Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Але ж цей твiй приятель, скiльки я зауважила, неначе трохи брехливий, бо все щось плете, чого я гаразд не втямила: плеще щось схоже на сiм мiшкiв гречаної вовни.

– Твоя правда, але тiльки трохи. Кованько й справдi з тих штукарiв, в котрих нiколи гаразд не допитаєшся правди, бо вiн все повертає па жарти, про що не спитай, i одбрiхується, й прикриває правду, наче якоюсь мрякою з жартiв. Але часом забудеться та й скине з свого язика ту мряку; якось ненароком нiби прохопиться та й скаже правду. Це буває з ним, коли вiн або дуже голодний, або трохи слабий, або роздратований i злий.

– Як слабий, то говорить правду? Це щось смiшнiше за самого Кованька, – сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату.

– Таки справдi так! Як здоровий, то все бреше, а як слабий, то каже правду, бо тодi катма в його снаги до жартiв: обрiк в кому тодi не грає.

– По-моєму, нехай би вiн краще все нездужав та слабував, аби тiльки казав правду, – сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату. – Я цiй людинi чомусь не йму вiри. Коли б вiн часом не нашкодив або тобi, або iншим.

– Може, це тобi такi гадки пiдказує твоя жiноцька вдача, бо ваша вдача буває часом дуже чутка та почутлива i часом вгадує дещо наперед так само, як i далекосяглий розум.

Галя почала виносить посуд до другої кiмнати та ховать його в шафу, а потiм вийшла в пекарню до куховарки, щоб попiклуватись вечерею.

Радюк прилiг на новенькiй канапi, оббитiй темно-пунсовою оббивкою, поклавши чорноволосу голову на вишивану подушку, i закурив папiросу. Надворi вже вечорiло. В кiмнатi густiшали тiнi по кутках. Тiльки червоне майське небо на заходi неначе горiло й жеврiло, як жар, i кидало гарячi жаровi одлиски на чимале дзеркало та на вишиванi рушники по обидва боки дзеркала. На яснiй вишиванiй подушцi чорнi кучерявi васильки в Радюка вилися наче молодим хмелем, але на його високiм гладенькiм, неначе виточенiм з бiлого мрамору чолi над самiсiнькими бровами вперше виникли два тоненькi зморшки, – перша прикмета заклопотаної жонатої людини, неначе з їх визирав перший клопiт в життi людини, котрiй треба думати, гадати вже не за себе одного.

Несподiванi запросини Дунiна-Левченка до себе викликали в його головi думи. I пiшли його думи за думами, неначе журавлi в небi повелись ключами, нешвидко, по-маленьку, з журливим сутiнком журавлиного вуркотання в лiтньому тихому небi.

"Треба буде сьогоднi в товариствi зачепить питання про нашi нацiональнi й просвiтнi справи. Як оцi тiнi закутали мою нову прибрану свiтлицю, так закутали нiби важкi чорнi хмари Україну. Зiбрались тi сумнi хмари з усiх усюдiв i давно вже заступили нам ясне прозоре нєбо i кинули тiнь та мряку на рiдний край. I хто розжене тi сумнi хмари? I звiдкiль поллється свiт на наш край? Народнi маси, тiльки що визволенi од панщини, темнi i непросвiтнi. Просвiченi верстви байдужнi до долi рiдного краю, позбиванi з пантелику, а часом виявляють себе й шкiдливими. Iсторiя заплутала ще гiрше ту плутанину. Сусiднi народи нашкодили нам своїм безглуздим вмикуванням в нашi справи та ще гiрше поплутали їх…"

Радюк важко зiтхнув. I його гострi, пронизуватi карi очi неначе припали росою. Вiн кинув думками в давню давнину, в далекi мннувшi часи, неначе хотiв там вишукать одповiдi на свої журливi питання, перебiг думками давню iсторiю й зауважив скрiзь культурний широкий розвиток через просвiту, через знання науки.

"Це одно i єдине джерело, звiдкiль поллється свiт на Україну: просвiтнiсть та наука. Люди через те недобрi й лиходiйнi, що не тямлять нiчого, нiчого не знають про те, що вчиняють, казав ще Сократ. Як тiльки в їх буде знання, вони втямлять, що то єсть добро, краса, правда й доброчинок. I вони тодi одвернуться од усього злочинного i привернуться до правди, краси, добра й доброчинку. Це свята правда! Усе лихо в свiтi сталось од нетямучостi. Люди коять лихо знезнавки. Знання й просвiтнiсть – це однi й єдинi золотi ключi, котрими ми одчинимо свiтлий рай для нашого краю, рай, повний зелених садкiв, повний збиткiв усякого добра, повний щастя й радощiв, де не буде нi старця, нi бiдноти, де всiм буде добре, скрiзь буде мирнота й спокiй, i не буде нi зависностi, нi ненависностi, не буде людей зависних, не буде нiякiсiнького ворогування, бо настане золотий час рiвностi, знання й просвiтностi".

I молодий красунь неначе потонув думками в тiй золотiй iмлi наступаючих кращих часiв, потонув думами в поезiї мрiй про будущий час. Свiтлi iдеали, свiтлi картини, одна краща й пишнiша за другу, то з'являлись, то зникали перед ним.

Вiн опам'ятався й пiдвiвсь. Час було виряджаться в гостi до свого товариша. Причепурившись перед дзеркалом, вiн попрощавсь з Галею й вийшов з кiмнати.

"От i загаявсь в мрiях. Затого зовсiм смеркне. Затого вечiр буде. Хотiлось би завидна дочвалать до iменинникового двора", – думав Радюк, хапаючись. I вiн хапком скочив на "дрожку" й ще завидна покатав в гостi до товариша.

XVI

Здоровий дерев'яний дiм Дунiна-Левченка був на Липках, де тодi проживали сливе винятково аристократичнi сiм'ї, усякi полтавськi, чернiгiвськi та здебiльшого київськi сполонiзованi дiдичi. Дiм був стародавнiй, схожий на дi-дицькi будинки по селах в дiдицьких багатих оселях. Стародавнiй сiльський ганок з чотирма дерев'яними колонами виступав сходами на тротуар, а дiм стояв трохи осторонь, одгороджений од улицi невисокими залiзними штахетами, через котрi попiд стiнами манячили кущi троянд та жасмину.

Через одчинену хвiртку Радюк вгледiв, що в садку манячили молодi товаришi, й сам Дунiн-Левченко стояв не далеко од хвiртки й махав до його брилем.

Прикатавши до брами, Радюк злiз, пiшов у двiр зайшов у садок. В садку на лавках сидiло кiлька душ молодих товаришiв та студентiв. Декотрi ходили парами по нечищених дорiжках та зарослих травою стежечках. I двiр, i садок були занехаянi, занедбанi. Старi грушi та яблунi буйно росли на волi, як хотiли, попереплутувались гiллям, вгнiздились верхами однi над другими, тислись, зчiплювались, неначе вступали в бiйку за своє мiсце. Клумби кзiток позаростували лопухом, чорнобилем та кропивою. А з бур'яну виглядали квiтки: лелiї, розкiшнi ряснi пiвонiї. Довгi дерев'янi станi та возовнi з галерейками та колонками зчорнiли, перехнябились, аж повгинались. Покрiвля на їх поросла зеленим мохом. Усе було пообдиране, зчорнiле. На стiнах дому щикотурка подекуди пообсипалась. Бляшана покрiвля на домi скрiзь повигорювала й зчорнiла. Подвiр'я заросло травою. Попiд барканами росли зеленi лопухи та кропива; вони постiкали й збутля-вiли в холодку. Десь вихопилась навiть собача бузина. Смерком вигляд здававсь ще сумнiший.

"Одже ж син казав правду, що старий Дунiн-Левченко все осовується та осовується, неначе iсторiя давнього козацтва та його нащадкiв, сьогочасних українських дiдичiв", – подумав Радюк, озираючи подвiр'я та поплутаний старий зарослий садок,

Радюк привiтавсь до iменинника й тричi поцiлувався з ним. Молодi гостi повставали з лавок i попростували до гурту. Почалась розмова та привiтання.

Всi поздоровляли Радюка з оженiнням, бажали йому щастя-долi в новому життi. Тi, що поскiнчували курс, були надзвичайно веселi та говорючi. Дехто розказував про свої вдатнi чи не зовсiм вдатнi останнi екзамени. Усiм очевидячки було весело. Майське повiтря ворушило й без того ворушливi молодi нерви. Весела голосна розмова, веселий нездержний регiт аж розлягавсь по старому садку.

– Але жарти жартами, а оце коли ми випадком зiбрались, то при цiй нагодi було б варто побалакать нам про щось поважнiше, – сказав Радюк. – Ми ж оце незабаром розiйдемось i розлiземось по свiтi. А поки що поговорiм, до якої працi нам ставати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: