Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Бо як почали на виїздi на прощу торочить з своїми сусiдами паничами про тих страшних заграничних вчених, як почали мiж собою змагаться та кричать, то вони менi обидва й приснились. Ще гаразд, що я не все второпала з вашої розмови. Але догадуюсь, що то було щось непутяще й нi до чого не годенне.

– Еге! Якби ви були все розчовпли, то були б досi вмерли. И до Києва б не доїхали, – сказав Радюк.

– Якби небiжчик був не врятував вас з бiди, то ви оце досi були б вже в пеклi. Ой, горе нам! – сказав Масюк з тонким натяканням на жарт i з богобоящою мiною на виду.

– Жартуйте-бо, та й мiру знайте! Од пекла борони боже всякого хрещеного й молитвеного раба божого, – сказала поважним тоном Ликерiя Петрiвна, збиваючись несамохiть на вислови знахурок.

– Чи ви пак, Ликерiє Петрiвно, знаєте, що й я вже перечитала книжки цих двох страшних дiдькiв? – сказала Галя.

– Невже? Ой господи! Який тепер свiт настав. Що ж то далi буде? – бiдкалась панiя Висока. – Це, певно, десь в Туреччинi або в Нiмеччинi вже народивсь антихрист.

– Ну, та й добрi пироги печуть там у вас на селах, Ликергє Петрiвно! – вихопивсь Дунiн-Левченко, вкладаючи в копи вже третього пирога. – Iстинно сiльськi! Смачнi, аж запашнi, й тривнi. Певно, в вас дуже здатна та зручна куховарка.

– Та куховарка, що отут сидить з вами та чай п'є. Та то я пекла власними руками! – аж крикнула панiя Висока якось трохи чванливо.

– Честь вам i велике спасибi! – сказав гiсть. – В нас так менi вже обридли тi кухарськi солодкi та легесенькi, нiби повiтрянi пирiжки та кухарська одноманiтна страва! Було прибiжимо з братом з гiмназiї, голоднi, як вовки, з дитячим апетитом. Так би нам хотiлось тернуть борщу або чогось тривного! А мама все нам дає супчик та супчик та бульйончик, щоб ми пак росли делiкатнi та тоненькi.

– От я й рада, що наша Масюкiвна стала вам в догодi, – аж кричала од радощiв Ликерiя Петрiвна, – от я вам зараз ще принесу тарiлку! Ой, вiкна треба помить! – крикнула вона й схопилась з стiльця.

"Якi вiкна? Що це вона плете? – подумав гiсть. – Чи не божевiльна вона?"

– Ой, вiкна ж, моє ти лишенько! Чи ви бачите? Он, гляньте! Я й досi не придивилась, хапаючись. Це ж ще з самої зими, з осенi в цих ледарiв вiкна не помитi! I мухи, й павуки, i голуби! Ще й неначе собаки махали та крутили хвостами, повмочуваними в грязь, та хвиськали в шибки! А дверi тутечки? Ой ненько моя! Ото паскудство!

– Чи вiкна та дверi, чи пироги переднiше? – говорив, регочучись, Радюк.

– Авжеж пироги, а потiм вже вiкна! Ось я зараз! – репетувала Ликерiя Петрiвна.

– Не треба, спасибi! – крикнув гiсть, схопився з мiсця i вхопив своєю бiлою делiкатною рукою за її червону шорстку руку, привiв i посадовив силомiць на стiльцi. – Не клопочiться й не турбуйтесь! їй-богу, я вже наївсь по самiсiньку шию; аж сить поклав на собi.

– Як наїлись, то я й рада од щирого серця, а як нi, то я винесу вам ще повнiсiнький кошик, – говорила Ликерiя Петрiвна.

– Не бiгайте й не виносьте! Менi вже час додому, хоч менi й дуже приємно ще посидiть та побалакати. Напиши ж менi, будь ласка, за адрес свого нового житла! Дай знати поштою, де воно буде, то я й прибiжу до тебе. Не забувай, що незабаром день моїх iменин. Зберуться, зiйдуться мої товаришi та земляки. Посидимо, побалакаємо щиро й по душi. А ти знаєш, що без тебе в нас буде велика дiрка за столом, як кажуть селюки.

Гiсть розпрощався з дуже делiкатними поклонами, шаркнув дрiбненькими нiжками перед Ликерiєю Петрiвною, неначе перед молоденькою панною, подав руку, потрусив її за руку й подякував за пирiжки. Ликерiя Петрiвна аж почервонiла, од несподiванки навiщось дригнула назад маленькою нiжкою, ще й трошки присiла, неначе маленька школярка: вона, очевидячки, не знала, на яку й ступить, чи на праву, чи на лiву.

– Ну та й делiкатний! Ну та й тендiтний цей ваш товариш! – репетувала Ликерiя Петрiвна.

– Дуже вже переделiкатнений! – обiзвавсь Масюк.

– А якi в його маленькi та м'якенькi ручки! Достоту, неначе в панни. А якi дрiбненькi та тоненькi нiжки! – репетувала Ликерiя Петрiвна.

– А ви й до нiжок придивились? Ну та й цiкаве ж та кмiтливе в вас очко! Вас треба стерегтись, та ще й дуже, – смiявсь Масюк.

– Коли воно якось само кидається в вiчi! I ладна б не дивиться, та воно само чогось на тебе дивиться, неначе воно з очима, – смiялась Ликерiя Петрiвна.

– Та то його й брата переделiкатнила й перетончила мама, – сказав Радюк. – Я її добре знаю, бо як я був ще хлопцем, в гiмназiї, то часто заходив у гостi до його батька й до цих моїх товаришiв. Його батько й тодi жив на Липках в своєму власному домi. Мати його дуже делiкатна панiя.

– Мабуть, така, як була небiжка ваша мати, бо на неї в iнститутi й справдi нiколи, мабуть, i вiтер не вiяв, i сонце не грiло, – сказала Висока.

– Нехай над нею земля пером! – обiзвалась стара Масючка й перехрестилась.

– А оцей бiлявий красунь, – говорив далi Радюк, – та його брат, як були в нижчих класах гiмназiї, нiколи не ходили пiшки в гiмназiю, їх возили в фаетонi з лiврейним лакеєм. Було його батько аж сердиться та каже: "Якось нiяково менi посилать в гiмназiю їх пiшки, коли польськi пани посилають своїх синiв в гiмназiю в парних фаетонах, а багатшi та знатнiшi – i в каретах. Будуть з нас смiяться, як з простих людей". Бо тодi в гiмназiю не приймали мiщанських дiтей, а тiльки дворянських. Та вже пiсля того згодом, як була знесена панщина i пустили в гiмназiю усяких мiщанських та мiських дiтей усякої верстви, тодi вищезли коло гiмназiї тi карети й фаетони i лакеї в лiвреях давнiших польських панiв.

– Певно, скрутнiше трохи стало, то й шик увiрвавсь, -сказав Масюк.

– Вже як пiдбiльшали отi обидва Дунiн-Левченковi! хлопчики, то вони й самi побачили, що це якась дурiсть, зовсiм нi до чого не придатна, й почали ходить пiшки в гiмназiю.

XIV

Другого дня прочани одговiлись в великiй Михайлiвськiй церквi на службi божiй у святої Варвари i, вернувшись в гостиницю, пили чай з проскурками, котрi вони подавали на часточку. Напившись чаю, вони розташувались за столом зовсiм по-домашньому й почали їсти снiданок. Масючка, й Галя, i панiя Висока були убранi в чорне убрання, в чорнi чiпки з чорними стрiчками. Тiльки в Галi червонiла на шиї макова стрiчечка та неначе горiли двi червонi кокарди з стрiчечок, пришпиленi на горсетi одна пiд одною.

– От, хвалить бога, ми й одговiлись. А народу, а тих прочан яка була силенна сила ще й на пiзнiй службi! Який натовп в церквi! Крий боже! – говорила Олександра Остапiвна Масючка.

– Ви б вже поскидали отi чорнi убрання, бо вже ж одговiлись. А то як прийде хто до нас, то подумає, що потрапив не в Михайлiвський, а в Флоровський панянський монастир до черничок: ви, мамо, неначе флоровська iгуменя, а ти, Галю, неначе iгуменина келейниця, а ви, Ликерiє Петрiвно, схожi на рясофорну хористку, – жартував i собi Радюк.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: