Місто – Валер’ян Підмогильний

Хлопець вагався.

— Я трохи стомився, — сказав він.

— Обіцяю мовчати.

І пішли вдвох до опери, де вистава вже кінчалась і незайняті візники поволі роз'їздились униз вулицею Леніна. Дійшовши до Шевченківського бульвару, приятелі повернули назад. Поет справді мовчав, наставивши капелюха й устромивши руки в кишені пальта, а Степан, п'яніючи від холодного місячного сяйва, скинув галоші й сковзався по намерзлих пішоходах.

На чергове побачення з Зоською хлопець ішов неспокійно, навіть з деяким острахом. Яких слів мусить добрати, щоб висловити те важке, складне почуття жалю й прощання, що його гнітило? Шаблон любові підказував, що для розлуки мусить бути достатня причина, ревнощі, зрада, сварка принаймні або хоч повільне охолодження протягом довшого часу. Та чи й зважиться він, чи зрозуміє вона?

Зоська вже чекала його. Сиділа на кріслі в пухкій блакитній кофточці, недбало скинувши черевички, і посміхнулась, коли він увійшов.

— Як я скучила за тобою! — сказала вона. Хлопець нерішуче спинився біля порога, дивлячись на неї збентеженими очима.

— Я теж за тобою скучив, — відповів він. В цих словах було стільки туги, що й для нього вони забриніли несподіваною щирістю.

— Іди ж сюди, — прошепотіла вона.

Він кинув на стільця пальто та капелюха й підійшов до неї похилою ходою злочинця.

Вона посадовила його поруч на килим й підвела руками його голову:

— Поцілувати тебе?

— Поцілуй.

— Ти хочеш?

— Хочу, — розпачливо шепнув він.

Вона ледве торкнулась його уст своїми устами і, здригнувшись, зразу припала до нього таким довгим, безтямним поцілунком, що він почав задихатись.

— Так я тебе люблю, — сказала вона.

Він погноблено мовчав, гладячи й цілуючи їй руки.

— Ці два дні, коли ми не бачились, здавались мені такими довгими, як два безконечні роки, — казала вона. — Не знаю, що сталося зі мною. Хотіла навіть на посаду до тебе прийти.

— Весна? — пробурмотів він.

— Ах, звичайно, весна, як же я не догадалась!

І тихенько заспівала, хитаючи ногою:

Весна, весна, весняночка,

Де твоя сестра-паняночка.

Степан дивився на неї, любуючись на її маленьку бадьору постать, захоплюючись радістю, що в її голосі бриніла. І йому схотілось узяти Зоську за руку, водити її квітчастими полями, і щоб вона співала так — співала для нього, для сонця, для розкішного обрію, білими хмарками помереженого.

Він стиснув їй руку й сказав:

— Зосько, підемо в поле, коли стане сніг?

— Ах, підемо, і я сплету вінок!

Він не міг себе стримати і в солодкому пориві каяття, в спалахові всіх спогадів, що були йому з дівчиною зв'язані, пригорнув її і став цілувати поволі, божевільно, в очі, у волосся, у губи, захлинаючись від радощів покори, як не цілував ніколи.

— Ти… Зосько… я не можу без тебе, не можу… — шепотів він.

Коли заспокоївся, вона погладила його по голові:

— Ти — божественний.

Але йому мало було цих поцілунків. Щось невичерпане й натхненне лишилось ще в його душі. Він хотів зробити для неї щось виключне, хотів, щоб їй завжди було радісно коло нього, як зараз, хотів зв'язати її з собою назавсігди.

— Зосько, я давно про щось думаю, — сказав він захоплено.

— Про що?

— Давай поженимось.

Вона відсахнулась.

— Ти збожеволів!

Ні, він зовсім не збожеволів. З блискавичною винахідливістю, мов і справді про це віддавна думавши, почав поважно викладати їй свої докази. Передусім фактично вони вже й так подружжя. Розлучатися ж вони не збираються, ні? Гаразд, то треба зробити висновки. Він живе, як злидень, без ніякого затишку. В житті — безлад, який і писати йому заважає. Та й не можна ж вічно користуватись чужою кімнатою! Одне одного вони вже досить знають. Навіщо красти десь годинки побачень, коли вони взагалі можуть бути вкупі? Їй теж краще житиметься, якщо вона любить його, звичайно. Всі ж женяться, і дивно, як вони ще й досі не поженились! Матеріальний бік цілком забезпечений. Та він і посаду допоможе їй знайти кінець кінцем.

Він спокійно зважував міркування «за» й не знаходив жодного «проти». Потім спитав:

— Скажи, ти хочеш? Зосько!

Вона лукаво відповіла:

— Звичайно, хочу. — І смутно додала: — Якби ти знав, як важко бути коханкою. Скільки я перемучилась! Він вдячно поцілував її.

— Тепер уже кінець твоїм мукам. Але батьки твої?!

— А я їх питатиму? Вийду заміж, та й уже. Тепер вона сіла коло нього на килимі, і почалося захоплене обговорення майбутнього життя. До загсу вони підуть, коли буде кімната, яку Степан шукає. Але, може, треба зразу дві? Поміркувавши, погодились, що дві важче знайти й важче умеблювати. Хай згодом. Степан розгортав широкі плани роботи й розваг. У Зоськи відразу прокинувся жіночий дух порядкування. Вона вмить уявила себе господинею з необмеженою владою в хаті. Два килими, або вона й заміж не виходить! На сніданок — конче яєчка.

— Це дуже поживно. І смачно, — сказала вона.

Він пригорнув її і шепнув на вухо:

— Крім того, заведемо собі пацанка.

— А що таке пацанок?

— Це такий маленький хлопчик.

— Ах, хлопчик, це дуже гарно!

Нарешті Степан догадався глянути на годинника. П'ять на четверту. Справді, шахрай з цього часу!

Коли одяглись, дівчина сказала, згадавши:

— Завтра ж та вечірка. Ми підемо?

Він чемно поцілував їй руку.

— А чому ж? Коли хочеш, оповістимо там про наші заручини.

— О, це буде фурор!

Зоська стягла з нього шість карбованців пайки — за себе і за нього, — дала йому адресу й сказала приходити о десятій увечері. А сама мусила раніше піти, щоб допомогти господині.

Але він не хотів розлучатись з нею до завтра.

— Сьогодні ми в театрі? — спитав він.

— Тільки щоб назад — візником!

XI

Другого ранку Степан прокинувся своєчасно, але, не вставши ще з ліжка, почутив у серці гризоту. Так, ніби все, що він побачив круг себе, страшенно йому не сподобалось. Він лежав, розплющивши очі в тому півхворобливому стані, коли не хочеться ворушитись і думати, коли кров у жилах ледве котиться, немов тіло ще спить, дарма що розум збудився. Потім зненацька підкинувся, усвідомлюючи дурницю, що вчора зробив.

Він марно силкувався уявити вчорашній день, зрозуміти ту плутанину, що завела його в пастку, бо одна думка руйнувала раз у раз його згадування, вистромлюючись колючим вістрям із кожного спогаду, що він починав розгортати. Має женитись! Чи ба, де там має — мусить, бо сам напросився, сам набився, як останній йолоп, із цим безглуздим бажанням, що, здійснившись, поневолить і скує його. І весь жах подружнього життя зразу став перед ним, збурюючи йому серце огидою, як привид в'язниці, як домовина, де він заохотився лягти із зв'язаними руками.

Відчув невідчіпну присутність так званої близької людини, що з нею муситиме ділитись думками, радощами й лихом, розріднюючи їх між двома серцями; що візьме під ніжний непомітний контроль його вчинки та наміри, стане постійним спільником його заходів і надій як обов'язковий до нього додаток, один раз обраний і на роки прилютований; що пробуватиме з ним у одній кімнаті, їстиме за одним столом, дихатиме тим самим повітрям — і скрізь буде вона, завжди буде вона: вночі чутиме її дихання, вранці бачитиме її обличчя, вдень знатиме, що чекає його, і ввечері здибається з нею на дверях, що вона відчинить. Відчув ліниве спання вдвох на ліжкові, дедалі звичніші спалахи пристрасті, що стануть одноманітні кінець кінцем, як чай та вечеря, обізнаність із чужою душею, де не буде вже таємниць, досяжність постійного тіла, яка вбиває жагу, нудьгу неминучих суперечок, коли викривається глибина розбіжності двох істот, та ще більшу нудьгу примирень — прояву безсилої покори перед долею.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: