Хмари – Iван Нечуй-Левицький

III

Настав останнiй рiк академiчного курсу. Воздвиженський почав дуже часто записуваться в лавру, в пещери, щоб показать ректоровi свою вiру. Вiн ставав на молитвах осторонь, од других окроми, й iнпектор бачив, що вiн не пропускав нiколи молитов. На молитвах вiн все хрестивсь, кланявся дуже низько, бив поклони й так лицемiрно пiдiймав очi до неба, що iнспектор навiть подумав, чи не пострижеться часом вiн у ченцi. Вiн ходив до церкви на ранню службу навiть в будень i прикладавсь до чудовної iкони Братської богородицi, де ректор читав акафiст. В той час вiн уже став зовсiм iншим чоловiком, не молився богу вночi. Перед професорами гнув спину, низенько кланявсь ченцям, бо знав, що вони те дуже люблять, та все терся коло тих професорiв, котрi мали багацько дочок. Репутацiя його йшла все вгору та вгору.

Студенти видержали вже екзамен у професорiв. Настав день останнього екзамену для старшого курсу, в котрому були Воздвиженський i Дашкович. Той екзамен робив сам митрополит, повiряючи екзамен по всiх науках разом. Приїзд митрополита оповiстили в десятiй годинi. Всi студенти, одягнувшись в свою вже професорську форму, зiбралися у великiй залi в старому корпусi. Зала та велика – на два етажi, з двома рядами вiкон, з хорами. Вона вся розмальована в класичнiм стилi. Великi стiни обвiшанi портретами всiх вчених старої Київської академiї i портретами нових руських iмператорiв. Проти самого митрополичого крiсла висiв великий, на цiлий зрiст, портрет Петра Могили, чорнявого, з гарним грецьким класичним лицем, хоч i трохи аскетичним, в архiєрейськiй мантiї i з жезлом. З iнших золотих важких рам у два ряди виглядали лиця i в клобуках, i в митрах, i простоволосi. Там виглядало негарне широке лице Кониського, з веселим усмiхом i здоровою бородавкою на носi. Там дивилося на залу повне, гарне, з червоними ситими губами лице Феофана Прокоповича, котрий неначе тiльки що випив i всмак закусив; з другого боку дивився св. Димитрiй Туптало, митрополит Ростовський, намальований святим, протоєрей Леванда з тонким орлиним носом, Гiзель, Смотрицький, всякi київськi митрополити. Тiльки нiгде там не було видно портрета нi одного українського гетьмана! Навiть Богдана Хмельницького i благотворителiв монастиря i академiї Конашевича-Сагайдачного i Мазепи.

В десятiй годинi ректор i всi професори в орденах вийшли до братської дзвiницi, стали на схiдцях пiд гарячим лiтнiм сонцем i ждали митрополита. Вже минула година, а митрополита не було. У декого з професорiв заболiли ноги, а найбiльш у старих. Сонце шкварило, як огонь. А митрополита не було. Коли аж через годину з Олексанрiвської улицi вилетiла митрополича карета, запряжена чотирма сiрими жеребцями, блискучими i гладкими, як печi. Професори стрiли митрополита, цiлували його в руку.

Два архiмандрити взяли його попiд руки i повели до конгрегацiйної зали. Митрополит був здоровий, кремезний дiд з червоним лицем, але, йдучи на сходах, вiн удавав такого в'ялого, такого старого, такого аскета безсильного, що, здається, його архiмандрити не вели, а мусили нести.

Митрополит вступив у залу. Студенти i хор пiвчих проспiвали "Царю небесний". Митрополит поблагословив членiв конференцiї i студентiв i потiм сiв на першому мiсцi. Вся конференцiя з кiлькох десяткiв духовних i свiтських осiб довгенько постояла, поки митрополит кивнув їм рукою сiсти. Архiмандрити i протоєреї сiли кожний по чину, неначе хто їм порозписував мiсця, а свiтськi професори, хоч далеко розумнiшi од них, тулилися позаду, як школярi. Секретар висипав на стiл бiлетiв, i митрополит почав викликати до стола студентiв. Вiн так тихо промовляв ймення, так розтягував слова, неначе зовсiм навiки спостився. Ректор мусив голосно промовляти тi ймення, обертаючись до студентiв.

Студенти почали виходити, брати бiлети i говорити, що кому припадало. Всi ченцi, й професори, й митрополит, здається, слухали, понагинавши голови. I на стiнах давня академiя дивилась на все те своїми тiнями, поважними i сумними. Але мало-помалу митрополитовi все те спротивiло: вiн позiхнув i почав жартувати, перериваючи одвiти студентiв i балакаючи про стороннi речi. Голос його був тодi i зовсiм не слабий, не аскетичний: вiн реготався зовсiм по-людськiй.

– Ану, виходьте екзаменуватися, мої земляки! Гей, туляки! Виходьте! – викликав митрополит вже не по списовi.

На середину зали вийшло чоловiк п'ять студентiв i мiж ними, як колос родоський, Воздвиженський.

– О! – промовив митрополит до Воздвиженського. – Одвiчай ти поперед усiх.

Воздвиженський взяв бiлет, йому вийшов Гегель. Вiн почав розказувати його систему, дуже темну, i почав збиватись.

– Годi, годi! – промовив митрополит. – А розкажи, як учив Гегель про Христа i християнство?

Воздвиженський почав розказувати, що Гегель мав фiлософiю за найвищий ступiнь абсолютної iдеї, що релiгiю вiн ставив нижче, а Христа мав за чоловiка, котрий перший на свiтi зрозумiв собi тосамiсть бога з чоловiком, i почав знов збиватись.

– Ну, чого ж ти плутаєшся? – смiявся митрополит. – Адже ж Гегель був єретик?

– Єретик, ваше високопреосвященство, – потакав Воздвиженський.

– Значить, вiн був дурень!

– Був дурень, ваше високопреосвященство.

– От i добре! За це одно я тобi запишу найбiльший бал. – I митрополит насправдi записав йому найбiльший бал.

– А молитву Христову знаєш? – питав далi митрополит.

– Знаю.

– От це найвища фiлософiя! А вашi нiмцi – Гегелi, Канти, Шеллiнги – все то єретики, все то легкодуми! – промовив митрополит, обертаючись до професора фiлософiї.

– Гегель був останнiй фiлософ iдеального прямування, – знов почав одвiчати Воздвиженський.

– Останнiй, – перервав його митрополит, – ну, слава тобi господи, що останнiй, i коли б їх уже бiльше й не було. I чи вмер уже?

– Вмер…

– Вiчний покой його душi, коли вона того заслужить, – промовив митрополит, засмiявшись, i за ним засмiялася вся конференцiя, а за нею i всi студенти.

I Кониський, моргаючи своєю бородавкою на носi з золотих рам, здається, смiявся своїм польським лицем з тiєї конференцiї. I Феофан Прокопович, з своїм матерiальним лицем i ситими губами, неначе смiявся разом з конференцiєю i студентами. А Петро Могила грiзно i гнiвно дивився на ту сцену, роблячи своїм аскетичним лицем великий контраст з академiчною конференцiєю. Його лице неначе зажурилося.

В той час ректор нагнувся до митрополита i почав йому шептати. То вiн хвалив Воздвиженського за його побожнiсть i розказував, що вiн дав обiцянку йти пiшки на богомiлля в Почаївську лавру. Лице митрополита просiяло. Вiн дуже ласкаво поглянув на свого земляка.

– Буде з тебе! Добре! Дуже добре! – промовив митрополит. – Ану, хто там iще. Прославляйся по-еврейськiй.

Студент узяв єврейську книжку i розгорнув хто його зна i навiщо. Вiн зовсiм не вмiв читати по-єврейськiй i держав книжку догори ногами.

– Ану, прочитай i переложи!

Студент мовчав. Професор єврейського язика приступив до його, заглянув у книжку i засмiявся.

– Вiн, ваше високопреосвященство, держить книжку догори. Певно, так трудно читати.

– А перевернiть йому книжку! Може, вiн i прочитає. Книжку перевернули, одначе вiн все-таки не прочитав. За його прочитав сяк-так його товариш.

– Що ж з тебе такий поганий гебраїст? А попробуй по-грецьки! – говорив митрополит. – А дайте i менi книжку!

Професор грецького язика подав митрополитовi грецьку книжку. Ректор i собi взяв грецьку книжку i хотiв слiдити за читанням. Але довго придивлявся i не мiг розiбрати i слова. Коли зирне вiн на листа, аж вiн держить книжку догори ногами. Йому стидно було перевернути, i вiн так i держав її до кiнця, нiби слiдячи за словами, та все затуляв книжку широкою рясою. Краска виступила на його щоках, а пiт на лобi.

– Буде з тебе по-грецьки! Бери ще бiлет по другiй науцi!

Студент вийняв бiлет по церковнiй археологiї i почав розказувати про стариннi будування в Азiї й в Європi, назвав їх кельтськими i циклопськими, i собi на бiду прикинувши ще кiлька научних нiмецьких заграничних термiнiв.

– I яких ви кельтiв познаходили в древностi, коли найстарiший народ на свiтi – євреї! Нащо вам брати цi вигадки нiмецькi! Нащо вам тi заграничнi термiни!

Студент мовчав, i професори мовчали. Митрополит грiзно окинув оком молодих професорiв, нiби лiбералiв, i надувся. Вiн побачив, що старий класичний дух академiї вже почав падати, що туди входить європейський. Одначе потiм розбалакався, розвеселився i викликав першого студента. То був Дашкович. Вiн дуже добре i розумно розказував свiй бiлет, i митрополит розхвалив i академiю, i професорiв, i студентiв.