiсть i зирнув на Радюка.

– Атож! – аж крикнула панiя Висока. – Це тi двi сатанi, що їх так любить Павло Антонович.

– Тi двi сатанi, що вам снились перед виїздом на прощу? – спитав Радюк.

– Атож! приснились, каторжнi, обидва; нiби я стою коло ясел в своїй оборi десь вже смерком. А вони вдвох виходять з повiтки, чорнi, мохнатi та пелехатi, з рогами на головах, а волячi хвости аж волочаться по кiзяках, неначе в собак, та просто до мене! та давай дуцать мене рогами. Я оступилась пiд загату, притулилась, голову ховаю пiд острiшок. А острiшок все росте вгору та вищає, а загата посовується та оступається позад мене. Вони, каторжнi, кидаються на мене, як скаженi собаки. Нема вже менi куди тiкати й чим оборониться. А я нiби певно знаю, що вони потягнуть мене в пекло. Коли десь узявсь мiй покiйник капiтан, бiжить з дрючком в руках i подає його менi. Тодi я як телепну одного по рогах! Роги й поспадали. Я вперiщила по рогах i другого i тому позбивала роги. Тодi вони поставали шутi, неначе безрогi корови. А я їх все жену та жену, та й загнала в повiтку. Загнала та й прокинулась.

– Слава вам, Ликерiє Петрiвно! – говорив i разом реготавсь Радюк.

Дунiн-Левченко й собi реготавсь без сорому, позираючи на Радюка.

– Коли загнали їх в повiтку, то й позапрягаєте цю худобу в плуг, та ще й оратимете нею, – говорив Масюк.

– Дух святий при нас та при хатi! Щоб я чортами поле орала? Це вигадали! Одже ж з вами, їй-богу, нагрiшиш повну хату, ще й кiмнату. Ще добре, що перед сповiддю! – говорила Ликерiя Петрiвна вже з легенькою досадою в голосi, – а все то ви, Павле Антоновичу, таки виннi були, що менi верзлось таке страховиння!

– Чому так? Я й сном i духом в цьому не винен.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: