Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Нехай буде й так, а ти одчепись од мене, бо я дiло роблю, – говорив Мiрошниченко.

– Ба не одчеплюсь! Одягайсь та ходiм втрьох гулять! Одягайся-таки зараз, бо менi хочеться на гору! – репетував Кованько.

I Кованько було хапає з реготом пiсочницю й висипає ввесь пiсок на Мiрошниченковi лекцiї.

Мiрошниченко було повертає спокiйний погляд i пильно дивиться на купку пiску на зшитку.

– Здурiв, зовсiм знавiснiв, коли ще часом i зроду не був навiжений. В тебе тiльки й одлички од дiдька, що гвоє людське ймення та обличчя, – було каже Мiрошниченко.

– Та вставай та ходiм з ним гуляти, бо ти ж добре тому вiдомий, що од його i не одчепишся, i нi на який спосiб не одкараскаєшся, – було кажу я.

– Це iстинно чортяча спокуса, а не Кованько! – було каже Мiрошниченко та встає з-за стола й одягається.

– А ба! таки стало по-моєму! Ходiм же мерщiй на гору. Ага! або зайдiм ще до Шелеста: пожартуємо та подратуємось трохи з ним, – було каже Кованько.

– Ну, дай нам покiй! Оце ж пак заходимось ходить по хатах з жартами, неначе колядники або якiсь щедрiвники. Ще часом достанемо десь замiсть коляди потиличника, – було кажу я до його.

– Це правда, що Кованько якийсь навiжений. Цiкаво б подивиться на його, який вiн на масть, – сказала Галя.

– Побачиш незабаром, бо як перечує через когось, що я в Києвi, то й зараз прибiжить, – сказав Радюк.

– Цей Кованько чогось вже й не припав менi до вподоби, хоч я його ще й не бачила в вiчi.

– На його часом находить якийсь нервовий пароксизм жартiв. Коли вже почне жартувать, то, певно, й сам вже не вдержить себе й нiби не має сили накинуть на себе гнуздечку. Це все одно, що iстеричний смiх, – сказав Дунiн-Левченко.

– Одже ти чи не правду кажеш. Ще як був вiн в гiмназiї, то чiплявсь з жартами до своїх двох менших братiв так, що вони його зненавидiли, й не говорили з ним, i не здоровкались з ним.

– Це, справдi, якась проява, а не штукар! Я почуваю, що вже чогось не люблю цiєї нахабної людини, – сказала Галя.

– А вже як розвеселиться та розрегочеться чого, то реготить та реготить, чи є чого, чи й нема, неначе з ним трапилась якась iстерична хвороба. Я вважаю на цi пароксизми його смiшкiв та жартiв як на щось хоробливе, – сказав Дунiн-Левченко.

– Мiж нашими усяковими штукарями буває велика рiзнацiя, бо вони не однаковi, – сказав Радюк.

Не встиг вiн скiнчить своєї розмови, як раптом одчинились дверi i в кiмнату неначе вплигнув Кованько. Вiн осмiхавсь, пiднявши високо вгору вуса й верхню повну рожеву губу. Широкi й подовжастi бiлi зуби виставились усi, нiби на показ, неначе вiн нiс їх на своєму виду поперед себе й показував усiм, наче на показ. Галя тiльки й примiтила переднiше, нiж самого гостя, тi широкi зуби, неначе лопатнi.

– Вечiр добрий, пане господарю! Не ждав, не сподiвавсь? А ми й тут! Чи ви радi, чи не радi гостевi, а ми вже й тут! – говорив i смiявсь Кованько.

– Радi, радi! Просимо до чаю! Будь гостем в нашiй господi! – просив Радюк. – А оце рекомендую тобi свою молоденьку жiнку, хуторянку Ганну Йванiвну Радючку.

– Чув, чув! Я все чую, бо менi бог таке чутке вушко дав зроду, – говорив Кованько, подаючи Галi руку, i здушив її за пальцi так здорово, що вона трохи не крикнула й не пiдскочила.

– Я радий, дуже радий з вами познайомиться, – промовив Кованько.

– I я рада бачить i знати товаришiв мого чоловiка. Сiдайте ж в нас!

– "Щоб старости сiдали", як приказують в Масюкiвцi, – сказав Радюк.

– Ну, трохи ще рано дбать за старостiв! Треба пiдождать, доки трохи виясниться, – сказав Кованько, привiтавшись до Дунiна-Левченка.

Галя почервонiла, їй стало трохи сором. Вона налила чаю й поставила перед гостем.

– Та як в вас тут гарненько в кiмнатах! I рушники на образах, та ще як гарно повишиванi. Це, певно, ви, Ганно Iванiвно, навезли з села. Як веселенько од їх в кiмнатi! – говорив Кованько.

– Атож! Навезла в Київ нашого хуторянського добра, – обiзвалась Галя.

– Чом ж ви не натикали за образи чогось, вже й не знаю чого, бо я мiська людина. Щось там на селах затикають за образи, чи зiлля, чи якесь зело? – сказав Кованько.

– Може, васильки, гвоздики та чорнобривцi? – сказала Галя.

– Так, так! Васильки та якiсь гудзики, чи гвоздики. Я колись був на селi й заглядав в хати через порiг, то бачив за образами щось натикане таке кострубате, але що воно там натикано, то я гаразд не придививсь: чи пшениця, чи просо, чи морква, чи якiсь будяки. Здається, стримiли там i будяки та якiсь колючки, – говорив i реготавсь Кованько.

– Та то, певно, ви бачили за образами маковiйове зiлля: колючки – то сизi миколайки та петровi батоги, – сказала Галя.

– Певно, батоги, бо були довгi, аж телiпались по стiнi, – говорив Кованько.

– Ну, ти вже справдi наговорив три мiшки гречаної вовни про свячене маковiйове зiлля. Ще добре, що тебе не чує наша сусiда, панiя Висока. Вона б оце дала тобi джосу за свячене зiлля та зело. Це ж для неї був би страшний лiбералiзм! – сказав Радюк.

– Я, сказати по правдi, не тямлю смаку та поезiї в цих свячених сiльських зiллях та зелах та й поезiї самого села, хоч i моя мати носить святить зiлля на маковiя, – сказав Кованько.

– Бо в вас, городян, нема вже народної сiльської поезiї. В вас це все вже видихалось, – сказав Радюк. – Ви не тямите справжньої поезiї села, хоч i посилаєте святить зiлля на маковiя; ви вже потроху втрачуєте саме нюхало, що здатне зрозумiть дух сiльської поезiї, – сказав Радюк.

– Ви кажете, що не тямите поезiї села, а я й сплю й бачу свою Масюкiвку. Примiла б, летiла туди оце таки зараз, i вже й не знаю, чи звикну я до вашого Києва, – сказала Галя.

– То тим, що ви зросли в селi, – говорив гiсть. – А я городянин з дiда, й прадiда, й прапрадiда.

Кованько пив чай стакан за стаканом i трiскав паляницю на весь рот, аж плямкав: очевидячки, вiн добре виголодавсь.

Галя прикмiтила це, догадалась, що вiн голодний, пiшла в комiрчину й принесла на полумиску чималий шмат шинки та й поставила на столi, припрошуючи гостей закусить. Потiм винесла пляшку червоного вина й поставила на столi.

– Оцю сiльську поезiю я люблю i вважаю на неї бiльше, нiж на усяке поетичне зiлля. Страх як люблю сiльську шинку, печену в житньому коржi! Люблю, що вона пахне колендрою, – говорив Кованько, одкраявши здоровий шмат.

Вiн заходивсь уплiтать шинку на весь рот, на всi свої здоровi зуби. Шинка зникла в здоровому ротi, неначе вiй кидав її в вершу або в лантух. Бiлi здоровi зуби терли м'ясо, аж шинка пищала в ротi. Щось животинне було примiтне в його здоровому апетитi, в завзятiй працi пащекою та щелепами. Здавалось, нiби то вовк наминав вiвцю.

Од цiкавого Галиного очка не потаїлась ця животинна прикмета в гостя; вона цiкаво кмiтила, як Кованько неначе махав щелепами, та зубами, та широкими губищами.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: