Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– О уми! ото розуми! одгадали! – хвалив їх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хатi й спинивсь коло картини Ноя з синами.

– Що це в вас таке? Чи попи, чи диякони, чи слiпi Велiзарiї? – промовив Воздвиженський i за тим голосно прочитав напис: "Святий праотець наш Ноє".

– Е! в вас, бачу, гiтара є! – промовив Воздвиженський i зняв з стiни гiтару. – А заграйте, будьте ласкавi, або й заспiвайте, – сказав Воздвиженський, сiвши коло Марти.

– Я колись спiвала, та вже позабувала, – промовила кокетливо Марта. – Просiть сестру.

Воздвиженський зняв з стiни другу гiтару й понiс Степанидi. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.

– Коли ви не хочете, то ми будемо спiвать з Дашковичем. Ану! починай української!

I Дашкович смiливо почав тенором "Вийди, дiвчино! вийди, рибчино!" Воздвиженський пiдтягав басом i так ламав українськi слова, що панни не могли вдержаться од смiху. Одначе Марта почала акомпанувати на гiтарi, а за нею й Степанида на другiй. Пiсня вийшла дуже гарно, бо її спiвали вмiлi голоси. Сухобрус аж умилився серцем.

Паничi скiнчили й просили спiвать самих паннiв. Вони мусили заспiвать "Сизого голубочка". Голоси їх були добрi, але не дуже твердi й смiливi. Вони спiвали й пишали губи, а од того пiсня виходила дуже вже сентиментальна.

– Годi вже того голубочка! Заспiвайте лишень "Горлицi"! От пiсня! – говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили "Горлицi" дрiбно й голосно. До їх пристали паничi. Пiсня була така весела, така жвава, що пiдiймала ноги до танцiв.

– Заспiвайте ж iще нашої пiснi, та жалiбної-жалiбної, – просив Сухобрус.

I всi разом заспiвали "Чи я в лузi не калина була, чи я в лузi не червона була?"

– Ой, не спiвайте, бо буду плакати! – просив Сухобрус, переслухавши пiсню. – Що менi згадала ця пiсня? Яку давню давнину пригадала вона менi! I мою молодiсть, i мою покiйницю, i мої лiта давнi, навiки минувшi!

Вже на сходi небо зачервонiло, а гостi все спiвали та спiвали, та випивали. Нарештi, сам Сухобрус став серед хати i почав спiвать церковних пiсень. До його пристали студенти, а за ними мусили спiвать i панни. Вже надворi стало розвиднюваться, а вони всi спiвали "Взбранной воєводi" та "Многая лiта!"

В Братському монастирi задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму.

– Дашковичу! чуєш? – промовив Воздвиженський.

– "Час додому, час! забарилися!" – затягли всi, i паничi почали прощаться з хазяїном i дочками. Всi випровадили їх у двiр i розпрощались з ними. Хазяїн i дочки просили студентiв не забувать їх i одвiдувать якнайчастiше, тiльки не через баркан, а просто через браму.

Ранок, свiжий i росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усiх золотих хрестiв Старого Києва, на високих горах, з'явились червонi, як жар, промiння, а Подiл лежав сонний пiд горою в глибокiй темнiй тiнi.

Студенти ввiйшли в монастирську браму, де стрiлось їм кiлька перекупок з кошиками в руках. Дверi в корпусi були вже одчиненi. Вони благополучно пройшли до номера й повалилися на лiжка, змученi днем i нiччю, так багатою на притичини.

А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кiмнати, приклав палець до лоба, довго думав i сказав:

– Щось воно та недурно! Щось та буде! I треба ж було цим паничам потрапити перелiзти доконче в мiй садок, зайти до моєї господи несподiвано й негадано в таку пiзню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть!

Так говорив Сухобрус пiд впливом "Печорського патерика", начитавшись за спокуси од злих духiв. Йому i в голову не прийшло, що дiло сталося дуже просто й випадком.

– Щось буде! – все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба. – Дочки! готуйтесь до весiлля! Ось що буде! – промовив батько весело до своїх дочок i пiшов спать.

Вплив "Печорського патерика" з батька перейшов i на дочок. Вони не лягли спать i пiшли в садок стрiчать схiд сонця, їм так ясно малювалась вечiрня сцена в садку!

Роса падала їм на коси, на лиие, на одежу; великi краплi дощем падали з листя й обсипали їх бiлi сукнi. Сонце викотилось з-за Днiпра й освiтило їх зблiдлi лиця й трохи червонi очi. А вони все ходили по садку й дивувались. В кожної в головi стримiла батькова думка: щось буде! щось повинно буть!

В обiди батько прийшов з магазину до господи, i за обiдом розмова йшла все про студентiв.

– Як же вам показались вчорашнi гостi? Чи сподобались хоч трохи? Я дуже вподобав Дашковича! Такий тихий, спокiйний i дуже розумний панич! – говорив Сухобрус. – А той другий щось дуже дикий та грубий! Чистий парубок!

– Одначе вiн з себе дуже показний, здоровий, має гарного баса, – сказала Марта, – а Дашкович вже геть-то розумний, хоч i дуже гарний з лиця.

I батько все хвалив Дашковича, а дочкам чомусь бiльше сподобався Воздвиженський. I Марта, й Степанида знаходили Воздвиженського здоровiлим; їм обом сподобався його бас, його смiливiсть, хоч i дуже груба. Тiльки одна другiй не признавалась в тому i таїла ту думку про себе. Марта знала, що Воздвиженський бiльше звертав увагу на неї, й була рада; Степанида завидувала й почала цураться сестри. З того часу мiж ними почався ще бiльший нелад. Одна поглядала на другу скоса.

Не так було мiж студентами. Воздвиженський вподобав Марту, а Дашкович – Степаниду. Дашкович не хвалив Марти.

– Тямиш ти! Ти подивись тiльки на Марту! Якi в неї брови, якi губи! Очi, як огонь, губи, як корали! А твоя Степанида… Ну що в неї гарного? Все тонке, дрiбне: i брiвки, i носик, i зубки.

– А в твоєї Марти брови, як у молодицi, очi, як сливи.

– Коли б пак у неї брови були ще товщi, очi ще бiльшi, то вона була б ще краща! Марта – то краса схiдна, щира українка, показна, чорнява! В нас в Россєї нiчого такого не знайдеш! Вона щира пальма Сходу! – говорив Воздвиженський.

Нiхто не знав, як вони познайомились з пальмами. Начальство навiть не дiзналось, що вони тiєї ночi не ночували дома. Тiльки першої-таки недiлi всi студенти дуже здивувались, побачивши, що Воздвиженський i Дашкович йшли з церкви поруч з Сухобрусiвнами й провели їх додому. Воздвиженський щось розказував Мартi, так розмахував руками, що зачепив якогось пана п'ятiрнею по головi й скинув з його шапку. З того часу Воздвиженський i Дашкович почали навiдуваться до Сухобруса, ходили з його дочками гулять в Царський садок. Старий купець був певний, що вони посватають його дочок, i раз не втерпiв, прохопився перед паничами, що в його "є, i ще й буде, ще й до того роздобуде!", що для своїх дочок вiн зоставить кожнiй по домовi. Того ж таки лiта Сухобрус заклав новий мурований дiм, на вулицю вiкнами й на два етажi. Для другої дочки вiн купив грунт проти свого-таки дому через улицю, в другому кварталi, й обiцявся збудувать такий же самий дiм. Студенти дуже ясно постерегли, до чого воно йдеться, i кожний мав на думцi заручиться, коли тiльки настане тому час.

III

Настав останнiй рiк академiчного курсу. Воздвиженський почав дуже часто записуваться в лавру, в пещери, щоб показать ректоровi свою вiру. Вiн ставав на молитвах осторонь, од других окроми, й iнпектор бачив, що вiн не пропускав нiколи молитов. На молитвах вiн все хрестивсь, кланявся дуже низько, бив поклони й так лицемiрно пiдiймав очi до неба, що iнспектор навiть подумав, чи не пострижеться часом вiн у ченцi. Вiн ходив до церкви на ранню службу навiть в будень i прикладавсь до чудовної iкони Братської богородицi, де ректор читав акафiст. В той час вiн уже став зовсiм iншим чоловiком, не молився богу вночi. Перед професорами гнув спину, низенько кланявсь ченцям, бо знав, що вони те дуже люблять, та все терся коло тих професорiв, котрi мали багацько дочок. Репутацiя його йшла все вгору та вгору.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: